Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 33)
— Чому так затрималися?
— Вибору я не мала,— сказала вона таким тоном, ніби все це її не обходило.— Була війна. Армія навряд чи могла собі дозволити обслуговувати дружин усіх офіцерів, які супроводжують їх усюди. До того ж у мене родина в Англії.
— Діти?
— Дочка,— відповіла вона.— Ми сподівалися після війни повернутися додому, та Аластеру запропонували посаду у школі тропічної медицини, де він зміг би продовжувати своє наукове дослідження. Іронія долі, але ми нарешті почали збиратися додому, хотіли повернутися в Англію наступного місяця.
— Він уже завершив своє дослідження?
— Річ не в тім. Уряд попросив, щоб він повертався.
— Уряд?
— У всякому разі армія. Аластер сказав, що вони отримали кошти на певний проект. Хотіли, щоб він знову працював над ним.
— Кошти на дослідження малярії? — уточнив я.
— Так він мені пояснив.
Щось тут дивне. Навіщо воякам досліджувати малярію? І навіщо робити це в Англії, а не тут? От чого в Калькутті не бракує, так це малярійних комарів.
— Ви впевнені? — запитав я.
На обличчя її набігла хмара.
— Можу передати тільки те, що сказав чоловік.
Тон її був не дуже переконливим. Утім, правдоподібно, що Данлоп повідомив, що він повертається до Англії продовжувати досліджувати малярію, а насправді військові мали щодо нього інші наміри.
Хоч би що там було, Антея Данлоп не допоможе прояснити це питання. Тож я змінив тему.
— Чому сьогодні вранці ви самі пішли по чоловіка, а не послали покоївку? — запитав я.
Питання заскочило її зненацька.
— Не знаю,— стенула вона плечима.— Здається, Нері була зайнята.
Я кинув погляд на Не Здавайся, який стояв біля дверей. Він похитав головою.
— А вона стверджує, що запропонувала покликати вашого чоловіка, а ви сказали, що сходите самі.
— Можливо,— погодилась місіс Данлоп.— Я точно не пам’ятаю.
Вона потягнулася до кишені і дістала чотки. Так міцно обхопила намистини, що кісточки пальців побіліли від напруги.
— Чи не бажаєте щось нам розповісти, місіс Данлоп? — натиснув на неї я.
Відповіддю на питання стала тиша.
Я більше нічого не встиг запитати, бо знизу долинув гомін. Залунали гучні голоси.
Я обернувся до Не Здавайся:
— Дізнайся, що там відбувається.
Він підійшов до дверей і відчинив їх, до кімнати увірвався гуркіт чобіт, що тупотіли вгору сходами, і за мить дверний отвір закрили постаті Алленбі, білявого поплічника Доусона минулої ночі, та двох велетів-сикхів.
Один із них схопив за руку Не Здавайся та притиснув його обличчям до стіни.
— Відпусти,— гаркнув я, скочивши на ноги.
Алленбі поглянув на мене як на калюжу багнюки, в яку він примудрився вступити. Руку Не Здавайся заломили за спину під неприродним кутом. Обличчя його так і розплющилося об один із портретів, розвішаних на стіні.
— Не очікував так скоро вас побачити, Віндгеме,— промовив Алленбі.
— Руки геть від мого офіцера, або я сам його звільню.
Він повернувся до своїх людей.
— Відпустіть.
Сикхи ослабили хватку, і Не Здавайся шумно видихнув та повернувся, притискаючи до себе пошкоджену руку.
— Що вам потрібно, Алленбі? — запитав я.
— Розслідування передали під егіду «Відділу Н»,— заявив він.— Це більше не справа поліції. Ви з вашими офіцерами мусите негайно піти.
— Хто віддав наказ?
— Невже вам дійсно потрібно про це питати? — гмикнув він.— Слухайте, Віндгеме, я мушу виконувати наказ.
— Я теж,— відрізав я.— Саме збирався заарештувати цю жінку.
Брехня, авжеж, але на користь справи.
Алленбі поглянув на місіс Данлоп.
— Ви нікого не заарештовуватимете, Віндгеме.
Якусь мить я оцінював ситуацію. Їх троє, нас двоє.
Хтозна, де зараз Мондол, але сумніваюся, що в бійці він чимось допоможе. Не те щоб ми збиралися битися з Алленбі та його горлорізами. Таке просто немислиме. Зрештою, вони ж британські військові офіцери, не кажучи вже про те, що сикхи завбільшки з добре вгодованого бика. Я перехопив погляд Не Здавайся, і на мить здалося, що він готується до наступного раунду з сипаєм, який його скрутив. Сержант, може, і гарячий, але точно не самогубець.
Алленбі повернувся до своїх людей.
— Проведіть цих джентльменів.
Та не встигли вони і кроку зробити, Не Здавайся закричав і накинувся на того, хто мало не вивернув йому руку. Те ще видовище — така собі атака легкої бригади[20]в особі однієї людини — і з такими ж результатами. Він наскочив на чоловіка, як я припускаю, намагаючись збити його з ніг, але спромігся лише трохи його похитнути. Сикх витріщився на нього, не в змозі повірити, що утнув маленький бенгалець; сам я, якщо чесно, теж не йняв віри власним очам. У Не Здавайся ж вигляд був такий, ніби він щойно з розгону вдарився головою об стіну. Сикх отямився і викинув уперед кулак завбільшки зі свинячий окорок, Не Здавайся відлетів на інший кінець кімнати. Він так ударився об стіну, що на підлогу посипались світлини в рамочках і свідоцтва. Сикх додав удар чоботом під ребра. Не Здавайся зігнувся від болю. Я кинувся між ними, доки сикх не завдав моєму сержанту більшої шкоди.
Алленбі гавкнув наказ, відкликаючи свого бойового собаку.
— Забирайтеся звідси, Віндгеме,— гримнув він,— доки я вас обох не заарештував.
Не Здавайся явно не міг відшукати свої ноги. Він повільно мацав руками навколо себе серед осколків скла та поламаних рамок, ніби збираючи уламки самого себе, що бризнули в різні боки. Я допоміг йому підвестися й, оскільки він однією рукою тримався за ребра, неспішно повів до дверей і вниз сходами. На вулиці, тримаючись за бік, він сам обережно пішов до автомобіля. Вибіг водій і відчинив перед ним дверцята. Не Здавайся, поморщившись, забрався всередину.
— А це вже цікаво,— завважив я, сідаючи поруч.— Ви в курсі, що він міг вас убити?
Банерджі похитав головою.
— Гадаю, він уже почав видихатися, сер.
— Хоча за спробу вам вищий бал. Як ребра?
Не Здавайся опустив очі на груди і розплився в широкій усмішці.
— Добре,— запевнив він, розстібаючи кітель.
Щось блиснуло у світлі. З-за пазухи він повільно витягнув зім’яту світлину, трохи меншу за аркуш паперу.
Я підняв на нього погляд.
— Що це?
— Один зі знімків зі стіни Данлопівського кабінету. Коли той бовдур пришпилив мене до неї, я дещо помітив. Мусимо йому подякувати...
— Що? — розгубився я.— Що ви помітили?
Він передав фото мені.