Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 3)

Якщо не брати до уваги Різдво, я зріднився з містом. Можливо, у цьому винен той факт, що Калькутта була по-своєму дефектною і непрацездатною, як і я: місто побудували посеред смердючого бенгальського болота, і заселяли його невдахи, що борються за виживання без усілякої надії.

Коли я умився, одягнувся і дійшов до столу, Не Здавайся вже давно пішов. Він завжди був ранньою пташкою, але останнім часом у мене склалося враження, що він ішов так рано, щоб уникнути розмов зі мною. Увійшов Сандеш, мовчки поставив сніданок і поклав переді мною примірник «Інглішмена». Судячи із заломів на шпальтах, Не Здавайся вже її прочитав. Я відсунув газету і копнув виделкою теплий омлет, щедро посипаний дрібно нарізаною зеленою цибулею. Апетиту їжа у мене не викликала і, дякувати витівкам містера Ґанді, новини теж. Країна нагадувала діжку з порохом, відколи Магатма, як полюбляли називати його послідовники, почав закликати індусів проявити ненасильницьку відмову від співпраці і пообіцяв, якщо вони це зроблять, він здобуде незалежність, не мине й року.

Авжеж, індуси ласі до містики, але щоб їх переконати, вистачило б лише вигляду цього чоловіка у білому дхоті. Мільйони людей — не лише салонних революціонерів у Бомбеї, Калькутті та Делі, але й звичайних мешканців, фермерів, селян і працівників фабрик із десяти тисяч містечок і сіл уздовж та поперек усієї країни — почали закликати бойкотувати британську продукцію, відмовлялися від посад в уряді та спричиняли цілу купу клопоту. Мусимо віддати маленькому чоловічку належне; він перетворив Партію Конгресу з купки юристів-базікал на народний рух. Об’єднання мас — геніальний хід Магатми. Він сказав, що всі вони мають значення, і за це його глибоко шанували.

Бенгальці Калькутти ніколи не були проти обламати роги британцям, тож визвалися очолити атаку — хоча назвати це атакою було б важко, бо ж головною зброєю Магатма обрав сидіння та відмову рухатись. Мало того, такий вид протесту був ніби скроєний спеціально для бенгальської психіки, і без того схильної завдавати максимум незручностей, роблячи при цьому якомога менше. Протести були у них у крові, тож якби ви вважали, Що більшість бенгальців являються на роботу лише для того, щоб мати змогу влаштувати страйк, вас легко можна було б пробачити.

Не так давно наше місто було столицею Британської Індії. Якщо ми сподівалися, що перенесення центру влади в Делі зменшить хист місцевого населення спричиняти клопіт, ми дуже помилялися. Вони відреагували на заклик Магатми з притаманним їм завзяттям. Студенти пішли з університетів та шкіл, службовці почали звільнятися, заходилися пікетувати державні установи. Але більше тривожили звільнення поліціянтів. Вони почалися не одразу — не так уже й багато місцевих офіцерів принципово здали свої значки після заклику Ґанді,— а пізніше: після того як протестувальників почали масово заарештовувати й кидати до в’язниць, тиск родини та громади почав збільшуватись, відтік кадрів дедалі сильнішав.

Ситуація в місті поступово погіршувалася. Враховуючи мирний протест, можна було б очікувати, що закон і порядок відновляться, але Магатма звільнив силу, над якою не мав контролю. Не всім тим, кого запалили його слова, ненасильницький опір подобався так, як йому. Минали місяці, пристрасті розгорялися, почалися спорадичні напади на білих, англо-індусів, християн, парсів, китайців та всіх, кого підозрювали у відсутності ейфорії щодо майбутньої незалежності Індії. Імперській поліції бракувало людей, щоб захистити усіх, навіть якби вона цього хотіла. То була наша брудна таємниця. Факт лишається фактом: влада радше заохочувала напади. Все, що пробивало діри у святій аурі Магатми, вважалося позитивним, а напади його послідовників були ідеальним приводом для переслідувань. На папері план, може, й мав сенс — віцекороль та його оточення в Делі, схоже, його схвалювали, але з таким самим успіхом вони могли засідати в Лондоні або взагалі на Місяці, бо дуже вже далеко були вони від реальності, від того, що відбувалося на вулицях. Над вулицями Калькутти нависла буря, в’язниці мало не лопалися, тож такі репресії були не надто доречними.

Подейкували, що віцекороль, якого важко назвати людиною непохитною, схилявся до компромісу, але низка жорстких телеграм з Даунінг-стрит[4] і, безсумнівно, кілька келихів джину значною мірою підкріпили його рішучість, тож урешті-решт він ні на дюйм не поступився вимогам місцевих. Лишилося якихось десять днів, і рік Ґанді скінчиться, і тоді дисципліна навіть найпалкіших його прихильників ослабне, тож на вищих щаблях сподівалися, що, як ми протримаємося у цій бурі ще два тижні, весь рух мирного протесту Магатми піде у вічність, прихопивши з собою свого натхненника.

