Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 40)

— Ми з вами — по різні боки,— пояснив він.— Як би ми не відрізнялись, але я визнаю ваше право захищати свої принципи. Вам теж варто визнати моє право захищати те, у що вірю я. Але ж він,— змахнув рукою в напрямку Банерджі,— співучасник поневолення власного народу. Від нього я нічого не прийму.

Банерджі поморщився, немов з трудом утримував язика за зубами, в очах його вперше спалахнув гнів.

— А хіба,— поцікавивсь я,— посилаючись на вашу нову мантру терпимості й розуміння, вам не варто спочатку дізнатися про причини служби сержанта в поліції, а вже потім його засуджувати? Скажу вам більше: якби не він, ми з вами обидва загинули б минулої ночі.

Сен помовчав. Урешті-решт узяв сигарету і потягнувся до Банерджі.

— Перепрошую, сержанте. Старих звичок позбутися важко. Я не мав права засуджувати вас без доказів. Сподіваюся, що і ваш капітан дотримується таких само принципів.

Сен курив, неквапливо смакуючи кожну затяжку. Коли залишається так мало, заради чого варто жити, людина приділяє багато часу тим задоволенням, які ще лишилися. Його легко зрозуміти. На його місці я б зробив так само. Він закінчив, і ми почали все спочатку: ті ж самі запитання, ті ж самі відповіді. Знову Сен заперечував, що має відношення до вбивства Мак-Олі і напад на поштовий потяг. Знову заявляв про свої нові плани на мирні зміни, захищав їх із пристрастю щойно наверненого. Логіка його була спокусливо привабливою. Не раз мені довелося нагадувати собі, що переді мною самовпевнений терорист, ватажок організації, яка нівечила і вбивала не лише англійців, а й індійців, військових і цивільних. Його удаване перетворення на людину миру було аж занадто зручним.

Переконаний, він здатен збрехати, може казати що завгодно, аби посіяти в моїй душі сумніви. Я ж його ворог, утілення всього, із чим він бореться все своє життя. Та попри все я починав сумніватися. Правдиві чи ні його слова, але деякі речі здавалися дивними, як от записка, знайдена в роті Мак-Олі. Навіщо і справді Сенові писати її бенгальською, якщо він пише і розмовляє англійською не гірше за інших? І чому він так наполягав, щоб я показав записку Банерджі?

Та й сам папір. Після вбивства я не мав можливості ретельно його оглянути, та щойно побачив знову, виникли запитання. Я забув про його якість — розкішний, цупкий, із гладенькою поверхнею. Такий можна знайти в номерах п’ятизіркового готелю. Мій досвід підказує, що в Калькутті таким небагато хто користується. Індійці надають перевагу тонкому грубому паперу. Навіть той, який видають поліції, за якістю значно гірший, ніж в Англії. Де ж тоді втікач, що переховувався чотири роки, візьме такий? І навіщо його м’яти і пхати жертві в рот?

Я оголосив перерву. Охоронець повів Сена і його лікаря до камери. Щойно вони вийшли, я повернувся до Дігбі та Не Здавайся. Дігбі трусив головою, а Не Здавайся просто сидів із побитим виглядом, як і завжди у пригніченому настрої.

— Ну? — запитав я.

— Скажу одне,— підвівся Дігбі.— Уяви йому не бракує. Усі ці нісенітниці про ненасильство. Можна подумати, що ми заарештували святого, а не ватажка терористів.

— А що скажете ви? — звернувсь я до Банерджі.

Він відірвався від своїх думок.

— Не знаю, що й думати, сер.

— Не піддавайся сумнівам, сержанте,— вигукнув Дігбі.— Я вже таке бачив. І повір мені, синку, горлянку він тобі переріже так само просто, як і білому, дай тільки нагоду.

Банерджі не відповів. Що б він там не думав, ділитися з нами він не збирався. Коробка з доказами стояла на столі переді мною. Я відкрив її, витяг заплямовану кров’ю записку і передав йому.

— Варто було зробити це раніше, сержанте. Дігбі каже, що тут британців із погрозами закликають полишати Індію. Прочитайте і скажіть свою думку.

Банерджі оглянув папірець.

— Помічник інспектора Дігбі має рацію.

— Ось бачиш! — вигукнув Дігбі.

— Хоча дуже дивно.

— Що саме?

— Сер, дуже важко пояснити тому, хто не розмовляє бенгальською. Існують два варіанти бенгальської. Розмовна й офіційна бенгальська, схожа на вашу королівську англійську, але ще більш формальна і надміру ввічлива. Записка не на стандартній розмовній бенгальській. На офіційній.

— Хіба це важливо?

Банерджі завагався.

— Ну... це схоже на те, як ви б написали близькому приятелю записку церковною мовою. Не сказати, що неправильно, просто незвично. Особливо коли пишеш погрози.

Дігбі міряв кроками кімнату.

— Сен — освічена людина. Може, він надає перевагу формальній бенгальській? Не розумію, чому варто на це звертати увагу.

— Мабуть, я не дуже добре пояснив,— зітхнув Банерджі.— Якщо записка містить погрози, то це найввічливіша погроза, яку лише можна уявити. Тут буквально сказано: «Я мушу вибачитись за те, що подальших засторог не буде. Кров людей, які прибули з-за моря, потече вулицями. Будьте такі люб’язні, полиште Індію». Не знаю, навіщо Сену таке писати.

Дігбі повернувся до мене, шукаючи підтримки.

