Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 52)

— Не хвилюйся, синку,— казав він.— Вона запевняє, що вони перські, але я точно знаю, що роблять їх бігарці на фабриці в Говраху. З Персією споріднені вони лише через старого афганського крамаря, який купив їх на Гог-Маркеті, хоча він усе своє життя й прожив у Бенгалії. Старий навіть пушту не розмовляє.

Мік утішатися не хотів. Осушив келих і втік до своєї кімнати на випадок, якщо господиня повернеться по його душу.

Ми з Бірном залишилися самі. На самоті він був приємним співрозмовником, принаймні якщо не заводити мову про текстиль. Сигара у нього погасла, і я дав прикурити від своєї.

Схоже, настрій у нього покращився від учора, хоча причиною могло бути і вино.

— Як справи? — поцікавивсь я.

— О, дуже добре,— посміхнувся він.— У середу вже поїду звідси. Скажіть, ваш злодій уже зізнався?

— Ні. Не в убивстві Мак-Олі. У багато чому іншому зізнався.

— От хіба не дивно? Відхрещується від Мак-Олі, хоча вішає на себе всіх інших собак?

Я налив нам обом бренді.

— Ви ж не вважаєте, що він може казати правду? Щодо Мак-Олі?

— Сумніваюся,— збрехав я.— Усе одно його передали військовим. Тепер це їхня проблема. А вони вже правду з’ясують.

— Будемо сподіватися,— кивнув Бірн.— А що ж він робив ці чотири роки?

— Ховався,— відповів я.— Переїжджав із місця на місце на сході. Якщо вірити йому, побував усюди, від Читтагонга до Шилонга. Заявляє, що навчався, повернув на стежку ненасильства. Скажу тільки, що чоловік він дивовижний. Фанатиків мені доводилося зустрічати, але Сен не такий. Спокійний. Незворушний. Немов отримав відповіді на всі запитання і знає, що станеться.

— І що ж станеться?

— Загине, виконуючи свою справу.

Бірн посміхнувся.

— Схоже, хлопець собою задоволений. Занадто вже розумний, але це йому на користь.

Я докурив сигару, вибачився і пішов до своєї кімнати. Замкнув двері й сів на ліжко, розмірковуючи, чи не прийняти пігулку морфію. Спокусливо, але спочатку мушу подумати. Зараз не час для наркотиків. А от для випивки... Потягнувся за пляшкою віскі на підлозі. Небагато залишилося. Налив собі порцію. Зробив ковток, відкинувся на подушку і поставив склянку на груди. Мушу знайти сенс у всьому цьому, а віскі, як правило, допомагає.

Якщо вірити Деві, Мак-Олі не лише проходив повз бордель місіс Боуз тієї ночі, він заходив усередину. І, за її словами, це не перший раз. Свідчення преподобного О’Ґунна це підтверджують. Але не ясно, чи Мак-Олі був там заради власної втіхи, чи за дорученням Бучана. Напевне мені відомо тільки те, що Мак-Олі пішов туди після сварки з Бучаном у «Бенгальському клубі». Якщо Бучан послав його за повіями, то чому ж дівчата так і не дійшли до клубу? До того ж, якби це було причиною візиту на Маніктолла-лейн, Деві б про це знала. Хіба не була б і вона серед тих дівчат, яких запросили до клубу? Виходить, що Мак-Олі був у борделі з власної ініціативи. Але це суперечить словам преподобного О’Ґунна, що Мак-Олі розпочав нове життя. Гостини в борделі після прийому не можна назвати типовою поведінкою людини, яка щойно знайшла Господа.

І це не єдина загадка. Під питанням і особа вбивці. Деві вважає, що бачила сагиба. Це знімає підозри із Сена і вщент розбиває мою теорію, що вбивство пов’язане з нападом на поштовий Дарджилінга. Але навіщо одному білому чоловіку вбивати іншого посеред Чорного міста, і чи можна довіряти свідку, якщо це юна проститутка? Якщо вона все бачила, чому не помітила записки? Може, у неї просто уява розігралась? Але й тоді не все сходиться. Люди, які видають фантазії за реальність, шукають уваги. А Деві страшенно боялася з нами говорити. Після кожного запитання, на яке вона відповідала, виникало ще двоє, щоб уточнити, що ж вона мала на увазі.

Думки повернулися до розмови з преподобним О’Ґунном. Він казав, що Мак-Олі турбувало ще дещо, щось більше, пов’язане з Бучаном. Але що?

Голова розболілася.

Підозрюваних було лише двоє: Бучан і заступник Мак-Олі Стівенс. І в жодного мотив не був особливо переконливим. Бучан змушував Мак-Олі постачати повій. Але щоб приховати цей факт, здійснювати вбивство не обов’язково, що б там не вважав преподобний О’Ґунн.

Що ж до Стівенса... Слуга Мак-Олі, Сандеш, сказав, що господар боявся, що Стівенс хоче отримати його посаду. За свідченням Енні Грант, ці двоє посварилися через мито на імпортні товари з Бірми. Стівенс був у Рангуні і, припускаю, має там зв’язки. Може, нічого в тому і немає, але хто знає, які пристрасті вирують у серці таких бюрократів, як Стівенс? Люди дивні створіння. Довелося мені якось розслідувати справу бухгалтера, який убив свою дружину після двадцяти років шлюбу, бо та просто посміхалася до юного продавця, коли заходила до крамниці.