Аж тут прилетіли новини, що уряд Його Величності в Лондоні дуже мудро вирішив, що найліпший спосіб зміцнити кордони імперії — це на цілий місяць послати до нас із візитом Його Королівську Високість принца Едварда, принца Уельського. Авжеж, ефект був вибуховий, хоча більше з боку місцевих, ніж із боку відданих британських підлеглих. Протести, які було вже почали згасати, раптом повернулися з новою силою, оскільки лідери Конгресу закликали до повного бойкоту візиту.

Принц прибув до Бомбея кілька тижнів тому і потрапив у залізні обійми масштабних заворушень. Калькутта ж чекала його візиту і вперто лишалася спокійною. Це викликало напругу, яка в деяких районах наближалася до паніки — бо цей спокій забезпечувала не Імперська поліція, не армія, а вбрані у хакі волонтери Індійського національного конгресу Ґанді. Молоді серйозні ідеалісти, вони отримали завдання від Магатми — простежити, щоб ненасильницький протест саме таким, ненасильницьким, і залишався; та від одного лише їхнього виду, коли вони, як справжня міліція, керували людьми, мене аж морозом проймало. 1921 рік видався дуже урожайним на групи в одностроях. В Італії набирали сили чорносорочечники Мусоліні, їхні брати в коричневих сорочках із Німеччини також завдавали чимало клопоту. Наші доморощені волонтери Конгресу могли скільки завгодно сповідувати ненасильство, але я не довіряю жодній цивільній організації, яка відчувала потребу вбирати своїх членів у квазі-військові однострої — бойскаутів це також стосується.

Конгрес дав завдання волонтерам підтримати заклик Ґанді до загального страйку — закриття крамниць та адміністративних закладів, зупинка всіх підприємств — на знак протесту проти візиту принца. Водночас віцекороль наказав нам заарештовувати всіх, хто заважатиме ефективній роботі уряду. Ніхто не сумнівався, що попереду важкі часи, і у штаб-квартирі поліції на Лал-базар готувалися до найгіршого.

Що стосується принца, саме зараз він продовжував свою приємну подорож країною і мусив прибути до Калькутти за три дні — саме якраз різдвяного ранку.

Навіть якби ми захотіли, приготувати містерові Ґанді кращого подарунка не змогли б.

Сандеш увійшов до кімнати і поставив на стіл горнятко свіжозавареного чаю. Я взяв чашку і викинув політику з голови. Натомість думки повернулися до минулої ночі. Утік я випадково і своїм порятунком завдячую швидкій реакції китайської дівчини, а не власній спритності. І досі почувався, як уві сні, можливо, частина моїх спогадів і була фрагментами задурманеної опієм підсвідомості. Люлькові сни — ось як це називалося, але труп був справжнім-справжнісіньким. У цьому я був певен.

Небіжчик міг бути пішаком якоїсь опійної банди, між якими точаться нескінченні суперечки за панування у Китайському кварталі: імовірніше, Зеленого чи Червоного Ґанґу[5]. Зрештою це були найбільші гравці в китайській опійній торгівлі. Ватажки обох банд перебували в Шанхаї, а Калькутта — брама, крізь яку тік опій,— виявилася призом, за який обидва угрупування залюбки проливали кров. У минулому нам удавалося стримувати цю ворожнечу, але тепер, коли сили наші танули і пріоритетними ставали інші справи, банди скористалися нагодою і розпочали війну одна з одною за те, хто захопить нішу, яку ми залишили.

Що ж до особистості чоловіка, її встановлюватиме хтось із мого відділу — принаймні технічно. Офіційно ми зобов’язані розслідувати кожне вбивство, що підпадає під нашу юрисдикцію. В реальності ж, якщо жертва не біла або, боронь боже, відома особа з місцевих, початкове опитування часто-густо проводилося абияк, після цього заповнювали папери і справу спихували якомусь місцевому відділку й забували про неї.

Та все одно цікаво, на чиєму столі опиниться врешті-решт ця справа. Не виключаю, що, можливо, навіть на моєму, бо, завдяки щасливому випадку або чиємусь замислу, саме зараз я міцно тримаюся на ногах. А якби й ні, то уважно стежив би за всіма новими справами, і не внаслідок побоювань, що сліди приведуть до мене — коли спалю одяг, ніщо не пов’язуватиме мене з місцем подій,— а тому, що все це викликало тривогу.

Я випив останні краплі чаю і пішов до дверей. Ступив за поріг, і Калькутта, як завжди, приголомшила: коктейль яскравих кольорів, різких ароматів і какофонії життя в місті з мільйоном душ, напханих у простір, ладний умістити ледь десяту частину від їхнього числа.

До свого столу на Лал-базар я дістався о пів на одинадцяту. Я не дуже в ладах із часом і, буває, запізнююсь, але не зловживаю цим настільки, щоб про це говорили інші офіцери — у всякому разі, мені в очі. Щоправда, Не Здавайся зробив кілька туманних натяків, що він нібито щось чув, але я точно не певен, що він мав на увазі. Коли йшлося про передачу інформації, його висловлювання могли бути таким ж заплутаними, як і пророцтва дельфійського оракула. Хоч би що там було, думки моїх колег мене не хвилювали. Важила лише думка одного-єдиного чоловіка, і, судячи з записки на моєму столі, він хотів мене бачити. Негайно.