Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 41)

Я плив. Під водою. Звідкілясь лунав шум. Наполегливе дзижчання. Із поверхні лилося світло. Я поплив до нього. Шум ставав дедалі гучнішим, дедалі сфокусованим, я випірнув на поверхню й отямився у своєму кріслі. У двері хтось стукав. Я, хитаючись, підвівся, через силу дійшов до дверей і повернув ключ у замку. Переді мною стояв Не Здавайся. Схоже, мій вигляд його налякав.

— Перепрошую, сержанте,— сказав я.— Ліки, які вчора дав лікар, мене здолали.

У бідолахи почервоніли вуха. Він протягнув мені півдюжини надрукованих аркушів.

— Протокол ранкового допиту, сер.

Я подякував, узяв аркуші й повернувся за стіл. Банерджі закляк у дверях, знову зі своїм виглядом побитого собаки.

— Іще щось? — запитав я.

Він стояв, нервово потираючи підборіддя.

— Я сподівався поговорити з вами віч-на-віч.

— Тобто без помічника інспектора Дігбі?

Він кивнув.

Я жестом запросив його сісти.

Він зачинив двері і зайняв стілець навпроти мене.

— Що ви хотіли розказати?

Банерджі посунувся на краєчок стільця.

— Справа Мак-Олі, сер. У мене погані передчуття.

— Ви про Сена?

— А якщо він каже правду?

— Що просто випадково опинився тієї ночі поряд із місцем злочину, виступив із промовою, а тоді повернувся прямо до Коні? У нього немає алібі, сержанте.

— Він заявляє, що його алібі ми вбили вночі.

— Що ще він може сказати?

Банерджі скорчився.

— А записка, сер? Навіщо писати таку записку?

Відповіді на це запитання я не мав.

— Може, Дігбі має рацію,— припустив я.— Так він хоче збити нас зі сліду.

Він напружився.

— Я не вірю, сер. І з усією повагою до вас, не вірю, що й ви вірите.

Йому довелося зібрати всю мужність, щоб це сказати, але це вже було занадто.

— Пам’ятайте про своє місце, сержанте. Цю людину повісять. Якщо не за цей злочин, то за цілу купу інших. Можете йти.

Банерджі прикусив язика, але очі видали його розчарування. Він підвівся, козирнув і вийшов із кімнати.

Я негайно пошкодував, що повівся так суворо. Урешті-решт, він правий. Докази наші дуже ненадійні. Нічого, що могло б пов’язати Сена безпосередньо з убивством Мак-Олі або з нападом на потяг. Жоден суд не звинуватив би англійця, спираючись на ті докази, що ми маємо. Та за законами Роулетта лише репутації Сена вистачить, щоб послати його на шибеницю. Від цього ставало моторошно. Чоловіка повісять за злочини, але я не цілком переконаний, що він у них винний. До Індії я такого навіть не припускав. А тепер сам пропоную це зробити. І чому? Бо його легше засудити, ніж виправдати. Бо це допоможе закріпити мою репутацію на новій посаді. Бо життя індійця має меншу цінність, аніж життя англійця.

Банерджі наважився вказати на факти, які мене пригнічували, проти яких мала повстати моя совість. А я його за це покартав. Учинив би я так із білим підлеглим? Можливо, ні, особливо якби і сам був такої ж думки. Та Банерджі був індійцем, і навіть за той короткий час, який я провів у Індії, я усвідомив, що англієць ніколи не мусить демонструвати свої сумніви перед індійцями, щоб ті не прийняли їх за слабкість. Ніхто мені цього не пояснював, воно просто просочилося в мою свідомість, такий собі процес осмосу. Але якщо я погоджуюсь із Не Здавайся, чому це вважається слабкістю?

І тут я зрозумів. Боявсь я не особистої помилки, а можливості помилки держави. Наше правосуддя для керування Індією базується на принципах неупередженої британської юстиції і на дії закону. Якщо ми навмисне перекрутимо процес правосуддя, повісивши Сена за вбивство Мак-Олі без доказів, тоді наше виправдання керування країною, наша моральна вищість дорівнюватимуть нулю.

Моральна вищість. Слова ірландця, Бірна. Він має рацію. Наше панування в цій країні засноване на тому, що ми заявляємо про свою моральну вищість. Часто це залишається несказаним, але явно простежується в усьому, що ми робимо. Ми в це віримо. Імперія є силою добра. Мусить бути, бо інакше навіщо ми тут? Але імперія, що вбиває Сена заради зручності, підірве ці засади. Це анулює наші головні цінності, а відмова від цих цінностей зробить нас лицемірами. Я докорив Банерджі, що він назвав мене лицеміром, і тієї ж миті він втратив повагу до мене, і як наслідок — до імперії, яку я представляю.

Я опинився перед вибором. Можу прийняти все як є і дивитись, як вішають Сена, або ж можу робити свою справу: шукати доказів, винний він чи ні, і якщо ні, знайти того, на кому лежить провина. Я підвівся з-за столу, накинув на плечі мундир Дігбі, ступив за двері й пішов до камери.

