Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 89)
Імітуючи пілікання автомобілів, Стівен з Алісою сварилися, хоч голосів їхніх і не чутно було. «Алісо, ти повинна зробити аборт! — Нізащо, Стівене! Це твоя дитина, і ти повинен її прийняти».
Гарві провадив:
МОЛОДА ЖІНКА
ПОЛІЦІЯНТ
МОЛОДА ЖІНКА: Убився на мотоциклі?
ПОЛІЦІЯНТ: Так, врізався в дерево на повній швидкості. Від нього тільки каша лишилася.
Публіка аж похолола.
Гарві зненацька зарепетував: «Танок мерців!».
І всі актори закричали: «Танок мерців! Танок мерців!». Вискочили Островскі з Роном Ґуллівером у трусах, і глядачі зареготали.
Ґуллівер тримав у руці клітку з борсуком, вигукуючи: «Любий борсуче, любий борсуче, порятуй нас від близького кінця!».
Поцілував його і жбурнув додолу. Островскі широко розкинув руки і, намагаючись не звертати уваги на регіт у залі, що виводив його з рівноваги, залементував:
І тоді я помітив, що Гарві вже не тримає тих аркушів у руках. Я підійшов до Дерека.
— Гарві казав, що роздасть аркуші з ролями акторам, але в нього нічого немає.
— Що це означає?
Настала друга дія, та, де Шарлотта співає в клубі, і ми з Дереком побігли за куліси. Знайшли гримерку Гарві, та вона була замкнена на ключ. Ми висадили двері. На столі лежала поліційна справа, а також отой горезвісний текст п’єси. Ми хутко переглянули його. Там була перша дія, що допіру минула, потім сцена у барі, а далі на сцену виходила молода жінка, яка виголошувала:
Після тієї фрази стояли три крапки. Далі нічого не було. Тільки чисті сторінки. Дерек аж остовпів, а потім вигукнув:
— А нехай йому! Джессе, ти мав рацію! Гарві поняття не має про вбивцю: він чекає, коли той сам виявиться, урвавши виставу.
Тієї миті на сцену знову вийшла Дакота. І виголосила пророчим тоном: «
Ми з Дереком вибігли з гримерки. Треба було зупинити виставу, поки не сталося чогось серйозного. Та було запізно. Зала поринула в цілковиту темряву. Темна ніч. Освітлена була тільки сцена. Коли ми вибігли туди, Дакота завершила фразу: «Убивця зветься...».
Раптом пролунали два постріли. Дакота впала.
У залі здійнявся страшний лемент. Ми з Дереком вихопили зброю, гукаючи в рації: «Постріли! Постріли!».
У залі спалахнуло світло, почалася загальна паніка. Перелякані глядачі тікали хто куди. Була страшенна тіснява. Стрільця ми не бачили. Анни теж. І не могли зупинити людей, що пливли всіма виходами. Стрілець зник у натовпі. Певне, він уже був далеко.
Дакота лежала на сцені й конала, скрізь була кров. Довкола неї метушилися Джеррі, Шарлотта і Гарві. Джеррі страшенно кричав. Я притиснув її рани, щоб затамувати кров, а Дерек кричав у рацію: «Вогнепальне поранення на сцені! Надішліть екстрену допомогу!».
Натовп глядачів вихлюпнувся на центральну вулицю, ошалівши від страшної паніки, яку не змогла приборкати поліція. Люди репетували. Хтось пустив чутки, що стався терористичний акт.
Стівен вибіг з Алісою, аж опинився з нею в якомусь порожньому парку. Вони зупинилися, щоб звести дух.
— Що сталося? — перелякано запитала Аліса.
— Хтозна, — відказав Стівен.
Аліса озирнула вулицю. Не було ні душі. Скрізь порожньо. Вони довго тікали. Стівен зрозумів: або зараз, або ніколи. Аліса обернулася спиною. Він підібрав камінь, що валявся на землі, й щосили вгатив її по голові, череп луснув мов яєчна шкаралупа. Вона повалилася додолу. Мертва.
