Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 39)
Остання фраза мене зачепила.
— Це значно полегшує життя.
— Це Індія, капітане,— продовжував полковник.— Спробуйте побачити її такою, якою вона є, а не такою, як зображують її імперські апологети і професори східної культури. Доки ви цього не зробите, то і не зрозумієте нас.
Його слова ніби двері переді мною відчинили, впустили світло. На мить усі безперечні факти розвіялися, їхнє місце посіли нові думки, нові можливості. Я почувався дезорієнтованим, щасливішим. Я почав бачити вбивство Адгіра з іншої перспективи. Аж тоді помітив погляд, яким обмінялися Енні з Пунітом на танцювальному майданчику, і двері раптово зачинилися. Я допив своє віскі й поставив бокал на стойку.
— Уже йдете? — поцікавився полковник.
— Гадаю, вечір добігає кінця,— зітхнув я.
— Вам потрібно щось тонізуюче.
— До біса той тонік,— відмахнувсь я.— Краще чистий джин.
Полковник посміхнувся.
— Може, ви надаєте перевагу іншим стимуляторам?
У мене аж волосся заворушилося.
— Знаєте, капітане,— продовжував Арора,— багатство Самбалпура ґрунтується не лише на алмазах...
Я здогадався, про що він, але визнавати не хотілося.
Очі в нього заблищали.
— Гадаю, вам, капітане, цікаво буде дізнатися, що сто років тому ми виробляли найкращий опій в Індії.
Чоло моє вкрилося холодним потом. Хіба він знає? Він наказав перевезти наші речі з посольства до будинку для гостей. Мою валізу розібрали. Цілком можливо, що той, хто це зробив, упізнав опійний набір і повідомив про це полковнику.
Полковник тим часом вів далі:
— Тривалий час ми отримували від його продажу більше доходу, ніж від копалень. Так, попит на нього сьогодні зменшився, але ми все одно ще виробляємо трохи. Відмінної якості, зауважте.
— Ви пробували? — запитав я.
— Авжеж,— запевнив він.— Вас це шокує?
— Ні,— тільки й відповів я.
Він тихо розсміявся.
— А мені здалося, що так.
Двадцять сім
— Чи не запізно повертатися до кабінету? — поцікавивсь я.
— Запізно,— посміхнувся він.— Але нам потрібно на інший кінець міста, тож знадобиться автомобіль, і бажано швидкий.
У королівському гаражі гудів двигун.
— Ваші механіки — сумлінні хлопці,— похвалив я. — У них зараз багато роботи,— пояснив він, штовхаючи двері.— Потрібно підготувати автомобілі до сезону дощів. До того ж завтра полювання на тигра. Поїдуть на закамуфльованих роллс-ройсах. Машини цілий день ганяють джунглями, тож вимагають ретельного догляду.
Під смугастими капотами роллс-ройсів копирсалися двоє механіків. Полковник оглянув вишикувані в ряди блискучі автомобілі.
— Ось він! — вигукнув Арора, вказуючи на червоний автомобіль у дальньому кінці другого ряду.— Завжди ховається!
— Ми ж не на мерседесі поїдемо?
— О боже, ні! Візьмемо машинку набагато цікавішу!
Він зупинився перед вогняно-червоним двомісним автомобілем і з ніжністю оглянув його.
— Що це?
— Що це?! — вигукнув він.— Друже мій, це ж Альфа-ромео 20/80! Вісімдесят миль за годину на трасі. Якось я розігнався до п’ятдесяти. Мало в канаві не опинився.
— Ви не проти, якщо сьогодні ми обмежимося двадцятьма п’ятьма?
— Гаразд, капітане,— кивнув він, поплескавши по капоту,— але ви багато втрачаєте.
Ми мчали самотньою дорогою на південь від міста. Арора таки набрав швидкість значно більшу за двадцять п’ять, і завдяки цьому обличчя моє охолоджував найпрохолодніший вітерець, відколи я приїхав із Англії. Від зауважень я втримався, просто спостерігав за світом, що пролітав повз нас.
— Що скажете про нашого нового ювраджа? — запитав Арора.
Я навіть не знав, що й сказати.
— Ви не стали його прихильником? — посміхнувся полковник.
— Скажімо, його брат мені більше подобався.
— Ви квапитесь із висновками.
— Ви зі мною не згодні? — здивувавсь я.
— Цього я не казав,— розреготався він.— Просто цікаво, як ви так швидко зробили такий висновок.
— Інтуїція,— відповів я.— Ви ж не забули, що я поліцейський. Нутром чую.
— І таке явне його захоплення вашою приятелькою міс Ґрант тут ні до чого?
— Міс Ґрант — жінка розумна, сама про себе може подбати.
— Заздрю вашій упевненості, капітане,— сказав він.— Сподіваюся, ви маєте на це причини. Ви здивуєтеся, дізнавшись, як титул і кілька сотень мільйонів рупій можуть змінити людину.
Він має рацію. Якій би жінці не полестила увага мільйонера і майбутнього магараджі?
— Навіть якщо його підозрюють у вбивстві? — запитав я.
Арора повернувся до мене. В очах його спалахнув сталевий вогник.
— Вважаєте, він причетний до вбивства брата?
— Ну не Шрейя Бідіка ж,— зітхнув я.— А Пуніт має найкращий мотив для цього.
— Докази маєте?
— Ні. Принаймні, ще ні.
— А якщо знайти їх буде важко?
— Усе одно мушу спробувати.
Полковник похмуро посміхнувся.
— Невинний, доки вину не доведено,— так кажуть британці, еге ж?
— Це закон цієї країни,— відрізав я.
— Але це не ваша країна,— не погодився він.— І радий вам повідомити, що до Самбалпура такі ідеї ще не дісталися.
Якийсь час ми їхали мовчки, нарешті полковник заговорив:
— А як справи з пошуками Ґолдінґа?