Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 2)

Та все одно...

Я вдихнув і переповз до нього. Обережно, щоб не зачепити ніж, розстебнув ґудзики на його сорочці і, витягнувши носовичка з кишені штанів, обтер кров на грудях. Наскільки я міг розібрати, було дві рани: одна, з якої стирчав ніж, та інша, майже ідентична, з правого боку грудної клітки, але могло бути й більше. Якщо зважити на тьмяне світло та мій стан, йому й руки могло бракувати, а я б і не помітив.

Він зробив спробу поворушитись.

— Хто це зробив? — запитав я.

Чоловік повернув голову до мене і відкрив рота, але в горлі у нього лише кров забулькала.

— Вам проштрикнули легені,— сказав я.— Намагайтеся не ворушитись.

Порада була слушною. Йому варто було прислухатися до неї. Натомість він потягся до ножа й висмикнув його. Я мусив би його зупинити. Ніж упав на підлогу. Схопивши носовичка, я затиснув рану, щоб зупинити слабеньку, але невпинну цівку крові, але знав, навіть до того як це зробити, що все марно. Коли бачиш, як згасає життя стількох людей, скільки бачив я, починаєш це відчувати; і дійсно, за кілька секунд він помер. Я нахилився вперед, притулився вухом до його рота і слухав, чи не почую дихання, але не почув нічого.

У мене за спиною хтось намагався відчинити клямку. Я інстинктивно підхопив ніж і обернувся. Внизу сходів лунали голоси. Схоже, щонайменше двоє штовхали двері, але ящик робив свою справу, і клямка міцно трималась. Але я не сумнівався, що вони не відступляться.

Я озирнувся, шукаючи шляху евакуації. Дверей було двоє. Я вибрав одні і спустився через них у двір, обмежений з трьох боків стінами дво- і триповерхових будинків. З четвертого боку височів мур заввишки з одноповерхову будівлю і верхівкою, всипаною битим склом. Дерев’яна хвіртка по центру муру вела до провулку. Я вже було вирішив бігти до неї, але зупинився. Це поліційна облава — за хвірткою з пів дюжини озброєних поліціянтів, готових скрутити кожного, схожого на втікача.

Натомість я пішов до кам’яних сходів, що піднімалися вздовж однієї стіни на дах. Певно, один з офіцерів помітив мене з вікна, бо за якусь мить двері на дах розчахнулися і офіцери закричали, щоб я зупинився.

Відхиливши запрошення, я побіг і тепер, зіщулившись у вузькій шпарині, здригаючись, я підбадьорював себе тим, що принаймні одне моє рішення сьогодні є правильним.

Думки мої повернулися до мертвого китайця й облави. Власне, її не мусило бути. Місту загрожує анархія, велика кількість місцевих офіцерів подають у відставку, ресурсів майже не лишилося. Поліції просто бракує людей для таких дрібниць, як-от облава на опійні притони.

Мало того, їх і не планувалося. У цьому я був переконаний. Знаю, бо спеціально зазирав до відділу поліції моралі в ті дні, коли розмірковував, чи не навідатись до китайського кварталу. Навіть потоваришував з їхнім начальником, чоловіком на ім’я Каллаґан, чий голос і почув раніше, коли він відкликав своїх. Я заплатив не за один його келих, аби тільки завжди знати, коли вони зі своїми хлопцями планують вечірні екскурсії. В ті вечори, коли в меню були облави, він зазвичай був надто зайнятим, щоб гаяти час на розмови, і атмосфера у відділку була наелектризованою. Я заходив до них удень, і там було тихо як у могилі, Каллаґан залюбки потеревенив зі мною.

Та ось я тут, ховаюся від нього і цілої вантажівки його офіцерів.

Два

 чекав.

Двадцять хвилин, а здалося, довше; лишався у схованці, доки голоси й гамір не затихли. Нарешті в голові моїй трохи прояснилося, я виповз і повільно підвівся. Про те, щоб повернутися й оглянути труп, годі й думати. Каллаґан та його хлопці, може, й пішли, але точно залишили людей для охорони місця, невезучих місцевих констеблів з найближчого поліційного відділку. Не заздрю я їм. Не одному місцевому копу перерізали вночі горлянку в Тангрі.

Ні, моє перше завдання — позбутися ножа. Я й досі не розумію, навіщо його прихопив. Точно не тому, що хотів зберегти доказ. На ньому могли лишитися відбитки пальців убивці, але і мої також. Можливо, чимось мене зачепила форма: лезо, скоріше зігнуте, ніж вигнуте, десять-одинадцять дюймів завдовжки, такі, якими були озброєні гуркхи[3] під час війни, тільки з рукояткою, обтягнутою чорною шкірою, оздобленою орнаментом та інкрустацією у вигляді маленького срібного дракона.

