Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 31)

— Нічого конкретного,— відповів Не Здавайся.— Він залишив повідомлення, що розпитав сусідів. Ті підтвердили, що Фернандес ходив кварталом і питався, чи не бачили його дружини, приблизно о пів на дев’яту вчора вранці. Це підтверджує його розповідь, але не означає, що він не міг вийти раніше і вбити дружину. Ламонт продовжує опитування.

— А що з розтином?

— Тіло перевезли в морг медичного коледжу. Лікар Лемб призначив розтин на завтра.

— Спробуйте переконати його зайнятися тілом сьогодні вранці. Скажіть, що Таггарт вважає цю справу пріоритетною.

У погляді Не Здавайся читався сумнів.

— Що ви сподіваєтесь знайти?

— Не знаю,— зізнався я.— Можливо, Лемб повідомить, що її рани нанесені якимось східним церемоніальним ножем або чимось іще, що пов’яже її з убитим в опійному притоні чоловіком.— Хоча, якщо чесно, навіть гадки не маю, чи таке можливо. Правда в тому, що я і сам не знав, що хочу знайти, але проведення розтину було хоч якимось рухом, а за відсутності напрямку будь-який рух уже є прогресом.— Зрозуміємо це, коли побачимо,— підсумував я.

— Чи не можете ви помилятися щодо зв’язку з тілом, яке знайшли в опійному притоні?

Я пильно глянув йому у вічі.

— Існує тільки один спосіб дізнатися.

— Ми вже обговорювали це, Семе. Повернення означає кінець вашої кар’єри.

Можливо, так воно і є, але це геть не означає, що нам не варто цього робити. Не встиг я відповісти, як увірвався наш кур’єр, Рам Лал, не чоловік, а жердина в блакитній сорочці і дхоті такого ж сірого кольору, як і його волосся. Він стискав у руках папірець і важко дихав, як тер’єр. Не Здавайся докорив йому, що той увійшов, не постукавши, але сенсу в цьому було мало. Старому було за шістдесят, і час, коли можна було навчитись нових трюків, лишився позаду. Як не дивно, були випадки, коли він стукав у двері на вибагливий манер і, хай би як йому кричали, щоб заходив, чекав, доки хтось відчинить двері та впустить його. Жодної схеми чи логіки в його поведінці не простежувалося. Рам Лал вибачився і хотів було вийти, щоб постукати й увійти, але я поклав край цьому фарсу.

— Давайте мені цю цидулку,— вказав я на папірець, затиснутий у його руці.

— Га, сагибе,— сказав він, поклав записку на стіл і розправив, тоді кілька разів уклонився і позадкував за Двері.

Я взяв аркуш. З одного боку було написано моє ім’я, з іншого — кілька слів рукою лорда Таггарта. Я швидко прочитав їх і повернувся до Не Здавайся.

— Ще одне вбивство.

Двадцять

алеко їхати цього разу не довелось. П’ять хвилин до елегантного будинку у псевдогеоргіанському стилі на Парк-стрит. Сходи піднімалися від тротуару до відчинених дверей, поруч із якими стояв обов’язковий коп, охороняючи конюшню, з якої коник уже втік,— або, як у нашому випадку, його вбили в ліжку. Коником цим був англієць на прізвище Данлоп, який, згідно з запискою від Таггарта, був науковцем із гарною репутацією. Все це добре, от тільки я ніколи про нього не чув. Утім, голову даю на відсіч, слава про нього незабаром пошириться. Нечасто буває, що в Калькутті вбивають англійця, тим паче у такий спосіб, і я не сумніваюся, що криваві подробиці його смерті завтра вранці смакуватимуть на першій сторінці «Інглішмена».

Спальня його розташувалася на другому поверсі — два прольоти вузькими, погано освітленими сходами,— і охороняв її ще один поліціянт із місцевого відділку. Він кивнув, відступив і майже по-військовому відчинив двері.

Обстановка в кімнаті була спартанською. Шафа, письмовий стіл, акварель «Осада Лакхнау» на стіні і небіжчик років п’ятдесяти на закривавленому простирадлі в ліжку. У Данлопа були сірувате кутасте обличчя і довгий тонкий ніс. Що ж до очей, нічого про них сказати не можна було, бо хтось устиг вирвати їх, ще й пошматувати чолов’ягу, як той недільний ростбіф. Піжама його була зіпсована на грудях двома колотими ранами.

— Що думаєш? — запитав я Не Здавайся.

— Такі ж рани, що і у Рут Фернандес.

— Поглянь на руки. Пальці не пошкоджені.

У коридорі почувся кашель, я обернувся і побачив місцевого поліціянта зі щіточкою вусів і жовтими від жування бетелю[19] зубами. Він представився як констебль Мондол.

— Ви відповідаєте за цю справу? — поцікавився я.

— Так, сер. Відділок на Парк-стрит.

— Що ж, розповідайте.

— Нам зателефонував слуга із цього будинку невдовзі після восьмої ранку,— почав констебль.— Сагиба знайшли тут, у цій кімнаті, так, як ви бачите.

Він говорив тихо, ніби отримував задоволення від того, що присутній в оселі англійця, і убивство — це лише маленька незручність, як коротка злива під час пікніка в саду.

