Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 50)

— Чудово! — вишкірився він, повернувся до слуги у формі й віддав команду.

Засурмив ріжок, і на галявину вийшло четверо слонів у зелено-золотих попонах, зі срібними сідлами — доволі великими платформами, укритими оксамитовими подушками. Поруч із кожним слоном крокував погонич.

— Як же нам розташуватися? — замислився принц.— По двоє на слона, гадаю. Міс Ґрант поїде зі мною, сер Ернест і капітан Віндгем, містер і місіс Кармайкл і, нарешті, сержант Банерджі і полковник Арора.

— А містер Даве? — поцікавивсь я.

— Полювання його не цікавить,— відмахнувся принц.— До того ж йому потрібно повертатися до Самбалпура.

Якщо принца здивувало, що диван мусить витрачати дві години, щоб доїхати невідомо куди, а тоді негайно повертатися, він не показав цього. Утім, часу сушити над цим голову не було. Мене непокоїла думка, що Енні з Пунітом сидітимуть на одному слоні. Більш того, я мав причини цього не допустити. Принаймні, професійні причини: хотів хоч якісь відповіді від Пуніта отримати.

— Ваша Високосте,— сказав я.— Я сподівався, що зможу супроводжувати вас. Мені повідомили, що Ваша Високість — чудовий мисливець.

Принц завагався. Хотілося і мудрістю своєю поділитись із сагибом, і на слоні з Енні покататися.

— Непогана думка,— втрутилась Енні.— Сем скаржився, що стріляє жахливо. Може, навчите його трошки?

Її слова все вирішили.

— Гаразд, капітане,— погодився Пуніт.— Поїдете зі мною, і я покажу британцям, як полюють на тигра. Міс Ґрант і сер Ернест будуть в одній компанії.

Усі пішли до своїх слонів. Я схопив Енні за руку.

— А ви із принцом знайшли спільну мову,— прошепотів я.

— Ви ж не ревнуєте, Семе? — посміхнулася вона.— Маєте мені подякувати. Він би не погодився на вашу пропозицію, якби я не втрутилася.

Їхати на слоні виявилося не так уже і зручно, попри розкіш подушок. Платформу хитало, коли тварина переступала з ноги на ногу, і подорож нагадувала спробу втриматись у човні, що бореться з вітром у бурхливому морі.

Утім, просуватися крізь хащі лісу було доволі приємно: цвірінькання пташок на деревах, ритмічні кроки слонів.

Тоді почулися голоси.

Ми виїхали на іншу галявину, більшу, де стояло близько сотні індусів, худих темношкірих чоловіків, босих, у білих сорочках, із бавовняними тюрбанами, що захищали голови від спеки. Кілька з них тримали барабани, інші стискали в руках палиці та примітивну зброю.

— Чало! — крикнув принц, і юрба загула.

Забили барабани, чоловіки пішли крізь високу траву. Слони залишилися стояти.

— Мусимо пропустити загоничів уперед,— пояснив принц.— Коли ви полюєте на лисиць, також спускаєте собак налякати здобич. У нас замість собак люди, але сутність від цього не змінюється.

Може, і не змінюється, але я ніколи не чув, щоб лисиця роздерла собаку на шматки.

— А буває так, що погоничі отримують травми? — поцікавивсь я.

— Іноді,— відповів принц.— Не часто, але трапляється. Їхні родини отримують компенсацію.

Що ж, заспокоює.

— Якось я полював на лисиць у Англії,— продовжив він,— але мені не дуже сподобалося.— Він скривився.— Цілий день скакати на коні під дощем, ганятися за твариною, що нагадує великого пацюка, а тоді ще спостерігати, як усе задоволення отримують собаки. Нудно, як на мене.

— Такі вже ті англійці,— відповів я.

Що ж, його можна зрозуміти. Будь-кому було б важко отримати задоволення від полювання під дощем серед полів Лестершира, що ж казати про принца, який звик полювати на тигрів, роз’їжджаючи на слоні.

Голоси та барабани ставали дедалі тихішими, аж нарешті принц віддав наказ, і ми теж рушили в підлісок.

— Пильнуйте за деревами,— порадив принц.

— Навіщо? — поцікавивсь я.

— Пантери. Були випадки, коли вони вихоплювали людей зі слонів.

Я прислухався до поради і приготував рушницю.

Коли барабани знову стали гучнішими, ми побачили, що загоничі розташувалися широким півколом і йшли на нас, при цьому вони били по траві та викрикували. Раптом я зрозумів, що це означає. Вони оточили тигра і гнали його до нас. Коло чоловіків ставало вужчим, тікати тварині, що ховалась у траві, не було куди.

І тут я його побачив. Спалах золотого і чорного у високій жовтій траві.

— Туди! — скомандував принц погоничу.