Перелякавшись того, що сталося, Стівен покинув камінець і відступив, дивлячись на непорушне тіло. Його почало нудити. Він панічно роззирнувся довкруги. Нікого не було. Ніхто нічого не бачив. Відтягнув Алісине тіло в хащі й побіг до готелю «Озерний».
На головній вулиці завивали сирени і чутно було галас юрми. Нагодилися автомобілі екстреної допомоги.
Панував цілковитий хаос.
Панувала
Анна Каннер
П’ятниця, 21 вересня 2012 року. День, коли все похитнулося.
Доти в мене все було гаразд. І в професійному житті, й у любовному з Марком. Я працювала інспектором у комісаріаті п’ятдесят п’ятого округу. Марк був адвокатом у конторі мого батька й успішно розвивавав клієнтуру, яка забезпечувала йому чималий прибуток. Ми любили одне одного. Ми були щасливим подружжям. І на роботі, й удома. Щаслива молода пара.
Мені навіть здавалося, що ми щасливіші й успішніші за більшість подружжів, яких ми знали і з якими я частенько нас порівнювала.
Гадаю, перший підводний камінь у наших стосунках трапився після того, як я перейшла в поліції на інше місце. Коли довела, що можу працювати на оперативній роботі, начальство запропонувало мені попрацювати переговорницею в бригаді, що втручалася, коли брали заручників. Я блискуче пройшла всі необхідні тести для цієї праці.
Майкл не відразу зрозумів, які обов’язки накладає на мене це нове призначення. Аж поки мене не показали по телевізору під час захоплення заручників у супермаркеті в Квінсі на початку 2012 року. Я постала на екрані в темному однострої, в куленепробивному жилеті й із бронешоломом у руках. Той кадр побачила моя рідня й друзі.
— Я гадав, ти переговорниця, — перелякано сказав Марк, переглянувши ті кадри.
— Так і є, — запевнила я його.
— Якщо судити зі спорядження, можна подумати, наче ти радше дієш, а не думаєш.
— Марку, це підрозділ, що визволяє заручників. Коли залагоджують такі проблеми, до йоги не вдаються.
Якийсь час він мовчав. Налляв собі чарку, викурив кілька цигарок, потім сказав:
— Хтозна, чи зможу я витерпіти, якщо ти будеш на цій роботі.
— Ти знав про те, що я ризикую на службі, коли брав зі мною шлюб.
— Ні, коли я одружувався з тобою, ти була інспектором. І не робила цієї дурні.
— Дурні? Марку, я рятую життя.
Напруга зросла ще дужче, коли якийсь навіженець крізь відчинене вікно застрелив у Брукліні двох поліціянтів, які пили каву в патрульному автомобілі на узбіччі.
Марк занепокоївся. Коли вранці я виходила з дому, він сказав:
— Сподіваюся, увечері я тебе побачу.
Минав час. Згодом самих натяків уже бракувало: Марк ставав дедалі наполегливіший і почав вимагати, щоб я поміняла професію.
— Анно, чом би тобі не працювати зі мною в адвокатській конторі? Ти могла б допомагати мені у підготовці серйозних справ.
— Допомагати? Ти хочеш, щоб я стала твоєю помічницею? Гадаєш, мабуть, що я не здатна сама провадити серйозні справи? Може, тобі нагадати, що я й сама дипломований адвокат?
— Не закидай мені того, чого я не казав. Та, гадаю, ти могла б заглянути в майбутнє й подумати про роботу на неповний робочий день.
— Неповний? А чому це?
— Послухай, Анно, якщо в тебе народяться діти, ти ж не бачитимеш їх цілими днями.
Маркові батьки були кар’єристи, які дуже мало опікувалися дітьми, коли він був маленький. У його душі від того лишилася рана, яку він намагався зцілити запеклою працею, задля того щоб забезпечити достаток і дати змогу дружині сидіти вдома.
— Я не створена оберігати сімейне вогнище, Марку. Ти це теж знав, беручи зі мною шлюб.
— Але ж тобі не треба буде працювати, Анно, я заробляю достатньо грошей!
— Марку, я люблю свою роботу. Дуже шкода, що вона тобі не подобається.