Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 10)

— Ні. Премчанд-Борал-стрит.

Ніч знову буде незвично холодною. Останнім часом стовпчик ртуті опускався мало не до п’яти градусів, і місцеві, мабуть, почувалися як в Арктиці. Такими ночами у найбідніших частинах Чорного Міста ті, хто не мав даху або вогню, до ранку не дотягували.

Для них така пора року, як-от зима, не містить у собі нічого, крім небезпеки. Для більшості мешканців міста Різдво чуже свято, яке посадили в їхній ґрунт ревні місіонери і яке святкували британці та деякі ошукані обернені з інших частин країни — переважно з Південної Індії,— які перебралися сюди. Це свято необов’язково їх обурювало. Індуси Бенгалії — народ прагматичний, більшість без проблем сприймали Ісуса як іще одне божество у загальному пантеоні богів і святих, коли вже ми, британці, оголосили його день народження святом.

Та все одно святкували якось байдуже, і мене це влаштовувало. Мені не хотілося, щоб нагадували про привидів Різдва з минулого. Ті кілька щасливих спогадів, що лишилися у мене від цього періоду, стосувалися тих днів, які я провів зі своєю дружиною Сарою. Вона померла чотири роки тому, і як людина, що боїться власної тіні, відтоді кожне Різдво я тікав, спочатку до пляшки, тоді до Калькутти; бо озирнутися назад для мене було те саме, що здерти струп з незагоєної рани.

Якщо і була тепер радість у моєму житті, то дарувала її Енні Грант. Іронія полягала в тому, що доки я тікав від своїх спогадів, моя нездатність рухатись уперед — лишити свій час із Сарою в минулому — позбавляла будь-якої перспективи майбутнього з Енні.

Аромат гібіскусу в Аліпурі незабаром змінився на сморід стічних канав: ми наближалися до каналу Толлі, кордону між заможним підгороддям та середмістям. Схоже, водій спеціально не минав жодної ями на дорозі, і в голові у мене гуло, ніби богиня Калі власноруч била по ній молотом, бажаючи додати мій череп до гірлянди інших у себе на шиї.

Коли авто зупинилося біля моєї квартири, вже опустилася темрява. Премчанд-Борал-стрит — не найцікавіше місце для проживання, але житло тут дешеве і, що важливіше, власник будинку не заперечує, щоб білий знімав квартиру разом з місцевим. О цій годині на вулиці було тихо. Більшість дівчат не виходило раніше восьмої, але галас однаково піднімався не раніше десятої. До того клієнтура навідувалася переважно пристойна: службовці в накрохмалених дхоті, зі старанно змащеним та розчесаним на проділ волоссям, заходили по дорозі додому до вже знайомих дівчат з коробкою цукерок та усмішкою на обличчі.

Я піднявся сходами і вставив ключ у замок. У передпокої було темно. Це означало, що Не Здавайся й досі не повернувся, але Сандеш, звісно, був удома, можливо, десь на кухні, готував при світлі свічки. Навряд чи він був ощадливим — просто не довіряв електриці.

— Сандеше.— Голос мій луною відбився від стін.

— Га, сагибе.

Відповідь долинула не з кухні, а з вітальні. Шкрябнули по підлозі ніжки меблів, отже, він спав під обіднім столом.

Тоді чиркнув сірник, м’яко засвітився ліхтар — слуга вийшов у коридор.

— Увімкни світло,— попросив я,— і принеси мені мій напій.

— Га, сагибе,— кивнув він, натискаючи вмикач у передпокої, а тоді вже пішов на кухню.

Я увійшов до вітальні, зняв кітель і кинув його на спинку стільця, підійшов до шафки з напоями.

За кілька хвилин я вже був на веранді та сидів зі склянкою віскі у плетеному кріслі, непохитно, як мішок із каменюками. Тремтячою рукою я підніс до губ важку склянку, а Сандеш з-поза спини беззвучно поставив на стіл поряд мене емальований кухлик й невеличкий мідний казанець із ложкою і знову відступив. У кружці була брунатна густа рідина, порівняно з якою навіть води Гангу смакували наче амброзія. Але скаржитися мені було гріх. Ані на неї, ані на ложку очищеного масла гхі, яке я зачерпнув з мідного казана.

Цю мікстуру прописав мені шарлатан на ім’я Чаттерджі, який приймав пацієнтів у малесенькій кімнатці, ледь більшій за будку сповідника, у негігієнічному провулку, що відгалужувався від Дхарматолла-стрит. Він називав себе доктором гомеопатичної медицини і, судячи з кількості посвідчень, розвішаних на стіні, мав непогану кваліфікацію у цій галузі.

Авжеж, моє ставлення до цього було скептичним, але, як то кажуть, мусиш, тож мусиш, і таке інше. Стан мій сягнув тієї стадії, коли симптоми вже не можна приховати, навіть від самого себе. Про те, щоб звернутися до лікаря-європейця чи навіть американця, який приймав біля Бара-базар, годі було й думати, оскільки конфіденційність, гарантована клятвою Гіппократа, проявлялася в Калькутті доволі спорадично. До того ж для боротьби з опійною залежністю західна медицина мала у своєму арсеналі лише електрошокову терапію, від якої, схоже, радості було стільки ж, як від лікування п’явками.

