Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 51)

Отже, тієї ночі Мак-Олі таки був у борделі. Вийшов і, якщо вірити дівчині, зустрів того, хто на нього вже чекав, а тоді вбив. Якщо вона не помиляється, це був сагиб, і в такому разі Сен із цією справою не пов’язаний. Йому, напевне, від цього легше буде, коли його вішатимуть.

— Про що вони говорили?

— Вона не знає. Каже, що говорили на мові Фіранджі[41]. Сперечалися хвилин п’ять.

— Що сталося після цього?

Деві знову завагалася. Коли заговорила, на очах у неї блищали сльози. Банерджі перекладав її відповідь.

— Каже, що чоловік, якого вбили, закінчив розмову. Відштовхнув іншого і спробував піти. Другий чоловік витяг щось із кишені — вона вважає, то був ніж,— схопив Мак-Олі зі спини і підніс ніж до горла.

— Вона впевнена, що то був ніж?

Банерджі переклав, і дівчина кивнула.

— Звідки він його дістав?

— Гадає, з піджака.

— Що було далі?

— Мак-Олі перестав чинити опір. Інший чоловік випустив його, і він упав на землю. Чоловік постояв кілька хвилин, а тоді відклав ніж, витер руки об штани і втік.

— Утік? — перепитав я.— Він не колов Мак-Олі в груди? А записка в роті вбитого?

Не Здавайся переклав запитання. Дівчина розгублено на нього подивилась і відповіла.

— Каже, що не бачила, як той писав чи торкався тіла. Просто втік.

— Вона в цьому переконана?

— Абсолютно,— підтвердив Банерджі.

До горла у мене підступила нудота. Схоже, ця дівчина, моя остання надія на те, щоб дізнатися правду про вбивство Мак-Олі, категорично заперечує всі відомі нам факти. Захотілося вдаритися головою об стіну, але дах цього вже точно не витримає, і вся споруда обвалиться на наші плечі. Довелося розпитувати далі.

— Запитайте, чи Мак-Олі регулярно заходив до борделю.

Дівчина похитала головою.

— Каже, що бачила його тільки раз, але вона в Калькутті не так давно. Лише кілька тижнів.

— А вбивця? Вона його роздивилася? Зможе його впізнати?

— Каже, що було темно. Розгледіти його було важко, але у неї лишилося враження, що вони з Мак-Олі були знайомі.

— Чи вона комусь розказувала про те, що бачила?

Дівчина стривожилася, але повільно відповіла. Банерджі переклав відповідь.

— Лише одній людині.

— Місіс Боуз?

Дівчина похитала головою.

— Комусь із дівчат?

Знову похитала головою.

— Тоді кому?

— Не скаже.

— Запитайте ще раз.

Не Здавайся наполегливо повторив питання. По щоках дівчини потекли сльози.

— Не скаже, доки з ним не поговорить. Він дуже добре до неї ставиться.

— Чоловік? Той старий слуга?

Просто чудово. Чоловік, якому вона довірилась, єдиний, хто може підтвердити її історію,— наполовину глухий і не при своєму розумі.

— Каже, що це не він. Інший чоловік, який також був присутній у будинку, коли ми приходили до них уранці. Вона вважає, що ми з ним говорили раніше, бо, коли опитували її та інших дівчат, у кімнаті його не було.

— Він також був свідком убивства?

Дівчина затремтіла. Квапливо підвелася і щось сказала Банерджі. Не встиг він її зупинити, як вона вже зібрала свої овочі, загорнула їх у сарі й вибігла на вулицю.

Показалася інша дівчина з борделю. Деві витерла обличчя від сліз і поспішила до неї.

— Сказала, що дуже затрималася,— передав Банерджі.— Одна з дівчат вийшла її шукати, і вона боїться, що побачать, як вона з нами розмовляє.

Я ковтнув холодного чаю.

— На вашу думку, вона каже правду?

— Навіщо їй брехати, сер?

— Не знаю, але її історія суперечить фактам.

— Тобто не згадує удар у груди і погрози? Вона наполягає, що вбивця записки не лишав. Може, повернувся пізніше?

— Але навіщо? Навіщо ризикувати? А якщо впіймають? І навіщо колоти тіло, якщо воно вже мертве?

Не Здавайся знизав плечима.

Не бачу в цьому ніякого сенсу.

— А чоловік, якому вона зізналася? Не здогадуєтесь, хто б це міг бути?

Вигляд у сержанта став винуватим.

— Перепрошую, сер,— відповів він.— Я мусив сильніше на неї натиснути.

— Не беріть у голову,— заспокоїв його я.— Ви непогано впоралися як на чоловіка, що не вміє розмовляти з жінками.

