реклама
Бургер менюБургер меню

Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 59)

18

— З вами все гаразд, сагибе?

Салман і сам зробив ковток, допоміг мені стати на ноги. На жаль, ноги не відразу зрозуміли, чого від них хочуть, і я ледь не впав знову. Він мене підхопив і допоміг сісти у візок. Ребра пекли від болю, і я заплющив очі.

Коли розплющив, візок котив тихими вулицями. Знайома дорога.

— Куди ми їдемо? — запитав я.

— До шпиталю, сагибе.

— Ні,— запротестував я.— Ніяких шпиталів.

Там повно жахливих лікарів із добрими намірами, які полюбляють ставити незручні питання: «Що ви робили на Тіретта-базарі серед ночі? І чому саме сьогодні вас туди понесло?» Авжеж, я щось вигадаю, але хороший лікар мені не повірить. І не потрібно бути генієм, щоб здогадатися, що я курив опіум, а тоді варто шепнути слівце не в ті вуха, і хто знає, що може статися. Не знаю, як ставиться імперська поліція до курців опіуму, але підвищення мені точно не світить.

— Пансіон? — запитав Салман.

Гірше шпиталю може бути тільки пансіон місіс Теббіт. Уявив собі, як стікаю кров’ю на її коштовні перські килими. То краще вже до нападників повернутися.

— Ні.

— Куди ж тоді, сагибе?

— Куди завгодно.

Я заплющив очі і знову поринув у небуття. Коли розплющив, ми зупинилися, і Салман трусив мене за плече. Упізнав сірі стіни будинку Енні. На першому поверсі горіло світло, окреслюючи темний силует на порозі.

— Ходіть, сагибе,— сказав Салман. Допоміг стати на ноги і, підтримуючи, довів до сходів.

— Господи, Семе! Що з вами сталося? — Енні легенько торкнулася мого обличчя.

— Упав іще з одного слона.

— Я б сказала, що це слон на вас упав.

— Може, так воно й було.

— Заходьте, умийтеся.

Її сусідка, худорлява дівчина із суворим обличчям, стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях і міцно стиснувши губи, така собі юна копія місіс Теббіт. Одна папільйотка у неї розкрутилися. Мабуть, хотіла втекти. І я її не звинувачував.

Енні провела мене до маленької ванної кімнати. Зняла з мене сорочку, зачепивши рану на руці. Я поморщився.

— У вас лишилося щось, що не болить? — співчутливо запитала вона.

— Губи.

Вона посміхнулась і налила в рукомийник води з великого емальованого глека, намочила хустинку і почала витирати кров із голови. Вийшла і повернулася з бинтом.

— Перев’язувати мене не потрібно,— замахав я руками.

— Дозвольте, сьогодні за вас прийматиму рішення я, капітане Віндгем! Уранці знімете, якщо захочете.

— Я не можу тут залишатися. Мушу повертатися.

— Нікуди ви не поїдете, капітане. Це не обговорюється.

Раптом мені перехотілося сперечатися. Вона взяла мене за руку і повела до своєї кімнати.

— Ну, скажете мені, що ж трапилося насправді?

— Трохи посварився з чоловіками, яких зустрів,— пробелькотів я, упавши на ліжко.— Розповім уранці.

Тридцять три

рокинувсь я від пекучого болю над очима. Поруч спала Енні, і, якщо чесно, такий вид трохи полегшив біль.

Крізь планки віконниць проникали перші промені світла. Я повільно піднявся: не хотілося розбудити Енні, та й тривожити вкрите синцями тіло зайвий раз не варто. На дерев’яному комоді стояло велике овальне дзеркало. Я підійшов до нього й оглянув свої поранення. Торкнувся перев’язки на голові. Товста, як тюрбан, від чого я став схожий на кулі. Повільно її зняв. Забагровілу шкіру на скроні перетнув темний розріз. На ребрах розцвів величезний синець у формі підошви. Я обережно помацав потилицю. Голову пронизав гострий біль: я торкнувся ґулі завбільшки з м’яч для крикету. Бували у мене ранки й кращі за ці. Та були й гірші.

Я сів на ліжко. Заворушилась Енні.

— Схоже, ніч ви пережили?

Я відкинув з її обличчя пасмо волосся.

— Дякувати вам.

— Не мені дякуйте, а своєму приятелю-рикші, що вас привіз сюди. Не розкажете, що ж таки сталося?

— На мене накинулися. Пам’ятаю двох чоловіків. А тоді думки починають плутатися. Знаю, мої слова можуть здатися дивними, але, присягаюся, чув дзеленчання маленьких дзвіночків. Опритомнів, уже коли Салман зі своїми друзями саджали мене у візок.

Енні посміхнулася.

— Маленькі дзвіночки. Усі рикші їх мають. Мабуть, і ви їх бачили. Дзвонять, щоб люди знали, що вони наближаються. Як дзвінки на велосипедах. Може, користуються ними, щоб покликати інших рикш, якщо виникає потреба?

