Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 8)

Даса мій коментар дуже потішив, і він розреготався, але дуже скоро зігнувся в черговому нападі кашлю. Бос поклав руку на плече старому, щоб його підтримати.

— Мушу вибачитись,— сказав Дас, коли напад минув.— Як бачите, капітане, зимна погода зіграла зі мною злий жарт.

Поруч зі мною знервовано засовався Не Здавайся.

— Можна вас дещо попросити, каку?— сказав він.— Робіть те, що мусите, але, будь ласка, не напрошуйтесь на арешт. Ваше здоров’я вже не те, що раніше, а центральна в’язниця Калькутти чи каземат у Бірмі — не те місце, звідки повертаються міцнішими.

Дас поклав руку на плече Не Здавайся.

— Людина не може обманути свою долю, Сурене. Якщо мені судилося бути заарештованим, то так і буде.— Не Здавайся хотів було заперечити, але Дешбандху продовжив: — Але я прислухаюсь до твоєї поради, якщо і ти на мою зважиш. Сходи до батьків. Мати сумує за тобою — і твій батько, він такий же упертий, як і ти, але я його знаю, він також гостро відчуває твою відсутність.

Шість

  як він відреагував?

Таггарт стояв, повернувшись до нас спиною, зціпивши руки позаду, і дивився крізь вікно кабінету на місто внизу.

— Він сказав «дякую»,— відповів я.

— Невже? — Таггарт повернувся до нас.

— Приблизно. А ще він попросив передати вам свої вітання.

Приховати хворобливу посмішку комісарові не вдалося.

— Авжеж, попросив. Більше він нічого не казав?

— Він вважає, що заборона волонтерів — небезпечний хід, сер,— вступив Не Здавайся.

— Так і сказав, сержанте? — скептично гмикнув Таггарт.— І чому б це?— Його тривожить, що без них демонстрації вийдуть з-під контролю. Він не думає, що у нас вистачить людей підтримувати порядок.

Думка була слушною, але мені не подобалася сама ідея того, що закон і порядок впроваджуватиме хтось, окрім поліції.

Таггарт підійшов до свого крісла і сів за стіл.

— От нахабство. Він не проти продемонструвати світові, що ми не спроможні підтримувати спокій у цьому місті. Якби не його витівки, тут нічого б не загрожувало спокою.

— Боюся, він про це іншої думки, сер,— не погодився Не Здавайся.

— Так,— зітхнув Таггарт,— звісно, іншої. Питання в тому, чи послухає він нас.

Ми з Не Здавайся перезирнулися.

— Сумніваюся, сер,— сказав я.

— Краще б послухався,— відповів Таггарт.— Заради нас усіх.

Закінчилася зустріч якось швидко: комісар укотре закликав мене пригадати мій досвід роботи у спеціальному відділенні в Лондоні та у військовій розвідці під час війни у Франції і вирахувати, що саме планує робити далі Дас, а тоді перешкодити йому це зробити. Я міг би завважити, що ворожіння — не зовсім те, чого я навчився в Скотланд-Ярді та траншеях, і вистежування кремезних ірландців та виловлювання німецьких шпигунів не дуже допоможе проникнути в найпотаємніші думки хитрого старого індійського адвоката з поганим здоров’ям, але навряд чи це щось змінило б. У такому гуморі Таггарт лише відмахнувся б від цього, як від банальної відмовки.

Отже, отримавши завдання, яке неможливо виконати, ми з Не Здавайся повернулися до мого кабінету зализувати рани і думати, як краще вчинити. Догана — як вода, завжди тече вниз; Таггарт виплеснув своє розчарування на мене, я ж своє — на Не Здавайся.

— Мені байдуже, що ви робитимете,— заявив я.— Пригадайте всі послуги, які ви комусь зробили, поговоріть з усіма, з ким потрібно, від батька до Дасової пралі, якщо знадобиться, але дізнайтеся, що він планує.

Вираз сержантового обличчя не дуже відрізнявся від моєї мини, коли я отримав такий же сміховинний наказ від Таггарт. Але він усе ж таки зробив кілька нотаток у своєму жовтому записничку, вибачився і вийшов.

У голові бухкало. Я поглянув на годинник. Лише третя минула. Останнім часом сил у мене вистачало лише на півдня.

Я влаштувався на кріслі і спробував сконцентруватися на роботі. Дізнатися про плани Даса я не здатен, та можу хоча б поміркувати, що сталося з тілом китайця в опійному притоні.

Далеко в цьому напрямку я не просунувся, бо задзеленчав телефон. Напевно, Не Здавайся телефонує повідомити, що здогадався, яким буде наступний крок Даса, або, ймовірніше, поставити якесь дурне питання.

Я підняв слухавку.

— Семе?

Жіночий голос; не чув його уже кілька місяців.

— Енні? — відповів я.— Чим зобов’язаний такому задоволенню?

— Я ж вам не докучаю, ні?..— Голос її обірвався.

— Аж ніяк,— запевнив я.— Усе гаразд?

Не дуже проникливе питання, як на детектива. Щось таки сталося. Інакше вона б не зателефонувала. На мить єдиною відповіддю було потріскування. Тоді вона відповіла.

— Дещо сталося, Семе.

Пів години по тому я був уже в Аліпурі, серед бульварів та бунгало Білого міста. У цій частині Калькутти важко було сказати, що більшу частину міста лихоманить уже майже рік. Можливо, трава на якомусь лужку і була на пів дюйма вищою, ніж зазвичай, або один-два особняки не підфарбували після злив серпневого сезону дощів, але цього можна було очікувати. Останнім часом страйкувало стільки місцевих, що знайти потрібну людину було доволі важко. Щоправда, на початку року було ще гірше, коли кожен індус разом зі своїм собакою відгукнувся на заклик Магатми й пішов страйкувати.

