Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 92)

Відтоді моя бабуня, яка ще з Одеси трохи боялася властей і мундирів, надала Ефрамові звання Праведника. Щоб віддячити йому, кожної п’ятниці пополудні пекла пресмачний пиріг із сиром, рецепт якого знала тільки вона, він пахтів на всю кухню, коли я приходив зі школи, але я знав, що не маю права навіть шматочка покуштувати з нього. Загорнувши його, бабця казала мені: «Віднеси це йому хутчій, Джессе. Цей чоловік, це наш Рауль Валленберґ!» Я йшов до Дженсонів і, вручаючи їм пиріг, завжди казав, як мені загадали: «Мої дідусь із бабусею дякують вам за те, що ви порятували нам життя».

Ходив я до Дженсонів кожного тижня, й вони почали запрошувати, щоб я в них трохи побув. Бекі казала мені, що той пиріг величезний, а їх тільки двоє, тож, попри мої протести, відрізала мені шмат і давала з’їсти його в кухні зі склянкою молока. Я дуже їх любив: Ефрам просто-таки чарував мене, а в Бекі я знаходив ту материнську любов, якої мені бракувало, адже своєї матері майже не бачив. Незабаром Ефрам із Бекі запропонували мені гуляти з ними вихідними на Мангеттені або ж ходити на виставки. Вони заходили забирати мене в діда й баби. Коли дзвонили у двері й питали в бабці, чи можу я піти з ними, мене охоплювала величезна радість.

Що ж до білявої дівчинки, яка так спритно зацідила по яйцях тому чоловікові, то її більше не було. Джессіка зникла назавжди, і я вже не повинен був носити тієї клятої перуки. Щоправда, бабця часом згадувала те ім’я. Бувало, обідає вся наша родина, душ із двадцять, аж вона і каже:

— Джессіка померла на паркувальному майданчику біля супермаркету.

Зазвичай по тому западало мовчання. Тільки хтось із двоюрідних братів іноді питав:

— Хто вона така, та Джессіка?

— Певне, це ще з війни якась історія, — казав інший.

І всі насуплювалися, й у кімнаті западала мовчанка, бо в нас ніколи не говорили про те, що було в Одесі.

Після того випадку з Робертовими яйцями дід вирішив, що тепер я став хлопчиком, та ще й неабияким, хоробрим хлопчиною, й, щоб відзначити це, повів мене якось пополудні до підсобки в кошерній крамниці різника, де стариган, що народився в Братиславі, давав уроки боксу. Той дідуган був колишнім різником, — крамницю тепер тримали його сини, — тож цілими днями навчав дітей своїх друзів боксу, що полягало переважно в лупцюванні коров’ячих туш під розповідь чудернацьким акцентом про фінал чемпіонату з боксу в Чехословаччині 1931 року.

Отак я виявив, що кожного дня пополудні в Реґо-парку старі дідугани казали, начебто ідуть погуляти зі своїми внуками, а насправді тікали з родинних осель і збиралися в тій крамниці. Вбрані у пальта, вони сідали на пластикових стільцях, пили каву й курили, а ватага трохи збентежених дітлахів духопелила кусні м’ясива, що звисали зі стелі. А коли вже ми добряче вхоркувалися, то сідали на долівці й слухали, що розповідав отой дідуган із Братислави.

Цілими місяцями приходив я туди пополудні й день при дні гамселив ті туші в підсобці, причому все це відбувалося в обстановці високої секретності. Казали, що в мене, либонь, справжній талант до боксу, і ті чутки приваблювали туди щодня цілу юрбу стариганів, що тхнули як сто чортів, вони збиралися в тій холодній коморі, щоб поглянути на мене, і їли канапки з чорного хліба і масла. Я чув, як вони галасували, підбадьорюючи мене: «Атакуй, атакуй!», «Ану вгати, вгати дужче!».

Дідусь аж надимався від гордощів і кожному, хто хотів його слухати, казав:

— Це мій, мій онук!

Він суворо звелів мені не казати нічого мамі про ту нашу нову забаву, і я знав, що він має рацію. Замість перуки він купив мені яскравий спортивний костюм, який зберігався в нього, і бабця щовечора прала його, щоб наступного дня він був чистий.

Матінка ні про що не підозрювала цілі місяці. Аж до того квітневого дня, коли до тієї антигігієнічної крамниці прийшла поліція разом із представниками санепідемстанції, бо сталося кілька отруєнь. Пригадую, як витріщили очі інспектори, увійшовши до підсобки і вздрівши цілу ватагу дітлахів у боксерських костюмах і гурт стариганів, які, кашляючи, смалили цигарки, і над усім цим стояв їдкий сопух м’ясива, перемішаний із тютюновим чадом.

— І ви продаєте це м’ясо після того, як його гамселили кулаками діти? — не вірячи своїм очам, запитав поліціянт.

— Авжеж, — звичайнісінько відказав стариган із Братислави. — Воно тоді стає м’якеньке. І, зверніть увагу, перед вправами вони миють руки.

— Неправда, — поскаржився хтось із дітлахів, — ми не миємо рук перед цим!

— Усе, я виганяю тебе з боксерського клубу! — відтяв йому стариган із Братислави.

— То це боксерський клуб чи крамниця різника? — чухаючи потилицю, запитав поліціянт, який нічого не тямив.

— Усього потроху, — відказав стариган із Братислави.