Я зітхнув і зробив іще ковток. Ясніше не стало, незважаючи на віскі. Думка, що я помилявся з нападом на поштовий Дарджилінга, настрою також не поліпшувала. Може, з убивством Мак-Олі воно не пов’язане, але з нападом на Бенгальсько-бірманський банк зв’язок безсумнівно існує. Якщо за обома цими нападами стоять терористи, тепер вони мають гроші на свою кампанію. Лишилося тільки придбати зброю.

І я нічим не можу завадити. Услужив мені Доусон, нічого не скажеш. Проблема в тому, що, коли я щось пронюхав, не пхати свого носа у справу дуже важко. І погрозами мене не залякати.

Двадцять сім

анок покаже, що вечір не скаже.

Спав я добре: коктейль із віскі та морфію виявився непоганими ліками як від болю, так і від нічних жахів. Годі й сумніватися, що колись заповзятливий хлопець, швидше за все американець, продаватиме його на ринку як тонік для підтримання здоров’я. І я його купуватиму.

Прокинувсь я в тиші. Ні голосів із вулиці, ні закликів муедзинів. Навіть кляті круки не каркали. Я прийняв душ, вдягнувся і, не заходячи до їдальні, вийшов на вулицю. Салмана на звичному місці не було. Були всі інші. От недоречно! Роботи багато, а час спливає. Нарешті я відчув, що натрапив на слід. Мушу поговорити з місіс Боуз і ще раз розпитати Деві, і доведеться їхати у Серампор до Бучана. Та й у місті роботи чимало. Якщо я не помиляюся, терористи-націоналісти тепер мають кошти, щоб вихлюпнути на вулиці свою ненависть. Мусимо зупинити їх, доки не розпочалася війна. Але це вже не моя проблема. Принаймні технічно.

Вибору не було, довелося йти на Лал-базар пішки. Вулиці були на диво тихими. Не скажу, що порожніми, бо час від часу проїжджали автомобілі, подзенькували трамваї. От тільки індійців було значно менше, ніж звичайно. Кіоск на Центральній авеню, де я іноді купляв каву, був закритий, кілька крамничок на Коледж-стрит забиті дошками. Мабуть, якесь державне або релігійне свято. Довіряти індусам, буддистам, сикхам і мусульманам можна лише в одному — принаймні раз на тиждень вони влаштовують якийсь святий день.

Проте Лал-базар охопила паніка. Офіцери віддавали накази констеблям у латхі, а перелякані пеони квапливо розносили записки з одного кабінету в інший. Я кинувся до Дігбі.

— Що відбувається? — запитав із порога.

— Ось і ти,— похмуро відповів він. Відкинувся на спинку крісла.— Ми вже почали хвилюватися, що ти опинивсь у центрі подій.

— У центрі подій?

— Оголошено тривогу. Схоже, учора відбулася спроба підняти повстання.

Мене аж морозом пройняло. Починається! Справдилися мої найгірші припущення.

— Де?

— Амрітсар. За тисячі миль звідси. Десь у Пенджабі. Утім, причин для паніки немає. Схоже, армія придушила його в зародку. Та все одно Делі оголосило у всій провінції воєнний стан.

— Але чому тривога тут?

— Бенгалія — осередок політичної агітації, старий,— відповів він.— Чутки розлітаються як пожежа. Голову даю відтяти, що всі ті конгресмени пускають плітки про британську жорстокість, аби тільки виманити народ на вулиці. Уже рапортують про бунти під Баранагаром. Лейтенант-губернатор хоче закрити місто, просто про всяк випадок.

— Учора я говорив із Доусоном,— сказав я.— Він каже, що пограбували банк у місті. Утекли, прихопивши із собою двісті тисяч рупій. Він вважає, що це може бути пов’язано з невдалим нападом на поштовий Дарджилінга.

Дігбі спохмурнів.

— Це все ускладнює, еге ж? Може, і справді армію покликати. Імперська поліція не в тому стані, щоб упоратись із національним повстанням.

Правда.

— А Коссіпор? — запитав я.— Чи можна туди дістатися?

Дігбі надув щоки.

— Не дуже вдала думка роз’їжджати зараз країною. Варто зачекати, доки ситуація нормалізується. Лейтенант-губернатор викликав гарнізон із форту Вільяма, а я завжди нервуюся, коли на вулицях повно озброєних індійців. Байдуже, що вони в нашій формі, усе одно залишаються клятими індійцями. Навмисне чи ненавмисне, усе одно вони в нас стрілятимуть.

Я облишив його і пішов до свого кабінету. Записок на столі не було, і Не Здавайся біля дверей не чекав. Я зателефонував на комутатор. Ніхто не відповів. Довелося іти в кімнату сполучення на самісінькому верхньому поверсі. Ця кімната — наші очі й вуха, за допомогою телеграфу, телефону та радіо з’єднує нас із рештою Індії та цілим світом.

У кімнаті було душно, стояв запах горілого кабелю. Одну стіну займав колосальний радіопристрій Марконі: хаотичне накопичення кнопок, ручок, стрілочок і циферблатів. Переплутані дроти і кабелі тягнулися від пристрою по підлозі, як корені химерного баньяну[42].

Керували обладнанням три офіцери, молодий англієць і двоє його індійських підлеглих. Один із індійців сидів у великих чорних навушниках. На столі перед ним стояв важкий сталево-сірий мікрофон. Він несамовито шкрябав по паперу і передавав записки колегам, а ті передруковували їх у звіти для начальства. Усе гуло, як у добре налагодженому механізмі.