«Хартал» — ось як вони це називали. Та виявилося, що хартали підкоряються законам Ньютона. Бо на кожну дію знаходиться протидія. За кожен недоглянутий квітник робітник не отримав платні, а його родина наблизилася до злиднів та голоду. Страйки, як і війна,— кампанія на виснаження, і врешті-решт порожній живіт перемагає політику. З часом робочі, садівники, дверники, залізничники та більшість інших повернулися на свої посади, і будинки Аліпуру знову засяяли під зимовим сонцем за добре доглянутими живоплотами.

Водій зупинився на узбіччі біля будинку Енні. Залізна брама була зачинена, поруч сидів її дверник, огрядний молодик з виглядом опасистого херувима і з таким же бажанням працювати на обличчі, яке буває у лінивців. Зазвичай підняти його з обшарпаного стільця і змусити рухатись швидше за равлика можна лише з допомогою потоку лайки або стихійного лиха, але сьогодні він підскочив зі стільця, як вгодований хорт із загону. Знайшовши у зв’язці на поясі потрібний ключ, він відімкнув браму, широко її розчахнув і помахав, щоб ми заїжджали на всипану гравієм доріжку завдовжки з Суецький канал, у кінці якої височів будинок Енні. З гарними зеленими віконницями та рожевою бугенвілією, що плелася білими стінами, він вважався б мальовничим, але не сьогодні. Бо парадні двері були замазані червоною фарбою.

Я вистрибнув, не встиг автомобіль зупинитись, і кинувся сходами до входу. Двері відчинила покоївка Енні, Анжу, худорлява жінка з сутулими плечима і таким виразом обличчя, ніби вона носила на спині всі турботи світу. Я вже не раз зустрічав її, коли частіше навідувався до цієї оселі. Зазвичай вона вітала мене обачною усмішкою, ввічливим жестом та кількома нерозбірливими словами, але сьогодні думки її були зайняті іншим.

— Капітане Віндгеме, сагибе,— промовила вона, а тоді переключилась на бенгальську і заторохкотіла так швидко, що зрозуміти її годі було й думати. Второпавши, що я не розумію, вона раптово замовкла, а тоді, взявши мене за руку, запросила за собою.— Ходімо,— задихаючись, сказала вона,— господиня там.

Я пройшов за нею крізь передпокій. Усередині пахло гарденіями. Вони завжди були розставлені по всьому будинку, і я подумав, що міг би зробити приємність і принести букет — хоча прийшов і не зі світським візитом. Покоївка зупинилася біля відкритих дверей до вітальні і з надією підвела на мене очі. Навіть не знаю, що означав той погляд.

— Будь ласка, зачекайте. Покличу господиню.

Я пройшов повз неї до кімнати. Від останнього мого візиту вона майже не змінилася. Ті самі сімейні світлини на столику горіхового дерева перед парчевою канапою, такі в Калькутті обожнюють — рідкісне поєднання грошей і гарного смаку. По обидва боки широкого вікна стояли дві великі статуї індуського бога Шиви, творця й захисника всесвіту, який на квітці лотосу виконував свій небесний танок у вогняному колі. Вас легко можна було б пробачити, якби ви вирішили, що вони однаковісінькі, але, придивившись пильніше, можна було помітити невеличкі розбіжності. Вираз обличчя бога та його поза не були ідентичними. Колись Енні мені пояснювала.

— Перший Шива перебуває у стані благодаті,— розповіла вона.— У танці творця народжується всесвіт. Інший — сердитіша його форма.

— Знищувач? — запитав я.

Вона завагалася.

— Певним чином, але не схожий на нашого бога, який руйнує світ у книзі «Одкровення». Індуси вірять у реінкарнацію — не лише душі, але й усесвіту. Шива знищує старе, щоб його можна було обновити. Він руйнує, але може створити знову.

Тоді у мене з’явилася надія, що це метафора наших стосунків. Усе до того йшло. Вже не раз між нами спалахувала пристрасть, але обставини завжди були проти нас. Можливо, тими обставинами диригували й боги; та, ймовірніше, усьому виною моя поведінка.

Так, правда, колись я підозрював її у тому, що вона приховує від мене інформацію стосовно смерті її колишнього роботодавця. Я навіть відкрито їй про це говорив, але послухати її, так я практично звинуватив безпосередньо її у вбивстві чолов’яги. Такого я зробити не міг. Просто брав до уваги таку можливість.

Десь за рік по тому між нами знову запанував мир, але ця сердечність незабаром також розбилася, переважно об скелю моєї пристрасті до опію. На той час я міг протриматись без дози кілька днів і навіть удавати з себе респектабельну людину протягом дня. Та хіба приховаєш нічні екскурсії? У Калькутті чоловік міг виходити так пізно і так регулярно лише з двох причин, і жодна з них не була приємною на смак. Вона помітила мою відсутність і зажадала пояснень, але я все заперечував. Сказав, що це справи поліції,— і вона не повірила жодному слову. То було шість місяців тому, і відтоді ми бачилися лише час від часу. Спочатку я сподівався, що вона передумає, але цього не трапилося. Вона нагадувала справжню принцесу, ще й мала кругленьку суму в банку завдяки вдалим інвестиціям готівки, яку отримала від іншого підозрюваного у вбивстві. В обох випадках я помилявся, але ж здорове почуття підозри — характерна й доречна риса детектива.