Тож лікар мусив бути індусом, і лікування потрібно було тримати в таємниці. Навіть якби я почав розпитувати, це викликало б проблеми. Та я детектив з десятирічним досвідом у прихованому спостереженні. Вистежувати людей — моя робота. Від самого початку я відчував, що маю чималі шанси знайти підходящого лікаря; і коли побачив оголошення доктора Чаттерджі у відповідному розділі «Стейтсмен», вони ще збільшилися.

Доктор Гаріпрашад Чаттерджі

Практикує аюрведичну та гомеопатичну медицину

Ліки від інфекцій, залежності, закрепів,

статевих розладів...

Якось у листопаді, ввечері у вівторок, я завітав до приймальні лікаря, щоб сповідатися в гріхах. Чаттерджі виявився худорлявим чоловіком у товстих окулярах, дхоті й сорочці з короткими рукавами і заплямованою чорнилом нагрудною кишенею, там, де протікало перо.

Він, не втручаючись, слухав, доки я пояснював свої проблеми, і не видав свого здивування, побачивши білу людину, що звернулася до нього по допомогу. Він приділив моєму випадку увагу, на яку той заслуговував, і час від часу кивав, доки потік моїх слів не вичерпався.

— Га,— нарешті сказав він.— Опійний бапаар, чи, як ви кажете, залежність — це дуже серйозно. Ефективне лікування — довга інтенсивна справа. Напрочуд неприємна для західного смаку...

— Але ж лікування існує? — уточнив я.

— Авжеж, лікування існує! — з ентузіазмом вигукнув він.— Ви маєте уявлення про аюрведу?

— Розпливчасте.

Не Здавайся був адвокатом аюрведичної медицини, але я вважав її, як і більшість місцевих практик, безнадійно незрозумілою, огорненою туманом і фольклором індійського містицизму.

— Очищення,— продовжив Чаттерджі. Товсті скельця окулярів дуже збільшували його зіниці.— Лікування містить у собі очищення. Тіла і духу. Вам доведеться з’їздити в ашрам Деврага Свамі в Ассамі.

— А він добрий, цей свамі?

Чаттерджі посміхнувся.

— Безперечно! Вік Девраги Свамі — понад 270 років.

— Ви з ним зустрічалися?

— Ні. Але посилав до нього своїх пацієнтів. Процес займає двадцять п’ять днів. Із тіла виганяється багато отрути. Вам доведеться ретельно оглядати свої випорожнення.

Гарненька перспектива.

Проблема, як завжди, в часі. За поточних обставин шанси, що лорд Таггарт дозволить мені двадцятип’ятиденну відпустку, аби відвідати ашрам в Ассамі, такі ж самі, як і те, що кайзера Вільгельма нагородять орденом Почесного легіону.

— А більше нічого немає? — поцікавився я.— Пігулочки, скажімо.

Чаттарджі так замотав головою, що аж окуляри підстрибнули.

— Вибачте, ні. Якщо хочете остаточно зцілитись, то ні.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Але,— додав лікар,— є один тимчасовий засіб. Кердy. Англійською, здається, це називається гарбуз. Це не ліки, але його сік може пом’якшити симптоми опійної хвороби.

Я раптом відчув себе людиною, якій повідомили про помилування на шляху до шибениці.

Чаттерджі нашкрябав деталі на клаптику цигаркового паперу.

— Візьміть половину керду. Розтовчіть і пийте, додавши чайну ложку гхі. Пийте, коли симптоми стануть нестерпними.

Його слова викликали скепсис, але особливого вибору я не мав, у всякому разі доки не знайду час на те, щоб цілий місяць блювати та роздивлятися випорожнення. Тож я почав пити ці ліки. Спочатку вагався, але вони, як не дивно, працювали. Виявилося, що після порції гарбуза біль відступав десь на день, заповнюючи проміжок між піками прояву симптомів та наступним візитом до притону посеред ночі.

Я відставив віскі, потягнувся до емалевого кухлика і набрався мужності. Смакувало це питво огидно, тож я випив його двома ковтками, тоді набрав ложку очищеного масла з казанка і проковтнув його, стримуючи позиви до блювання. Досвід підказував, що потрібен деякий час, щоб пійло подіяло, тож повівся мудро: узяв віскі, відкинувся на спинку, зробив ковток і почав чекати.

Думки повернулися до подій минулої ночі. Облава, запланована за наказом військової розвідки, таємно і в останню хвилину. Мертвий чоловік, чиє тіло, схоже, лишилося непоміченим — принаймні незареєстрованим,— хоча будинок аж кишів поліціянтами.

Але трупи просто так не зникають, для цього потрібна допомога фугасного снаряда, і оскільки в опійний притон такого не влучало, цілком логічно, що тіло вбитого китайця і досі там... якщо мені все це не привиділося.

Існував лише один спосіб переконатися. Я підвівся, схопив кітель, вийшов у туман і покликав таксі.

Вулиці спустіли. У такі зимові ночі Калькутта набувала примарних якостей, такий собі серпанок між живими та мертвими, за ліпших часів розпливчастий, а тепер явно пористий. З мороку вигулькнув рикша, захищений від ночі светром, рукавицями та вовняним капелюхом, ніби збирався рятувати з Південного полюса капітана Скотта.