— Але ж тут нема холодильників! — обурено вигукнув представник санепідемстанції, щось записуючи в зошиті.

— Надворі холодно, і в нас відчинені вікна, — відповіли йому.

Поліція зв’язалася з моєю матір’ю. Та вона не могла вирватися з роботи, тож зателефонувала сусідові Ефраму, який відразу ж прийшов до крамниці й забрав мене додому.

— Я побуду з тобою, поки прийде твоя мама, — сказав він мені.

— А ти ким служиш у поліції? — запитав я його.

— Я інспектор кримінальної поліції.

— Важливий інспектор?

— Авжеж, я капітан.

Я був страшенно вражений. Потім заклопотано сказав йому:

— Сподіваюся, дідусь не матиме прикрощів із поліцією.

— Та з поліцією ні, — усміхнувся він. — А ось із твоєю мамою...

Як і передбачав Ефрам, моя матінка цілими днями сварилася з дідусем по телефону, кажучи, що він просто здурів. Казала, що я міг покалічитися або ж отруїтися. Або й ще щось могло статися зі мною, хтозна. А я був у захваті: дідусь, нехай святиться його пам’ять, проводив мене дорогою життя. І не зупинився на цьому, бо, прилучивши мене до боксу, він, мов той чарівник, увів у моє життя Наташу.

Сталося це за декілька років, коли мені виповнилося сімнадцять. За тієї пори я переобладнав велику кімнату в дідусевому напівпідвалі на спортивний зал, де качав м’язи гантелями і штангою й гатив кулаками чималий мішок із піском. Отак тренувався я щодня. Аж якось посеред літніх канікул бабця мені сказала:

— Прибери своє залізяччя з напівпідвалу. Треба звільнити місце.

Оскільки я почав вимагати пояснень, бабця пояснила, що вона милостиво бере до себе далеку двоюрідну сестру з Канади. Милостиво, уявіть собі! І, звісно ж, їй потрібна була кімната. Як компенсацію, вони пропонували мені перейти в гараж, де мені доведеться вправлятися, вдихаючи сморід мастила і куряви. Я цілими днями кляв ту стару гладку і смердючу сестру, що украла в мене спортзал, підборіддя в неї, мабуть, поросло грубими волосинами, повіки з цупкими віями, зуби жовті, з рота смердить мов із помийниці, та ще й убрана в лахи з совєцької епохи. Вийшло навіть гірше: я повинен був зустріти її на вокзалі Джамайка у Квінсі, куди вона прибувала потягом із Торонто.

Дідусь змусив мене взяти шматок картону, де кирилицею вивів її ім’я.

— Я ж їй не слуга! — занервувався я. — Ти що, хочеш, щоб я ще й форменого картуза надів?

— Без цього напису ти її не зможеш знайти!

Я подався на вокзал розлючений, але з тим клаптем картону, присягаючись подумки, що не буду його виставляти.

Увійшовши до вестибюля вокзалу Джамайка, я загубився в натовпі пасажирів і, марно поспитавшись у декількох старих бабів, чи не вони та клята двоюрідна сестра, мусив урешті дістати той кумедний клапоть картону.

Пригадую ту мить, коли я її побачив. То була двадцятирічна дівчина зі сміхотливими очима, з прегарними локонами і сліпучо-білими зубками, вона зупинилася переді мною й прочитала, що там було написано на картоні.

— Ти тримаєш його догори ногами, — сказала вона.

Я стенув плечима.

— А тобі яке діло? Ти з поліції, яка стежить за тим, щоб правильно тримали такі картонки?

— Ти розмовляєш російською?

— Ні, — відказав я, перевертаючи той клапоть картону.

— Krassavtchik, — усміхнулася вона.

— А ти хто? — знервовано запитав я.

— Наташа, — знову всміхнулася вона. — Це моє ім’я на цій картонці.

Отак Наташа увійшла в моє життя.

Наше життя геть змінилося, відколи Наташа оселилася в моїх дідуся й бабусі. Я уявляв її собі старою й страшною тіткою, а виявилося, що це чарівна молода дівчина, яка приїхала навчатися в кулінарній школі в Нью-Йорку.

Вона геть збурила всі наші звички. Окупувала вітальню, в яку ніхто ніколи не заглядав, і сиділа там після навчання, вчила уроки або читала. Полюбляла вкладатися на дивані з чашкою чаю, запаливши запахущі свічки, що поширювали прегарний дух. Досі та вітальня була похмурим приміщенням, а тепер усім закортіло там бувати. Повернувшись із ліцею, я бачив там Наташу, що вткнулася носом у свої теки, а коло неї діда з бабою, які пили чай і з захватом дивилися на неї.

Як не бувала вона у вітальні, то куховарила. Дім наповнювали смаковиті пахощі, про які я ніколи й не підозрював. Весь час готувались якісь страви, холодильник завжди був повнісінький. І коли Наташа готувала, дід із бабою сиділи за столиком і побожно дивилися на неї, смакуючи ті страви, що їх вона подавала.

Із кімнати в напівпідвальному приміщенні вона зробила маленький палац, обвішаний яскравими килимами, там постійно курилися пахощі. Там вона збувала всі вихідні, перечитуючи сотні книг. Я частенько спускався до її дверей, наслухаючи, що там коїться всередині, та ніколи не зважувався постукати. Урешті бабця помічала те і казала: