Зигмунд Фрейд – Психологія спільнот і аналіз людського "Я" (страница 3)
Деякі інші риси характеристики, котру дав Лебон, висвітлюють правильність ототожнення масової свідомості зі свідомістю первісних людей. У натовпі можуть існувати й жити поруч одна з одною найсуперечливіші ідеї без того, щоб з їх логічної неузгодженості народжувався конфлікт. Але те ж саме відбувається й у несвідомому духовному житті окремих людей, дітей і невротиків, як це вже було давно доведено психоаналізом.
У маленької дитини існують, наприклад, протягом дуже тривалого часу амбівалентні налаштування почувань до найближчої особи без того, щоб одна з них заважала прояву іншої, протилежної до неї. Якщо справа наближається, нарешті, до конфлікту між обома налаштуваннями, то він вирішується таким чином, що дитина змінює об’єкт, переводячи одне з амбівалентних почувань на об’єкт заміщення. З історії розвитку неврозу у дорослого можна також дізнатися, що пригнічене почування часто продовжує існувати протягом тривалого часу у несвідомих чи навіть свідомих фантазіях, зміст яких, зрозуміло, прямо протилежний панівному прагненню, без того, щоб з цієї протилежності народився протест «Я» проти того, що воно відкидає. Фантазія протягом якогось часу припустима, поки раптом – зазвичай внаслідок підвищення афективного стану – не народжується конфлікт між нею і «Я» з усіма наслідками, що беруться звідси.
У процесі розвитку від дитини до дорослої людини справа взагалі доходить до все більше й більше поширюваної інтеграції особистості, до поєднання окремих потягів і цілеспрямованих прагнень, що виросли в ній незалежно одне від одного. Діалогічний процес у сфері сексуального життя здавна вже відомий нам як поєднання всіх сексуальних потягів у завершену генітальну організацію (Три статті про теорію статевого потягу. Психотерапевтич. библиот., вып. ІІІ, М., 1911, изд-во «Наука»). Численні відомі нам приклади показують, втім, що поєднання «Я», як і поєднання лібідо, може зазнати невдачі: такими є, наприклад, природознавці, що продовжують вірити в Святе Письмо і т. ін.
Далі натовп підвладний воістину магічній силі слова, що викликає в масовій свідомості страшенні бурі й здатного так само заспокоїти його. «Ні розум, ні переконання не можуть змагатися з відомими словами й відомими формулами. Вони виголошуються перед натовпом з благоговінням, – і тут таки вираз облич стає шанобливим, і голови схиляються». Варто лише пригадати при цьому табу на імена у первісних народів і ті магічні сили, котрі вони ототожнюють з іменами й словами[6].
І нарешті: спільноти ніколи не знали потягу до істини. Вони вимагають ілюзій, від котрих вони не можуть відмовитися. Ірреальне завжди має перевагу у них перед реальним, неіснуюче справляє на них такий самий вплив, що й існуюче. У них є виразна тенденція не робити різниці поміж ними.
Ми показали, що це переважання фантастичного життя й ілюзій, котрі виникають як наслідок нездійсненого бажання, є визначальною засадою для психології неврозів. Ми відшукали, що для невротика має значення не звичайна об’єктивна реальність, а психічна реальність. Істеричний симптом заснований на фантазії і не відтворює справжнього переживання; нав’язливе невротичне усвідомлення своєї провини засноване на факті злого умислу, який ніколи не був реалізований. Як у сновидінні й у гіпнозі, так і в душевній діяльності натовпу принцип реальності відступає на задній план перед силою афективно напружених бажань.
Те, що Лебон повідомляє про вождів натовпу, є менш вичерпним і у ньому не можна вловити певної закономірності. Він вважає, що як тільки живі істоти зберуться в певній кількості, – незалежно від того, чи буде це зграя тварин чи натовп людей, – вони інстинктивно скоряться перед авторитетом вождя. Спільнота – це слухняна череда, що не може жити без володаря. У ній настільки сильна жага покірності, що вона інстинктивно скоряється перед тим, хто оголосить себе її володарем.
Якщо натовп потребує вождя, то він повинен все ж таки мати відповідні особисті чесноти. Він повинен сам гаряче вірити (в ідею), щоб пробуджувати віру в спільноті; він повинен мати сильну імпонуючу волю, що передаватиметься від нього до безвільної спільноти. Далі Лебон обговорює різні типи вождів і прийоми, за допомогою яких вони впливають на спільноти. Загалом він вважає, що вожді чинять свій вплив завдяки ідеям, до яких вони самі ставляться фанатично.
Цим ідеям, так само як і вождям, він приписує зверх того таємничу нездоланну силу, котру він називає «престижем» (привабливістю). Престиж – це тип панування над нами індивіда, ідеї чи речі. Це панування паралізує всі критичні здібності індивіда й виповнює його єство шанобливістю й здивуванням. Воно може викликати відчуття, подібне до гіпнотичного засліплення.