Минуло півгодини, і я послав Не Здавайся до номера сорок сім перевірити, чи не прийшла місіс Боуз. Він повернувся, хитаючи головою. Ми випили ще по горнятку чаю, щоб підняти дух, а тоді, коли вже почала підкрадатися темрява, попленталися до автомобіля, щоб із нього спостерігати за Маніктолла-лейн. Не знаю, що я сподівався побачити. Може, місіс Боуз, яка повертається додому на тандемі з чоловіком, якому зізналася Деві? На жаль, Калькутта не здійснює таких мрій. Натомість ми просиділи дві години, і нічого так і не дочекалися. Не побачили ані невловимої місіс Боуз, ані світла у будинку, крім тьмяного ліхтарика в одному з вікон на другому поверсі. Будинок здавався порожнім. До того ж розболілася рука, промокли наскрізь ноги. Доведеться місіс Боуз зачекати до завтра.

Дощ так і лляв, і я наказав повертатися до міста.

Водій поїхав у бік Шіам-базара, де, схоже, оселилася вся калькуттська бенгальська еліта: Боузи, Банерджі, Чаттерджі і Чакербатти. Схоже, що вища каста, то комічніше прізвище, принаймні для британського вуха. Щоправда, будинки комічними назвати язик не повернеться, більшість дадуть фори найкращим особнякам Білого міста. Будинок Банерджі, якщо можна назвати будинком чотириповерхову резиденцію, що розкинулася на кілька сотень ярдів, присоромила би будь-який «білий» особняк. Схоже, Не Здавайся почувався через це ніяково. Мій досвід підказує, що дуже заможні й дуже бідні часто почуваються ніяково через своє житло. Це ледь не єдина їхня спільна риса. Сержант заходився пояснювати, що тут живе уся його велика родина, включаючи кузенів і кузин, тіток і дядьків. І все одно я б не сказав, що вони там сидять на голові один у одного.

— Співчуваю,— сказав я.— Важко, мабуть, мати у своєму розпорядженні лише одне крило.

Він посміхнувся, вийшов із автомобіля і пішов до воріт. Дарван у формі поквапився їх відчинити і відсалютував, Не Здавайся зник у дворі, так і тримаючи в руках черевики та шкарпетки.

Коли водій висадив мене біля «Бельведера», було вже за сьому. Дощ припинився, повітря сповнилося дивною прохолодою. Майдан був порожнім, навіть рикш на звичному місці не було. У пансіоні світилися вікна вітальні, хоча двері були зачинені. Мені пощастило, і до кімнати я дійшов, нікого не зустрівши на сходах і уникнувши розпитувань про стан мого взуття. Опинившись за дверима власної кімнати, я зняв мокрий одяг, убрався до вечері, зібрався з духом і пішов униз.

Атмосфера в їдальні була святковою, от тільки на їжу це аж ніяк не вплинуло, і ласували ми звичною вечерею, смак якої був десь посередині між «ніяка» і «неїстівна». Місіс Теббіт наказала кухарю приготувати з нагоди неділі печеню зі справжньою яловичиною, щоб ушанувати мої героїчні дії, так розхвалені газетами. Я був потенційно великим, як жаба може бути потенційно принцом, якщо її добряче поцілувати. М’ясо пекли так довго, що якби ще кілька хвилин, і воно б перетворилося на вуглинки, але згодом явно передумали і запікали ще кілька годин, а йоркширські пудинги мали такий смак, ніби везли їх прямо з Йоркширу, ще й на не найшвидшому кораблі. Хоча вино було добрим. І що краще, його було багато. Піднімалися тости, більшість — за мій героїзм і одноособово врятовану імперію, і після кількох пляшок мені розхотілося розсіювати цю оману.

Не знав я, що мине двадцять чотири години, і ми підніматимемо тости за іншого британського офіцера, але з тієї ж самої нагоди і так само обманюватимемось.

Після вечері перейшли у вітальню покурити і випити бренді. Полковник ділився оповідками про другу афганську війну. Послухати його, так він брав участь у всіх ключових боях, починаючи з Алі Масджида у сімдесятому до Кандагара у вісімдесятому, навіть коли решта його полку розташовувалася сотні за дві милі звідти. Відданості йому не бракувало. З його слів виходило, що нам у дідька пощастило, що він воював на нашому боці.

Спочатку все йшло добре, але незабаром він почав плутати афганські війни. Під Фатхабадом билися з Шер Алі Ханом чи з Аюб Ханом? А в Шерпурі обложили Мохаммеда Якуб Хана чи Газі Мохаммеда Ян Хана? Скінчилося все тим, що полковник остаточно заплутався в ханах і мирно захропів на своєму стільці.

Місіс Теббіт тільки і журила нового постояльця, якого я бачив за сніданком. Звали його Горацій Мік, нещодавно приїхав із Мандалая і щойно скоїв злочин, проливши вино на килимок місіс Теббіт. Коли вона нарешті помітила, що полковник задрімав, то заверещала, як уміють це робити тільки жінки, побачивши вбивцю або мишу, а тоді підвелася і поштовхала чоловіка до ліжка. Мік мав дуже пригнічений вигляд, і Бірн намагався його втішити.