Настав час обіду, але слабкий аромат вареного рису не міг заглушити смороду, що тут стояв. Сен повернувся до тієї ж камери, у якій я його відвідував. Сидів на підлозі біля койки, а поруч стояла масна бляшана миска з рисом і даалом[35] із сочевиці. Лікаря, який його супроводжував, не було. Сен їв, рукою підхоплюючи маленькі порції рису і сочевиці і відправляючи до рота. Підвів очі, почувши клацання замка у дверях камери, проковтнув їжу і посміхнувся.

— Капітане Віндгем. Настав час переводити мене до ваших колег із військової розвідки? Якщо так, не проти зачекати кілька хвилин, доки я закінчу трапезу? Не думаю, що у форті Вільяма обслуговування краще, ніж у вас.

Я мимоволі посміхнувся.

— Як на засудженого, ви справляєте враження спокійної людини, Сене.

— Засудженого, капітане? Без суду? Звісно, ви маєте рацію. Я засуджений. Хоча, упевнений, і суд буде, і так само, як і ви, не маю сумнівів щодо вироку. Але, як я вже казав, я змирився зі своєю долею. Смерті я не боюсь.

Я сів на койку.

— Чи шкодуєте про щось? Не хотіли б зняти тягар із душі?

Він проковтнув іще одну жменьку рису й обміркував запитання. Зітхнув.

— Багато про що шкодую, капітане. Думаю, що б зробив зі своїм життям, народись я за інших обставин. Батько мій завжди згадував, що я народився під напрочуд поганою зіркою. Доброю він був людиною, військовий інженер у часи афганських війн, поважав британців. Вони навіть медаллю його нагородили — індійським орденом «За заслуги» другого ступеня. І він неймовірно ними захоплювався. Саме він умовив мене поступити на державну службу. Якийсь час я вважав це за велику честь для індійця.

— Що змінилося?

— Я виріс. Долучився до політики. Саме це і роблять бенгальці. Таке в нас національне хобі. У вас садівництво, у нас політика. Мене зацікавили роботи таких, як Пал і Тілак[36]. Вони відкрили мені очі на справжній характер вашого панування в моїй країні. Але ви, певне, не хочете чути про мою еволюцію від людини, що піднімається, до революціонера.

— Ви сказали, що шкодуєте.

Сен вправно підхопив кілька останніх зернинок рису і сочевиці й закинув до рота. Кивнув.

— Так, шкодую, капітане. Шкодую, що колись вважав, що свободу можна завоювати за допомогою насильства. Що можна боротися з вогнем за допомогою вогню. Шкодую про кожне втрачене життя: життя ворогів, усіх моїх товаришів і невинних людей. Шкодую про те, що всі ці смерті зробили зі мною. Я втратив співчуття. Гадаю, кожен, хто став свідком таких речей, мусить вимкнути якусь частину своєї людяності, інакше не зможе жити в злагоді з самим собою. Але, зробивши це, він втрачає частину душі. Може, тепер ви зрозумієте, чому я кажу, що готовий до смерті. Як я можу її боятися, коли найкраща частина моєї душі померла багато років тому?

Я зазирнув Сенові в очі.

— Це ви вбили Мак-Олі?

— Ні,— відповів він.— Я не маю відношення до цього вбивства, як і до нападу на потяг.

— Ви ж знаєте, що вас усе одно повісять.

— Знаю, капітане. Але обдурити карму не можна. Якщо мені судилося бути повішеним, так воно і буде. Я готовий.

Досвід навчив мене довіряти інтуїції, а вона підказувала, що, якими б не були його злочини, Сен не вбивав ані Мак-Олі, ані залізничника Пела.

Я підвівся і гукнув наглядача. Той підійшов, човгаючи ногами, і відімкнув двері. Я озирнувся на Сена, який так і сидів на підлозі. Простягнув йому руку і допоміг пересісти на койку.

— Можна дещо запитати, доки ви не пішли, капітане? — поцікавився він.— Коли мене передадуть військовим?

— Не знаю,— зітхнув я,— але сумніваюся, що доведеться довго чекати.

Сен поміркував.

— Дякую за відвертість,— нарешті сказав він.

Повертавсь я до кабінету, немов мене накрило чорною хмарою. Прийшов і побачив на столі записку від Деніелза. Комісар чекає на мене у себе вдома о п’ятій. Отже, маю ще час перечитати записи Банерджі й обміркувати подальші дії. Я прочитав уже кілька сторінок, коли задзвонив телефон. Олов’яний голос повідомив, що з’єднує мене з Будинком письменників. І за мить я вже говорив із Енні Ґрант. Від її голосу на мене накотила нелогічна радість, як тоді, коли під час війни нам видавали добавку і це означало, що вранці ми йдемо в атаку.

Голос у неї був схвильований.

— Семе? Я щойно почула новини. З вами все гаразд? Тут усі гудуть як бджоли.

— Що саме ви чули? — уточнив я.

— Що ви заарештували вбивцю Мак-Олі. Підрозділ «Н» каже, що це відомий терорист і ви відмовляєтесь їм його віддавати.

— Від кого ви це дізналися?