Він розрізняє набутий чи штучний і особистий престиж. Перший виникає завдяки імені, багатству, репутації; престиж (привабливість) думок, літературних і художніх творів виникає завдяки традиціям. Оскільки у всіх випадках він корениться в минулому, то дає мало матеріалу для розуміння цього загадкового впливу. Особистий престиж мають небагато осіб, які завдяки ньому стають вождями; все скоряється перед ними нібито під впливом магнетичного зачарування. Однак будь-який престиж залежить також і від успіху й може зникнути через якусь невдачу.
У нас не склалося враження, що у Лебона роль вождя й значення престижу мають правильний зв’язок з таким видатним описом масової свідомості.
ІІІ. Інші оцінки колективного душевного життя
Ми скористалися викладом Лебона як вступом, оскільки він, надаючи великого значення несвідомому душевному життю, цілком суголосний нашим власним психологічним поглядам.
Але ми змушені сказати, що власне жоден із постулатів цього автора не є чимось новим. Все те, що знеособлює й принижує, що він говорить за прояви масової свідомості, вже було виголошено до нього іншими авторами з такою ж визначеністю й такою ж ворожістю; все це неодноразово вже повторювалося від найдавніших часів літератури мислителями, державними людьми й поетами[7]. Обидва постулати, в котрих містяться найважливіші погляди Лебона, постулат про колективне сповільнення інтелектуальної діяльності й постулат про підвищення афективності в натовпі, були нещодавно формульовані Сігеле[8]. Особливостями викладу Лебона залишаються лише обидва погляди несвідомого й порівняння з душевним життям первісних народів. Але й вони, звісно, проголошувалися часто й до нього.
Але більше того: опис і оцінка масової свідомості у тому вигляді, в якому їх пропонують Лебон та інші автори, зовсім не залишилися непохитними. Немає жодного сумніву в тому, що всі ці раніше описані феномени масової свідомості були правильно відзначені; але можна відзначити також і інші, діаметрально протилежні прояви спільноти, на підставі яких можна дати набагато більш високу оцінку масової свідомості.
Вже Лебон був готовий визнати, що за деяких обставин моральність натовпу може бути вищою, ніж моральність індивідів, з котрих він складається, і що лише натовп здатен на величезну безкорисливість і самопожертву.
«Особисте зацікавлення дуже нечасто буває могутнім рушієм у натовпі, тоді як у окремого індивіда воно посідає чільне місце».
Інші вважають, що взагалі лише суспільство є інстанцією, котра встановлює індивіду норми моральності, тоді як окрема людина зазвичай відстає у певному розумінні від цих великих вимог, або що за виняткових станів у натовпі виникає феномен захоплення, завдяки якому можливі чудові вчинки спільнот.
Щоправда, стосовно інтелектуальної діяльності слід визнати, що найважливіші результати розумової праці, відкриття, що викликали значні наслідки, вирішення проблем – все це доступне лише індивіду, котрий працює на самоті. Але й душа спільноти здатна на геніальну духовну творчість, як це доводить перш за все мова, потім народна пісня, фольклор і т. ін. А крім того, невідомо, скільки мислителів і поетів зобов’язані своїм натхненням тій спільноті, у котрій вони живуть; можливо, вони є швидше виконавцями духовної роботи, у котрій одночасно беруть участь інші.
З огляду на ці помітні суперечності здається, що робота психології спільнот повинна лишитися безрезультатною. Однак легко знайти вихід, що давав би нам надію щасливо вирішити завдання. Під спільнотами, ймовірно, розуміли найрізноманітніші утворення, що потребували відокремлення. Виклад Сігеле, Лебона та ін. авторів стосуються недовговічних спільнот, що утворюються нашвидкуруч з індивідів різного роду, об’єднаних скороминучим зацікавленням. Поза сумнівом, що характер революційних спільнот, а особливо Великої французької революції, справив вплив на їх зображення. Протилежні твердження ґрунтуються на оцінці тих стабільних спільнот чи тих суспільств, у котрих люди проводять своє життя, котрі втілилися в суспільні інституції. Спільноти першого типу співвідносяться з другими так, як короткі, але високі хвилі – з довгими хвилями, що утворюються на неглибоких місцях.
Мак Дугал, котрий спирався у своїй книзі «The Group Mind»[9] на цю ж саму згадану вище суперечність, знаходить її вирішення в організаційному моменті. У найпростішому випадку, каже він, спільнота (group) не має взагалі жодної організації або має організацію, що не варта уваги. Він позначає таку спільноту як натовп (crowd). Однак він визнає, що натовп людей зібрати нелегко, без того щоб у ньому не утворилися, принаймні, першопочатки організації, що саме в цих простих спільнотах особливо легко помітити деякі основні факти колективної психології. Для того щоб із випадково зібраних учасників людського натовпу утворилося щось на зразок спільноти в психологічному розумінні, необхідною умовою є деяка спільність індивідів одне з одним: спільний інтерес до об’єкта, однорідне почуття в певній ситуації і (я б сказав, внаслідок цього) певна міра здатності справляти вплив одне на одного. (Some degree of reciprocale influence between the mem-bres of the group). Чим сильніша ця спільність, тим легше утворюється з окремих людей психологічна спільнота й тим дивовижніше проявлятиметься демонстрація масової свідомості.