Ми гнали тигра крізь кущі, доки він не обернувся і не встав перед нами, вишкіривши зуби; під хутром у нього перекочувалися м’язи. Особисто я вважаю, що жодна тварина не витримає порівняння з королівським бенгальським тигром. Він є втіленням грації, сили і краси.

Принц повернувся до Фіцморіса.

— Сер Ернест,— гукнув він,— чи можу я запропонувати вам зробити перший постріл?

Як справжній джентльмен Фіцморіс відмовився.

— Може, міс Ґрант вистрілить першою?

Енні підняла гвинтівку, прицілилась і вистрілила.

Від шуму над деревами піднялася зграя птахів. Тигр пірнув у траву.

— Жінки! — розреготався принц.— Як вона могла не влучити?

Фіцморіс щось крикнув погоничу, і їхній слон кинувся переслідувати тигра. Слон полковника Арори і Не Здавайся почав заходити з іншого боку, вони сподівалися перерізати тигрові дорогу.

Загоничі також звузили коло, відганяючи тигра назад. Тварину знову загнали в кут. Цього разу стріляв Фіцморіс. Тигр заревів. Ще один постріл, принца, тоді третій, полковника Арори,— усі три влучили у ціль. Але звір не падав. Довелося вистрілити ще кілька разів, лише тоді його ноги підігнулися і він упав на землю. Та навіть і тоді гарчав, захищаючись. Урешті-решт Пуніт прицілився в голову тварині — і пролунав останній постріл.

Навколо тигра зібралися місцеві мешканці. Один із індійців почав установлювати фотоапарат, і Фіцморіс попросив свого погонича допомогти йому спуститися, аби сфотографуватися зі своєю здобиччю.

— Якось це не спортивно,— зауважив я.— Загоничі... Усе одно, що стріляти у ріку в бочці.

— Це заради Фіцморіса,— відрізав принц.— Цей чоловік не влучить у ціль, що рухається, навіть якщо від цього залежатиме його життя. Тож ми дозволяємо йому вбивати старих та втомлених тварин. Навіть маємо особливу рулетку для нього: усе, що він уполює, має довжину не менше восьми футів. Особисто я надаю перевагу справжньому полюванню.

— Тоді відкликайте загоничів, Ваша Високосте,— запропонував я.— Робитимемо все як слід.

Він поглянув на мене і посміхнувся.

— Мені здавалося, що ви такі речі не схвалюєте, капітане. А ви, виявляється, таки мисливець!

Він потягся за срібною фляжкою, відкрутив кришечку, зробив ковток і простягнув мені.

— Свого роду мисливець,— погодивсь я і, взявши фляжку, ковтнув рідини.

Пуніт гукнув одного із загоничів, і той передав усім іншим: принц бажає полювати. Ми знову повернули до високої сухої трави, цього разу вже без криків та барабанів.

Більшість гостей залишилися позаду. Кармайкл приєднався до Енні та Фіцморіса, і вони милувалися трофеєм сера Ернеста. Тож за нами слідували Не Здавайся з полковником Аророю, та ще попереду йшов один старий мисливець, видивляючись слідів тигра.

Здавалося, що їхали ми так кілька годин, прислухаючись до звуків лісу: чудернацьких криків оленів, схожих на виття привидів, тріск і шелест гілля під ногами слонів, цвірінькання дюжин різноманітних птахів. Тут, у цьому богами забутому місці, усе було значно простішим, ніби Самбалпур та придворні інтриги лишилися за мільйон миль звідси.

Тишу порушив принц.

— Знаєте, колись батькові подобалося приїздити сюди на кілька тижнів. Він уставав рано-вранці, вирушав у джунглі в компанії одного-єдиного слуги, що ніс рушницю, і ще до сніданку підстрілював тигра. Мисливцем він був чудовим. Уперше мені дозволили приєднатися до них із Адгіром, коли мені виповнилося сім. Спеціально для мене загнали тигра, явно не найкращого, але для дитини семи років подія все одно була вражаючою.

— І ви в нього стріляли? — запитав я.

— Так,— просто відповів принц.— Влучив просто поміж очі.

Почало сутеніти, але ми все одно їхали далі. Слідопит вдивлявся в траву: шукав відбитки на ґрунті, жмутик шерсті на колючках кущів, навіть тигрові екскременти. Нарешті він підвів голову і кивнув: напав на слід. Слон прискорив кроки; у душному, стоячому повітрі повіяло чимось новим. Наші відчуття загострилися, голоси лісу стали більш насиченими, набули нового значення, усе навколо ніби наелектризувалося.

Десь поблизу закричав крук і злетів у небо. Я підвів очі. Навіть мавпи на фікусах були якимись утомленими. На язику відчувався присмак пилу. Раптом слідопит зупинився і махнув рукою. У траві щось промайнуло, але відразу ж і зникло. За мить знову спалахнуло золотом.

— Ось він! — сказав принц.

Але то був не «він». Тварина була футів за сорок від нас, а за нею ще дві, трохи менші — золотаво-чорні тигренята.