— Як поліцейські свистки?

— Можливо. Більше ніхто рикші не допоможе. Мені здається, вони мусять доглядати один за одним. Дивлячись на вас, можу сказати, що Салман зі своїми приятелями встигли вчасно. Не здогадуєтеся, хто на вас напав?

Я сказав, що то були просто головорізи. І таке дійсно могло бути. Події в Амрітсарі викликали жагу крові. Може, мені просто не пощастило. Опинився не в тому місці, не в той час. Але був іще один варіант: напад на мене було здійснено навмисно. Чоловіки були більшими і сильнішими за місцевих: свідки тому — синці у мене на тілі. До того ж іще й черевики. Скільки індійців у Калькутті носять підбиті черевики? Занадто добре вони відгодовані та взуті як на простих робітників. Але якщо напад хтось спланував, то навіщо і хто?

Індійські сепаратисти, розлючені арештом Сена? Моє ж бо ім’я засвітилося в усіх газетах. А може, убивця Мак-Олі? Злякався, що я підібрався близенько до правди? Але тут проблемка. Ніхто не міг знати, що тієї ночі я навідаюся до опіумного притону. Я і сам не знав. Прийняв рішення в останню хвилину. Хтось за мною стежив, принаймні відтоді, коли я вийшов із пансіону місіс Теббіт і поїхав до Енні. Щоб хтось стежив, я не помітив, тим більше двох кремезних індійців. Хто б це не був, він мав доступ до безмежних ресурсів, і лише одна-єдина організація мала людей для здійснення цієї операції: підрозділ «Н».

Не скажу, щоб вони мене дуже любили. А якщо таким чином полковник Доусон мене попереджає? Ті двоє цілком могли бути військовими, і про поранену руку вони знали. Якщо це підрозділ «Н», то тепер їм відомо і про опіум. Інформація вже, мабуть, на столі в Доусона. Але хто б не був відповідальним за напад і якими б не були його мотиви, відповіді в ліжку Енні мені не знайти. Шкода.

Думка про Доусона змусила мене дещо пригадати. Мушу терміново з ним поговорити! Я підвівся і натягнув сорочку, намагаючись не викликати нового приступу болю.

Енні поглянула на свій годинничок.

— Ви ж іще не йдете? І половини на шосту немає!

— Мушу.

— Принаймні дозвольте мені нагодувати вас сніданком!

— Не маю часу,— зітхнув я.— Але дякую вам.

П’ять хвилин по тому я вже спускався сходами, озброєний двома сандвічами, які мене змусила взяти Енні. Салман дрімав на циновці під своїм візком. Почув, що я іду, позіхнув, потягнувся і встав. Я поклав долоню йому на плече і простягнув один сандвіч. Він кивнув і поклав у ящик під сидінням візка. З нього ж витяг скляну пляшку, відгвинтив кришку і підніс до рота. Обережно, щоб пляшка не торкнулася губ, влив до рота води. Прополоскав горло, виплюнув рідину в канаву біля дороги. А тоді повернувся і посміхнувся.

— Куди, сагибе?

— Лал-базар.

На дорогах було спокійно. Блокпости нікуди не поділися, на них чергували сонні сипаї. На Лал-базарі бракувало гарячкової діяльності, яка напередодні охоплювала всі поверхи, і тепер будівля перетворилася на тихий регіональний аванпост, нічим не нагадуючи центр, який відповідає за поліцейські операції в половині країни.

На столі не було жодної записки. Нічого, що вказувало б на те, що Доусон намагався зв’язатися зі мною протягом десяти годин після мого дзвінка секретарю. Але це ще нічого не означало. Урешті-решт, зараз лише шоста ранку. Хоча Доусон і не схожий на людину, яка не телефонує до свого кабінету мало не щогодини.

Що ж мені робити? З вечора сталося багато чого, щоправда, малоприємного, і дещо досі прикрашає мою голову і тіло. Підозрюю, що в моїх проблемах винні Доусон та його люди, але я офіцер імперської поліції і маю виконувати свої обов’язки, незважаючи на особисте ставлення до цього чоловіка.

Я підняв слухавку і попросив з’єднати мене з фортом Вільяма. Цього разу відповів інший секретар. Лінія трохи помовчала, доки дзвінок переадресовували Доусону додому.

— Чим можу допомогти, Віндгеме? — Голос у нього був бадьорим, ані натяку на здивування, коли почув мій голос. Нічого не сказав і про те, що отримав моє повідомлення ввечері. Але тепер це не має значення.

— Ваша команда нагляду готова до роботи?

— Авжеж.

— Тоді скажу, чим я можу допомогти вам.

Розмова тривала хвилин п’ять. Могла бути й коротшою, але він довго допитувався, чому мусить мені довіряти після того, що сталося в Коні. Я міг би поставити йому те ж саме запитання. Урешті-решт ми домовилися. Він перевірить мою версію, а я не пхатиму носа в його справи. Пообіцяв розповісти про результати, але сидіти склавши руки я не збирався.