Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 26)
— Усе одно,— зітхнув я,— нам потрібно допитати її і ту англійку, з якою зустрічався юврадж, міс Пемберлі, також.
— Цілком слушно, сер, але як допитувати принцесу? — Він надув щоки.— Це справа нелегка.
— Чому? Бо вона принцеса?
— Так, але...— Він запнувся.— Вона ж на жіночій половині палацу. Здається, єдині чоловіки, яких до неї підпускають... ну, ви розумієте...
— Євнухи, хочете сказати?
— Так, сер,— зашарівся він.
— Ох, сержанте. Якби й нас змусили йти тим шляхом, то легко б вирішили проблему вашої матінки, яка місця собі не знаходить, намагаючись вас одружити.
Повідомивши Не Здавайся про заплановану на завтра зустріч із Ґолдінґом, я потупцяв по коридору до своєї кімнати.
Замкнув за собою двері, витяг із шафи валізку і поставив її на ліжко. Поклав руки на замки, натиснув великими пальцями на холодний, поцяткований метал. Застібки з клацанням відкрились. Я підняв кришку, відсунув убік одяг, під яким ховався мій трофей, і завмер.
Голова йшла обертом.
Я повільно видихнув і поглянув на поліровану скриньку зі срібним оздобленням. У мерехтливому світлі ліхтаря дракон, який являв собою ручку, немов танцював.
Я відчув себе на краю урвища. Переді мною шлях униз до... До чого, я не знав.
Курити тут опій — чисте самогубство. По-перше, великий ризик, що мене викриють. Хтось із Кармайклів або, ймовірніше, їхні слуги відчують зрадливий аромат. Враховуючи пристрасть Кармайкла слати телеграми в Делі з найменшого приводу, якщо мене викриють, новина про мою милу звичку полетить до міста ще до світанку.
По-друге, я ще ніколи не готував трубку сам, і руку мою навряд чи можна було вважати твердою.
Та доки я стояв, сама думка про трубку робила мої нерви сталевими і викликала в голові цілу купу думок. Сумніви мої здалися безпідставними. Я потягся до кишені штанів, витяг пачку «Кепстенса» і коробку сірників. Пачка була наполовину порожньою, але мені потрібно було лише п’ять чи шість сигарет. Я взяв півдюжини, запалив і обережно поклав у олов’яну попільничку на столі. За кілька хвилин кімната наповнилася сірим димом. Я задоволено роззирнувся й уперше зрозумів значення фрази: «Необхідність — мати винаходи».
Лишивши сигарети жевріти, я повернувся до подорожнього набору, обережно дістав його із валізки і поклав на ліжко. Як і в потягу минулої ночі, я взяв із кишені маленький срібний ключик, уставив його у драконячу пащу і повернув.
Не пригадую, щоб я щось витягував зі скриньки, але ось вона переді мною вже порожня, а інструменти охайно розкладені на підлозі. Люлька і порцеляновий мундштук, чубук і чаша, опійна лампа і скло для неї, ґніт і невеличкий латунний контейнер, який я заповнив кокосовою олією для лампи, набір тонких інструментів — якісь використовуються для скачування, інші — для зішкрібання сажі із внутрішньої частини люльки, і нарешті опійна голка, без якої смоли не приготуєш.
Я заповнив резервуар лампи олією, підрізав ґніт і вставив його в лампу. Запалив і накрив її склом. Із невеличкого відділення у валізі дістав кульку опійної смоли, яку знайшов у речах убивці, і наштрикнув її на голку. Опустившись навколішки, я підніс її до полум’я і почав робити те, що сотні разів бачив у китайському кварталі.
«О» пом’якшав, і я перевертав та обережно розтягував його над вогнем, доки він не став тягучим. Мене накрила хвиля радісного збудження. Я це роблю; готую «О», перетворюю його з інертної речовини на магічну. Як перед тим алхіміком, котрий перетворює простий метал на золото, переді мною відкривалися таємниці всесвіту.
А тоді все змінилося.
Щось зіпсувалося. «О» зажеврівся і почав обвуглюватись. Я схопився за голову. Невже я щось забув? Пропустив якийсь важливий етап? Невже тримав «О» занадто близько до полум’я? Спробував змінити методику, але ще навіть не почавши, зрозумів, що то марна справа. «О» горів, а не випаровувався. Я швидко поклав його в чашу люльки, сподіваючись, що хоч краплину пари можна врятувати. Підніс люльку до рота й удихнув.
Гіркий, вугільний присмак.
Серце в мене мало не розірвалося.
Я поклав люльку на підлогу і без сил упав поруч, обхопивши голову руками. За мить моє тіло пронизав біль.
Не знаю, як довго я так лежав, але коли знайшов сили ворухнутися, опійна лампа вже згасла. Біль змінився на терпкий біль і барабанний біль у голові.
Я підвівся, утомлено підняв люльку. У тьмяному світлі ліхтаря від’єднав чашу і розглянув рештки почорнілої, крихкої кульки «О». Підняв її, розтер на долоні, підійшов до вікна і викинув пил у безвітряну ніч.
Дев’ятнадцять
Самбалпур — зовсім інша річ. Тут тихіше й аромати кращі, але існують і свої недоліки. Тиша була такою, що в мене виникла підозра, що сонце вже високо в небі.
Симптоми, схожі на прояви грипу, повернулися з новою силою: голова тріщить, очі сльозяться. Я б залюбки віддав місячну зарплатню за те, щоб просто перевернутися на інший бік і полежати ще годинку, але пригадав Ґолдінґа. Ми домовилися зустрітись о восьмій. Я поглянув на годинник. Він зупинився за чверть до третьої.
Я змусив себе встати з ліжка, натягнув сорочку і штани й кинувся вниз. Годинник у передпокої показував, що до восьмої залишилося ще десять хвилин. Зітхнувши з полегшенням, я вийшов на вулицю пошукати бухгалтера.
Небо було ясним, повітря важким. Індус у білій сорочці та тюрбані розрівнював гравій біля воріт.
— Чи не бачили ви містера Ґолдінґа?
— Так, сагибе,— посміхнувся він.— Ґолдінґ сагиб — дуже гарний чоловік. Він приходив учора тільки.
— А сьогодні вранці ви його бачили? — запитав я.
— Ні, сагибе,— відповів він, засмучено похитавши головою.
Я підійшов до воріт, запалив сигарету і почав чекати. Двадцяти хвилин вологості й головного болю мені вистачило, і я повернувся всередину. Бухгалтера ніде не видно. Звісно, він може затримуватися, та щось не схожий він на людину, яка часто запізнюється. Я б сказав, що він, імовірніше, раніше прийде. Учора він здавався таким знервованим, так хотів скинути із себе якийсь тягар. Варто врахувати, що він добряче випив. Може, протверезів і передумав? А може, і досі спить. Хай би там як, він так легко мене не спекається. Обов’язково розпитаю його сьогодні, хоче він того чи ні.
Повернувшись до будинку, я приєднався до Не Здавайся, який уже снідав у їдальні.
— Ви не бачили Ґолдінґа? — запитав я.
— Боюсь, ні, сер,— відповів сержант.— Не прийшов?
— Схоже, ні,— зітхнув я.
— Учора він багато випив. Може, забув?
— Може,— погодивсь я. Налив собі чашку чорної кави з порцелянового кавника на столі й сів на стілець навпроти Не Здавайся.
Ми почули, як перед будинком зупинився автомобіль, і за кілька хвилин до нас увійшов полковник Арора.
— Ви раптом не зустрічали містера Ґолдінґа? — запитав я.— Ми домовлялися зустрітись о восьмій. Може, тут люди мають трохи вільніші стосунки з часом? — з надією припустив я.
Полковник стримано розсміявся.
— Тільки не наш містер Ґолдінґ. Він сама пунктуальність.
— А що ви робите тут так рано? — поцікавивсь я.— Я гадав, що ви приїдете о дев’ятій.
— Мабуть, починаю вчитися у вас, англійців,— усміхнувся він і змінив тему.— Я привіз запрошення. Сьогодні ввечері влаштовують невеличке храмове свято. Його Високість магараджа вас запрошує. Я пришлю за вами автомобіль о сьомій.
— Гаразд,— погодивсь я. Поглянув на годинник. Ґолдінґ уже на півгодини запізнюється. Схоже, що він узагалі не прийде.— А де контора Ґолдінґа?
— В Ґулааб Бхаван,— відповів Арора.— На поверх нижче вашого кабінету.
— У такому разі ми краще поїдемо. Може, там його знайдемо. Та й роботи багато, і нам знадобиться ваша допомога.
Губи його ледь розтягнулись у посмішці.
— До ваших послуг.
Сорок хвилин по тому ми вже заходили до свого тимчасового кабінету з вікнами у сад. Зупинилися біля кабінету Ґолдінґа на другому поверсі, але він був зачинений. Наразі я милувався видом, а Не Здавайся з полковником обговорювали список людей, яких ми хотіли б опитати.
— І мови бути не може,— палко заперечував полковник. Він підвівся і навис над Не Здавайся, як та скеля.— Принц Пуніт — гаразд, це можна влаштувати; але вдова Адгіра, принцеса Ґітанджалі,— це порушує всі правила. До магарані і принцес, навіть до королівських наложниць наближатися не можна, особливо вам, Віндгеме.
— Мені? — здивувавсь я.
Полковник знову сів і зчепив руки.
— За двісті років спілкування з британцями ми багато на що погодились, але святість жіночої половини завжди залишалася непорушною. Не лише у Сам-балпурі, а й у всіх королівських штатах. Королівські жінки мусять лишатися чистими. Покійний принц був не лише моїм господарем, але й моїм другом. Та я не став би просити у магараджі дозволу, щоб поставити кілька запитань принцесі королівського дому, навіть якби вважав її вбивцею.
— А сержант Банерджі? — запитав я.
Обидва чоловіки так і витріщилися на мене.
— Він не англієць,— пояснив я,— хоча й розмовляє не гірше за мене. Чи не можна йому розпитати принцесу? У вашій присутності, звісно.