Доцільно було б жбурнути його в Хуглі. От тільки річка за кілька миль звідси, а я весь у крові, тож далеко в такому одязі не відійду. Потрібно перевдягнутись. Я пішов дахом, роззираючись навколо, і нарешті знайшов те, що шукав. Рухаючись зовсім тихо, я за кілька хвилин подолав відстань і незабаром уже перебирав білизну на мотузці, як та домогосподарка прискіпливо оглядає товари в «Імперії одягу Чакербатті» на Боу-базар. Індійці зациклені на ритуальній чистоті, і не лише свого тіла, а й одягу. Схоже, на цю зацикленість страждало все небіле населення міста, і в будь-який час половина Чорного міста буквально потопала в морі розвішеної сушитися білизни. Вибравши сорочку, я обережно зняв свою і загорнув у неї ніж. Сорочка з мотузки була старою, вилинялою та на розмір замалою, але я старанно застебнув її і підкотив рукави. Для завершення ансамблю поцупив чорну шаль, яку місцеві називали чадрою, накинув на голову та плечі, як це роблять старі жінки, і продовжив свій шлях дахами, доки не знайшов низеньке місце, де можна було легко зістрибнути на вулицю. Звідти я пішов на північ, до каналу Серкуляр, додав до ножа та сорочки цеглину й поклав пакуночок на депозит у чорні води, ніби якийсь індус-кришнаїт, що приносить жертву своїм богам. Після цього узяв курс на захід, зупинився біля криниці, щоб умитися, і пройшов ще милю чи більше до цілодобової стоянки рикш біля вокзалу Сілда.

Я йшов, а в голові крутилася лише одна думка. Я мушу дізнатися, чому влаштували облаву. Не може бути збігом, щоб убили людину і поліція моралі влаштувала першу за місяць облаву в притоні в той саме час, що я там був.

Годинник на Коледж-сквер показував чверть на четверту, і невдовзі я уже повертав на Премчанд-Борал-стрит. Раненько. Здебільшого я вирушав додому з Тан-гри не раніше четвертої. Ця іронія мене б розсмішила, якби не мрець, якого я там залишив.

Я піднявся сходами до своєї кімнати і вставив ключ У замок. Усередині було темно. Втім, рухатися я мусив обережно. Квартиру ми винаймали разом з молодшим офіцером, Не Здавайся Банерджі, а спав він дуже сторожко. Насправді звали його не Не Здавайся, а Сурендранат. Власне, це означає «король богів», та як і більшість імен королів, які ми вчили на уроках історії, вимовити його ніяк не вдавалося ні мені, ні більшості британських офіцерів на Лал-базар. Якийсь старший офіцер перехрестив його на Не Здавайся. Того чолов’яги уже давно не було серед живих, а ім’я приліпилося.

Авжеж, хлопець знав про мою пристрасть до опію. Ми ніколи не обговорювали це, але дурнем він не був і спочатку проявляв своє занепокоєння розпливчастими відкритими питаннями щодо мого здоров’я, до яких додавався такий погляд, яким на нас дивилася мати, коли ми поверталися додому після бійки. Не скажу, щоб це щось змінило; врешті-решт він відмовився від питань, хоча час від часу я ловив на собі ті особливі погляди.

Актуальнішим питанням був наш слуга, Сандеш. Він також ночував у квартирі, хоча й спав на циновці під обіднім столом. Він мусив би спати в кухні, але скаржився, що та занадто велика і високі стелі викликають у нього безсоння. Зазвичай розбудити його я не боявся, бо навіть якщо йому кортить дізнатися, де це я вештаюсь ночами, йому вистачає клепки пам’ятати своє місце і не висловлювати свою думку. Та якщо він побачить мене у вбранні дружини іспанського рибалки, це може порушити навіть його монументальну байдужість.

Я прокрався коридором до своєї кімнати і, опинившись усередині, замкнув двері. Крізь відчинене вікно сочилося світло молодого місяця, ніби серпанком вкриваючи меблі. Темрява здавалася захистом, тож я вирішив обійтися без лампи, зняв із себе чадру і витяг із кишені штанів зім’яту пачку «Кепстена» і сірникову коробку. Я взяв сигарету, запалив її тремтячими руками і зробив довгу, глибоку затяжку.

У кутку стояла моя шафа, велика дерев’яна конструкція, що є невід’ємною частиною більшості калькуттських спалень. Якщо не зважати, що до однієї з дверцят кріпилося велике дзеркало, шафа була нічим не примітна, тож цілком безпечно було розмістити в ній сталевий відсік із замком, що займав добру чверть шафи і містив кілька цінних речей, а також велику кількість сумнівних надбань. Поклавши недопалок у стару олов’яну попільничку на столі, я стягнув із себе позичену сорочку, запхав її разом із чадрою у сталевий відсік своєї шафи і замкнув його. Одяг потрібно спалити, але зараз для нього це найбезпечніше місце. Сховавши докази, я рухнув на ліжко і затулив обличчя руками, а сигарета лишилася тліти на столі.

Три

ай у горнятку на столику біля ліжка був холодним, як крига. Сандеш, як завжди, поставив його сюди ще кілька годин тому. Я виплутався з москітної сітки, взяв горнятко й виплеснув його вміст за вікно, почекав, доки рідина з приємним плюскотом не вдариться об бетон унизу.

Настрій був, можна сказати, святковим. Різдво в Калькутті — дивний час. Для місцевих занадто холодно, а для будь-кого, хто виріс в умовах справжньої британської зими, недостатньо похмуро, і хоча парафіяни місцевих церков своїми осаннами та алілуями щиро намагалися нагадати про радість повернення нашого Спасителя, Різдво з пальмами замість ялинок та норвезьких сосон — це не зовсім те, що вдома.