реклама
Бургер менюБургер меню

Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 2)

18

— Біда в тому, Аді,— відповів сержант,— що так воно і є.

Принц нагородив його кривою посмішкою.

— Ну, якщо мова йде про ці переговори, то заради його ж блага, краще йому дотримуватися моїх наказів.

Із того, що мені вдалося витягти з лорда Таггарта, переговори стосувалися заснування Палати принців. Хоча це й нагадувало назву опери Гілберта й Саллівана[4], але Палата принців — остання геніальна думка Його Величності губернатора, яка мусить заспокоїти зростаюче незадоволення місцевих мешканців. Така собі індійська Палата лордів — потужний голос Індії в індійських справах. Приєднатися запросили, так би мовити, усіх місцевих принців. Бачу в цьому певну перекручену логіку. Урешті-решт, якщо створювати в Індії угрупування, яке не поділятиме популярних думок індійців, а підтримуватиме нас, то чому б і не об’єднати ці п’ять сотень гладких і слабких принців. Якщо хтось із індусів на нашому боці, то це вони.

— Можна поцікавитися вашою думкою? — запитав я.

Принц сухо розсміявся.

— Просто пил у очі, дурня. Тільки й роботи буде, що балачки. Усім це зрозуміло.

— Вважаєте, нічого не вийде?

— Навпаки,— посміхнувся він.— Сподіваюся, про все домовляться і наступного року відбудеться урочисте відкриття. Звісно, великі цабе — Гідерабад, Гваліор та інші,— не приєднаються. Це знищить уявлення про те, ніби їхні країни справжні, та й я, чорт мене забирай, докладу зусиль, щоб Самбалпура там не було. Але інші, дріб’язок — Куч-Біхар, Раджпутан, північні штати,— благатимуть, щоб їх туди взяли. Зроблять усе, аби тільки здаватися трохи важливішими. Мушу зізнатися, що ви, британці, дещо вмієте дуже добре,— продовжив він.— А саме маніпулювати пихою. Ми віддали цю землю вам, а за що? За кілька добрих слів, уявних титулів і решток із вашого стола, за які ми б’ємося, як ті лисані за гребінці.

— А щодо інших західних князівств? — запитав Не Здавайся.— Наскільки я зрозумів, вони переважно роблять те, що й Самбалпур.

— Правда,— відповів принц.— Можливо, і цього разу так буде, але тільки тому, що я підтримую їх фінансово. Гадаю, якби вони мали вибір, то були б не на моєму боці.

У глибині саду заграв військовий оркестр, і, почувши знайомі акорди «Боже, бережи короля», принци й урядовці виструнчились і повернули обличчя до оркестру. Багато хто почав підспівувати, але не наш принц, який, схоже, уперше став не таким ясним, як обіцяв його титул.

— Час рятуватися втечею,— зауважив він.— Схоже, віце-король збирається проголосити одну зі своїх славетних промов, а мені аж ніяк не хочеться гаяти решту цього гарного дня, слухаючи його... Якщо ви не хочете лишитися?

Я не заперечував. Віце-король мав харизму мокрої ганчірки. Цього року я вже отримав задоволення вислухати його промову на параді для нових офіцерів і не мав великого бажання повторювати подібний епізод.

— Отже, вирішено,— кивнув принц.— Стоїмо до кінця пісні, а тоді їдемо.

Затихли останні ноти гімну, гості повернулися до розмови, віце-король зробив крок до підвищення посеред трави.

— Саме час,— вигукнув принц.— Ходімо, доки ще не пізно.

Він розвернувся і пішов стежкою назад до будинку. Не Здавайся крокував поруч, я дріботів позаду. Кілька урядовців розгублено простежили за нами поглядами, віце-король розпочав свою промову, але принц звертав на все це не більше уваги, ніж слон на зграю шакалів.

Схоже, він чудово орієнтувався у цьому лабіринті Будинку уряду, і, пройшовши повз кілька рядів слуг у тюрбанах, що охороняли кілька пар дверей, ми вийшли з будівлі, цього разу на червоний килим головних сходів.

Наш передчасний відхід був для почету принца цілковитою несподіванкою. Кремезний чолов’яга у червоній туніці та чорних штанах заметушився, віддаючи накази лакеям. Форма, поведінка і гучний голос, що лунав з могутнього горла, надто вже нагадували стиль полковника шотландської гвардії. Якби не тюрбан.

— Ось де ти, Шекаре,— вигукнув принц.

— Ваша Високосте,— вишколено відсалютував чоловік.

Принц повернувся до нас.

— Полковник Шекар Арора, мій ад’ютант.

Полковник мав статуру Канченджанги[5], та й вираз обличчя був таким само крижаним. Бронзову шкіру побив вітер, у сіро-зелених очах спалахувала тривога. Усе це разом видавало горянина, людину з певною частиною афганської крові у венах. Та найбільше вражала рослинність на його обличчі, яка робила його схожим на індійських воїнів із сивої давнини: бороду він коротко стриг, а вуса були короткі, змащені, із закрученими кінчиками.

— Автомобіль уже викликали, Ваша Високосте,— відрапортував він.— Незабаром приїде.

— Добре,— кивнув принц.— У мене спрага, як у диявола. Що скоріше ми повернемось у «Ґранд-готель», то краще.