— Слухай, Сен — відомий терорист, на його рахунку численні напади. Раптом з’являється після кількох років переховувань. У перший же день у місті виступає з промовою, закликаючи до дій проти британців. Того ж вечора неподалік від місця, де він агітує, вбивають Мак-Олі. Наступної ночі здійснюється напад на потяг, який, згідно твоїй версії, був терористичним рейдом. Ти ж не можеш серйозно вважати, що все це просто збіг? Ну, пише чоловік дивну записку. Що з того? Факт лишається фактом: записка містить погрозу, попередження про подальше насильство. Саме цьому і присвятив своє життя Сен. Він винний. Визнає він це чи ні, несуттєво.

У певному сенсі він має рацію. Визнає Сен себе винним чи ні, дійсно несуттєво. Його все одно звинуватять і повісять. Стільки народу потішить інкримінування йому жорстоких злочинів, що вердикт іншим бути не може. Преса готова до бою. Убивство для них є безпосереднім нападом на британську владу в Індії. Вони тиснуть на лейтенант-губернатора. Він мусить проявити залізну волю; показати індійцям, що на такі вчинки відповідатимуть жорстокістю і публічною карою. Чи існує ліпший спосіб продемонструвати британську силу, аніж швидкий арешт і страта терориста? Підрозділ «Н» жадає смерті Сена, щоб розквитатися за те, що дозволили йому втекти, коли решту ватажків «Джугантара» ліквідували в 1915 році. Навіть імперська поліція має свої причини бажати смерті Сена — хоча б той факт, що нас кваплять якомога скоріше закрити справу, а інших підозрюваних ми не маємо.

Була лише одна проблема. Я не певен, що це зробив він.

І виною того не лише записка. Я й досі гадки не маю, що робив Мак-Олі біля борделю в Чорному місті. Ніхто, від лейтенант-губернатора до приятеля Мак-Олі Бучана, цього не знає і не переймається з цього приводу. І тепер я усвідомив, що це із самого початку мене тривожило. Таке враження, немов я відставав на два кроки, ішов стежкою із крихт, яку хтось для мене залишив. На жаль, Дігбі правий. Як пояснити Таггарту, що я маю сумніви щодо вини знаменитого терориста, який був поруч із місцем злочину тієї самої ночі, і все через доволі ексцентричну записку? Він просто посміється наді мною.

Було ще дещо. Десь у глибині душі народився страх. Якщо Сен не винний у нападі, це означає, що підготовка триває. А якщо так, загроза масштабної терористичної компанії і досі реальна, а час спливає. Я спробував позбутися цієї думки. Сен винний. Я мушу лише це довести.

— Сер? — запитав Банерджі.— Якими будуть ваші накази?

Я наказав передрукувати нотатки, які він зробив. Хочу переглянути їх до того, як звітувати комісарові про наші успіхи.

— А Сен? — поцікавився Дігбі.— Хочеш продовжити допит?

— Гадаєте, у тому є сенс?

— Я б на твоєму місці передав його підрозділу «Н» прямо сьогодні. Подивитися, що вони зможуть із нього вибити. Ці хлопці вміють бути переконливими, якщо захочуть.

— Підрозділ «Н» і так незабаром його забере,— відповів я.— А поки потримаємо його, скільки зможемо.

Двадцять два

 повернувся до кабінету, замкнув двері й упав у крісло. Під час допиту Сена біль у руці дедалі сильнішав і став таким нестерпним, що міг легко затуманити мої думки. У камеру я увійшов переконаним, а вийшов із сумнівами геть у всьому. Результат — дві згаяні години.

Мушу зосередитися. Часу залишилося обмаль, і його не можна марнувати. Я поліз до кишені і дістав пляшечку з пігулками морфію. Витяг два круглі білі диски і проковтнув, не запиваючи, сів і заплющив очі. За лічені хвилини біль утамувався. Але дві пігулки були помилкою. Я сподівався, що подвійна доза втамує біль і дозволить мені сфокусуватись, але морфій я недооцінив. Він виявився сильнішим, і я впав у ступор.

Неквапливо плив по Хуглі. Повз пальми і рисові поля. Руде сонце огортало мене своїм теплом. Мозок і тіло жили своїм окремим життям. І це було чудово. На берегах стояли люди і дивилися, як я пливу. І Сара там була. Молода, свіжа і прекрасна, та Сара, яку я вперше зустрів. Вона нічого не казала, просто дивилася з ніжністю. Мені хотілося підійти до неї, але дотягнутися до неї я не міг, а тіло мене не слухалося. Навіть гукнути не міг. Вона зникла з виду, а я поплив за течією, повз потяг, що зупинився на півдорозі до чайних плантацій, повз інші обличчя, повз лорда Таггарта і місіс Теббіт, повз Банерджі і Бірна, повз Енні Грант. Вона мала стурбований вигляд, але не ясно чому. Поруч із нею стояв Беной Сен у тюремній робі, витягнувши перед собою руки в кайданах, долонями вгору. Я спробував ворухнутися, вийти з річки, але тіло відмовлялося підкорятися. Сен і Енні залишилися позаду, і течія потягла мене далі, у печеру. Я змерз. Зі стелі крапала вода. Там стояв Мак-Олі в чорній краватці і закривавленій сорочці, одне око вилізло з очниці вперед. Я зібрався із силами і повернувся подивитися, біля чого він стоїть. У темряві ледь проступали обриси. Так хотілося роздивитись, але нічого не вийшло. Темрява перетворилася на чорноту, і я відчув, що потопаю.