Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 61)

Мак-Лін кивнув.

— У Бенгалії його зовсім небагато. Переважно закуповують у заможних раджпутів[46], а ще привозять із глибини країни.

Ми й досі їхали, і я зрозумів, чому під’їзна стежка така довга. Лише з відстані можна побачити всю споруду цілком. Два величезні крила, три поверхи, центральна частина, прикрашена такою кількістю колон, що Парфенон позаздрив би.

Автомобіль зупинився поряд із кам’яними сходами, що вели до двох масивних чорних дверей, відчинених назустріч спеці. Підбігли двійко лакеїв-індійців у синьо-золотих лівреях і відчинили дверцята, пір’я на їхніх жорстко накрохмалених тюрбанах аж виблискувало на сонці.

— Дякую за допомогу,— сказав я Мак-Ліну, виходячи з автомобіля.

— Та нічого.— Схоже, він розгубився.— Не хочете, щоб я пішов з вами?

Хлопець він непоганий, та не знаю, чи можна йому довіряти. Серампор — місто Бучана, і я навіть гадки не маю, доки сягає відданість Мак-Ліна. Краще тримати його подалі.

— Немає потреби. Десь тут у Бучана має бути телефон. Як закінчимо, зателефонуємо до поліцейської дільниці.

— Добре, сер,— сказав він, напружившись. Віддав честь і сів до «санбіма».

Ми з Не Здавайся піднялися сходами до головного входу. Позаду нас завівся автомобіль і покотив по стежці, полишивши по собі хмару пилу.

Угорі нас зустрів дворецький. Не індієць, білий. У країні, де праця місцевого населення оцінюється дешевше, ніж робота худоби, присутність білого дворецького багато про що свідчить. Він був лисим, крім пасма сивого волосся від скроні до скроні. Убраний у бездоганний костюм згорблений старий зі зморшкуватим обличчям. Чимось він нагадував Ратана, старезного слугу місіс Боуз.

— Сюди, джентльмени,— запросив він.— Містер Бучан прийме вас за кілька хвилин. Він вибачається, що вам доводиться чекати.

Ми пройшли кімнату, яка мала бути передпокоєм, але легко зійшла б за картинну галерею: картин на стінах висіло більше, ніж я бачив після відвідування Лувра під час війни.

Зупинився біля дверей і запросив нас усередину У кімнаті пахло тютюном. Схоже, це бібліотека Бучана. Саме такі кімнати до душі людям, що самі заробили свій статок: дерев’яні панелі, полиці, заставлені книгами, які явно ніколи не відкривали. Через скляні двері в дальній стіні лилося світло.

— Чи бажаєте щось випити? — запитав дворецький.

Я відмовився.

— А ви, сер? — повернувся він до Банерджі.

— Так, будь ласка. Склянку води, дякую.

— Добре, сер,— кивнув дворецький і зник.

Схоже, Банерджі це розвеселило.

— Чому вам так весело? — поцікавивсь я.

— Так просто, сер.

Я сів на один із шкіряних стільців із високими спинками, що стояли по всій кімнаті, Не Здавайся зайнявся оглядом полиць із книгами. На стелі над нами заворушилася велика пунка, повіяло свіжим вітерцем. Повернувся дворецький зі склянкою і глечиком на срібній таці.

— Ще щось, сер?

Не Здавайся озирнувся на мене. Я похитав головою.

— Ні, це все, добрий чоловіче,— сказав він.— А тепер, будь ласка, полишіть нас.

Тиждень тому я міг би побитися об заклад, що сержанту бракує почуття гумору Тепер я почав сумніватися. У країні, де на все дивишся крізь призму раси, його слова до білої людини можна було легко вважати політичним виступом.

Цокали хвилини. Щоб хоч чимось себе зайняти, я підійшов до скляних дверей. Вони вели на веранду, за якою стелився розкішний зелений лужок, що спускався до апатичної Хуглі. За спиною раптом відчинилися двері, й увійшов Бучан, убраний у сині шовкові штани й білу сорочку з відкритим коміром.

— Мої вибачення, капітане! Самі розумієте, ваше бажання побачити мене сьогодні вранці захопило мене зненацька,— заговорив він діловим тоном.— Але хай би там як, мені все одно приємно. Я читав, що ви заарештували терориста. Дідько, його кілька років вистежували, а ви взяли і спіймали його.— Він клацнув пальцями і посміхнувся.— Якщо вам колись набридне робота в поліції або захочеться чогось більш прибуткового, звертайтесь до мене. Такі люди мені потрібні!

Він показав на пару шкіряних стільців за маленьким скляним столиком.

— Будь ласка, сідайте і розкажіть, чим я можу вам допомогти.

— Я з приводу вбивства Мак-Олі. Хочу поставити вам іще кілька запитань.

Він підвів брови.

— Знову запитання? Я вважав, що справу закрито.

— Мусимо закрити всі неясності.

Бучан повільно кивнув.

— Гаразд.

— Свідок стверджує, що бачив, як ви з Мак-Олі сперечалися незадовго до того, як він пішов із «Бенгальського клубу» в ніч убивства. Чи не могли б ви сказати, що стало причиною суперечки?

— Не знаю, хто вам таке сказав, капітане, але це неправда. Ми мали розмову перед тим, як він пішов, але то була не суперечка. Мак-Олі просив у мене грошей.

— Але ж він отримував добру зарплатню. Навіщо йому гроші?

Бучан знизав плечима.

— Він не сказав.

— І ви про це не згадали, коли ми зустрічалися минулого тижня?

— Це делікатна справа, капітане, і не має відношення до вашого розслідування. Я не бачив причини плямувати репутацію бідолашного чоловіка.

— А ще ви вважаєте, що той факт, що Мак-Олі постачав вам проституток, також не має відношення до нашого розслідування?

Обличчя у нього потемнішало.

— Жодне з цих питань вас не стосується, капітане. Якщо чесно, я вважаю це втручанням у мої особисті справи.— Голос у нього став жорстким: — Мушу попередити вас, капітане. Обережніше зі словами. Не варто кидатися такими звинуваченнями без доказів. Це може мати далекосяжні наслідки.

— Ми розслідуємо вбивство.

Бучан роздратовано сплеснув руками.

— Але ж справу закрито, капітане! Убивцю вже впіймали! Ви самі!

— Не все так просто,— відповів я.

Він глузливо розсміявся.

— Отже, це правда. Ви не вірите, що Сен винний. До мене доходили такі чутки.

— Від кого?

— О, це точно не має значення. Не будьте таким наївним, капітане. Я знаю все, що варто знати у Калькутті. Наважуся припустити, що працювати тут вам залишилося недовго, і мені це стало відомо раніше за вас.

Сенсу сперечатися з ним немає. Судячи з того, як просуваються справи, ми дуже скоро дізнаємося, чи він має рацію. Натомість я повернувся до запитання:

— Чи Мак-Олі привозив вам дівчат?

Бучан почервонів.

— Добре, капітане. Бачу, попередження ви не хочете чути. Я відповім на ваше запитання, але за наслідки ви нестимете відповідальність самі. Так, Мак-Олі інколи забезпечував розваги на прийомах, які я влаштовував для своїх клієнтів.

— А про що ви сперечалися в ніч його вбивства?

— Я вже сказав. То була не суперечка. Він просив грошей, я відмовив.

— Він не намагався вас шантажувати?

Очі Бучана виблиснули.

— Аж ніяк.

— А мені здається, трапилося ось що,— сказав я.— Гадаю, ви попросили його привезти дівчат тієї ночі, але він відмовився, сказав, що хоче вийти з гри, а дозволити цього ви не могли.