Під’їхав сріблястий роллс-ройс із відкритим верхом, підбіг слуга у лівреї і відчинив дверцята. Мить вагання. Разом із водієм нас було п’ятеро, один зайвий. За нормальних обставин троє розташувалося б позаду, двоє — спереду, але не схоже, щоб обставини у принца часто бували нормальними. Та й авто це навряд чи годилося для такої непристойної тісняви. Вихід знайшов сам принц.

— Шекаре, чому б тобі не сісти за кермо? — Ще один наказ, сформульований як запитання.

Кремезний ад’ютант клацнув підборами і пішов до місця водія.

— Сідай поруч зі мною позаду, Банті,— запросив принц, улаштовуючись зручніше на сидінні з червоної шкіри.— Капітан може сісти попереду.

Ми з Не Здавайся так і зробили, і авто пошелестіло по гравію між рядами пальм і підстрижених лужків.

«Ґранд-готель» був за три хвилини їзди від східних воріт резиденції, але з міркувань безпеки наразі були відчинені лише північні ворота. Авто випливло крізь них і майже одразу зупинилося: дороги на захід були перекриті. Ад’ютант здав назад, повернувся до палацу губернатора і виїхав на західну частину Еспланади.

Я повернувся назад, щоб краще бачити обличчя принца і Банерджі. Не звик я сидіти попереду. Схоже, принц прочитав мої думки.

— Дивна річ ієрархія, чи не так, капітане? — посміхнувся він.

— Тобто, Ваша Високосте?

— Візьмемо нас трьох,— пояснив він,— принц, інспектор поліції та сержант. На перший погляд, наші посади дають нам чітке уявлення про ієрархію. Але не все так просто.

Він показав ліворуч, на ворота «Бенгальського клубу», повз який ми саме проїжджали.

— Хоч я і принц, але колір моєї шкіри не дозволяє мені увійти до цієї величної установи; це стосується і Банті. Ви ж, англієць, таких труднощів не матимете. У Калькутті перед вами відчинені всі двері. Наша ієрархія дещо змінилася, так?

— Розумію, про що ви,— погодивсь я.

— Але це ще не все,— продовжив він.— Наш друг Банті є брахманом. Як член касти священиків він стоїть вище за принца, не кажучи вже про поліцейського офіцера, який узагалі поза кастами,— посміхнувся принц.— Знову ієрархія змінилася, і хто ж тепер скаже, яка із трьох легітимніша?

— Принц, священик і поліцейський проїжджали у роллс-ройсі повз «Бенгальський клуб»...— підсумував я.— Схоже на початок не дуже веселого жарту.

— Навпаки,— не погодився принц.— Якщо подумати, жарт дуже веселий.

Думки мої повернулися до дороги. Маршрут, яким ми їхали, прямував зовсім у протилежний від «Ґранд-готелю» бік. Не знаю, як там цей ад’ютант орієнтується на вулицях Калькутти, але перше враження таке, ніби він знає їх так само, як я бульвари Тімбукта.

— Ви знаєте, як доїхати? — запитав я.

Ад’ютант нагородив мене таким поглядом, від якого б і Ганг укрився кригою.

— Так,— відрізав він.— На жаль, дороги до Чоурінґхі перекриті через релігійну процесію. Нам рекомендовано скористатись альтернативним маршрутом через Майдан.

Дивний вибір, але день приємний, і провести його можна було набагато гірше, ніж роз’їжджаючи у шикарному роллс-ройсі. Позаду розмовляли принц із Не Здавайся.

— Аді, про що ви хотіли поговорити?

Я повернувся саме вчасно, щоб побачити, як спохмурніло обличчя принца.

— Я отримав листи,— сказав він, покручуючи діамантового ґудзика на комірці шовкової туніки.— Може, то все дурниці, але коли я почув від твого брата, що ти сержант поліції, одразу ж вирішив звернутися за порадою.

— Що за листи?

— Якщо чесно, називати їх листами — це надавати їм великого значення, на яке вони аж ніяк не заслуговують. Цидулки, не більше.

— І коли ви їх отримали? — запитав я.

— Минулого тижня, ще у Самбалпурі. За кілька днів до від’їзду до Калькутти.

— Привезли їх із собою?

— Вони в номері,— кивнув принц.— Незабаром самі побачите. До речі, чому ми досі не приїхали? — роздратовано звернувся він до свого ад’ютанта.— Що там відбувається, Шекаре?

— Довелося зробити гак, Ваша Високосте,— відповів той.

— Ці листи,— продовжив я,— ви комусь показували?

Принц махнув на Арору.

— Лише Шекару.

— А як саме ви їх отримали? Я так розумію, що відправили їх не королівською поштою Самбалпура і не на адресу королівського палацу?

— А ось це цікаво,— відповів принц.— Обидва залишили в моїй кімнаті: перший під подушкою на ліжку; другий у кишені костюма. І в обох написано те ж саме...

Автомобіль сповільнив рух: ми наближалися до рогу Чоурінґхі. Де не взявся, перед нами вигулькнув чоловік у шафрановому вбранні індуїстського священика. Така собі розмита помаранчева куля. Роллс-ройс загальмував, але чоловік уже зник під бампером.

— Ми його збили? — поцікавився принц, підводячись на задньому сидінні.