— Хто його знайшов?

— Господиня будинку,— відповів він.— Місіс Антея Данлоп. Вона прийшла подивитись, чи все гаразд, коли він не спустився до сніданку.

Це вже щось казало про їхні стосунки. Той факт, що вона прийшла по нього сама, а не прислала покоївку, означав, що між ними збереглися тепло і приязнь.

— Де вона зараз?

— Унизу, сер. У вітальні. Хочете розпитати її?

— Розпитаємо свого часу,— кивнув я.— Чи не можете сказати, як убивця потрапив усередину?

— Можливо, через дах,— відповів Мондол. Він підняв угору один палець на випадок, якщо я не знав, де саме він може бути.— Двері зламали. Певно, пішов він тим же маршрутом.

Люди в Калькутті витрачають цілі спадки на безпеку житла, вкладають гроші в залізні ґрати, кремезні замки і ще кремезніших дверників. Але геть забувають про двері, що ведуть на дах, які часто являють собою побиті негодою та поточені черв’яками дерев’яні планки. Оскільки більшу частину нашого життя ми проводимо в горизонтальній площині, то переважно упускаємо з виду вертикальну. Не те щоб я скаржився. Саме завдяки тому, що люди Каллаґана забули перевірити двері на горище, я і зміг утекти з опійного притону три ночі тому.

Я знову оглянув місце злочину. Щось тут не так, як фальшива нота посеред п’єси, але що саме, ніяк не можу зрозуміти.

— Ніхто нічого не чіпав? — поцікавився я.

Мондол похитав головою.

— Відколи ми приїхали — ні, і покоївка запевняє, що після того, як знайшли тіло, нічого не торкалися.

— Ходімо поглянемо на дах,— запропонував я, кивнувши на двері.

Ми вийшли за Мондолом із кімнати, піднялися сходами на дах.

Двері зачинялися лише на засув, доволі міцний на вигляд і досі на своєму місці. На жаль, петля, крізь яку проходив засув, була виламана з дверної рами. Судячи з того, в якому стані була рама, сумніваюся, що довелося докладати багато зусиль.

Я вийшов на дах, підійшов до карниза з одного боку будинку. Дім стояв у довгому ряду інших будинків, десь на третині його довжини, затиснутий з обох боків своїми близнюками. Одну будівлю від іншої відділяв лише виступаючий карниз. За спиною у мене з’явився Не Здавайся, підійшов ближче.

— Гадаєте, він перестрибнув з іншого даху?

— Дізнаємося,— запропонував я і зробив крок на дах прилеглого дому.

Не Здавайся — за мною. Ми перетнули ще два дахи й опинилися на краю ряду будинків. За карнизом не було нічого, крім прямовисної стіни заввишки в три поверхи. Ми повернулися до місця злочину, звідти пройшли до іншого краю ряду. Тут нас зустріла така ж стіна, яка підступала до самісінької дороги.

— Не бачу, щоб тут можна було піднятися,— завважив я.— Що означає, він або потрапив з іншого будинку, або вдерся водостічною трубою.

Ми повернулися до даху будинку Данлопа, підійшли до жолоба з тильного боку. Свинцева труба вела від отвору в даху до землі, зливаючись дорогою з іншими трубами з нижчих поверхів.

— Можливо,— погодився Не Здавайся, визирнувши за карниз.

Колись я поставився до такого припущення скептично. Крім тих місць, де перетиналися труби, вхопитися за щось руками чи стати ногами не можна було, але в Індії я бачив, як люди здираються на дев’яностофутові пальми, не маючи іншого обладнання, як голі руки, босі ноги та молитва богам. Таким людям ця труба все одно що драбина.

— Подивимось, чи не лишилося внизу слідів,— сказав я.— Нехай Мондол постукає до сусідів і попитає, чи, часом, він не вдерся спершу до когось іншого.

— Так, сер,— кивнув Не Здавайся.

— А я тим часом побалакаю з місіс Данлоп.

Двадцять один

нтея Данлоп сиділа у вітальні на квітчастій канапці, яку ніби привезли з чайної десь в Озерному краю і яку чудово доповнювала полиця з декоративними порцеляновими тарілями й вишита цитата з Біблії в рамочці на стіні. Жінка дивилися перед собою, навіть не намагаючись прибрати кілька пасом сивого волосся, що вибилися з туго укладеного вузла і тепер звисали з обох боків.

Я проклав маршрут навколо столика, вкритого серветочкою, і сів навпроти. На буфеті стояли кілька світлин у рамочках, серед яких і портрет пари у весільному вбранні.

— Місіс Данлоп?

Вона подивилася на мене. Руки її стискали чотки.

— Я капітан Віндгем з Імперської поліції. Прошу прийняти мої співчуття. Боюсь, я мушу поставити вам кілька питань.

— Я вже говорила з індійським офіцером,— промовила вона.

— Знаю,— тихо відповів я,— але мене призначили розслідувати смерть вашого чоловіка, і, з вашого дозволу, мені б хотілося почути подробиці з ваших вуст.

Вона помовчала і кивнула.

— Авжеж, капітане.