Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 43)
— Коли вони літали до Монтани, я дала їм із Джессом тих сендвічів.
— Ми ж домовилися, що вони куштуватимуть їх разом із нами, щоб побачити їхню реакцію, — сказала Дарля.
— Ох, перепрошую, — з жалем сказала Наташа. — Але мені шкода стало, як уявила, що їм летіти від самого ранку через усю країну.
Я було подумав, що інцидент вичерпано. Проте Дарля за кілька днів знову заговорила про це, коли ми лишилися самі.
— Знаєш, Дереку, — сказала вона, — я й не думала, що Наташа так зі мною вчинить.
— Ти й досі про ті нещасні сендвічі? — запитав я.
— Авжеж. Для тебе це, може, й ніщо, та якщо твій партнер зрадив довіру, то справа далі не рухається.
— А тобі не здається, що це трохи занадто, Дарлю?
— Дереку, на чиєму ти боці? На моєму чи на її?
Я тоді подумав, що Дарля трохи заздрить Наташі, хоч досі нікому ще не заздрила. Хоча, мабуть, усі дівчата раніше чи пізніше позаздрили б їй: Наташа була розумніша, показніша, вродливіша за всіх. І коли заходила до кімнати, всі тільки на неї й дивилися.
Що ж до розслідування, то ми з Джессом зосередилися на тому, що можна було довести. Там була одна цікава обставина: відсутність Тенненбаума у Великому театрі упродовж двадцяти хвилин. Він запевняв, що нікуди не виходив. А нам треба було довести, що він бреше. І ось у цьому питанні ми мали невеличкий простір для маневру. Опитали всіх волонтерів, та не змогли поговорити з театральною трупою, що відкривала фестиваль своєю виставою, тому що почали підозрювати Тенненбаума лише після закінчення фестивалю.
Трупа ця була з університету Олбані, та, як на лихо, вона вже розпалася. Більшість студентів, що вона з них складалася, вже закінчила навчання й роз’їхалася по всіх куточках країни. Щоб заощадити час, ми з Джессом вирішили зосередитися на тих, що лишилися в штаті Нью-Йорк, і поділили роботу.
І Джесс домігся величезного успіху, допитавши База Леонарда, режисера трупи, який лишився в Олбанському університеті.
Коли Джесс запитав у нього про Теда Тенненбаума, Баз Леонард сказав ось що:
— Чи помітив я щось дивне у поведінці чергового пожежника у вечір прем’єри? Якийсь час його не було на своєму місці. У гримерці о дев’ятнадцятій годині сталася халепа. Зайнявся фен для волосся. Пожежника знайти було неможливо, я мусив гасити сам. На щастя, напохваті був вогнегасник.
— То ви стверджуєте, що о дев’ятнадцятій годині пожежника не було на місці?
— Так, стверджую. Мій галас привернув увагу інших акторів, що були в сусідній гримерці. Вони все це вам підтвердять. Що ж до пожежника, то я висловив йому все, що про нього думав, коли він мов із-під землі виринув о дев’ятнадцятій годині тридцять хвилин.
— То пожежник був відсутній півгодини? — запитав Джесс.
— Так, — підтвердив Баз Леонард.
Джесс Розенберґ
Я пробув ніч у камері й покинув її уранці. Мене припровадили до кабінету, де на мене чекала телефонна слухавка, що лежала на столі. На іншому кінці дроту був майор МакКенна.
— Джессе, — загорлав він, — та ти геть здурів! Побити нещасного злидаря, та ще й пограбувати його халупу!
— Мені шкода, майоре. Він казав, що має важливу інформацію про вбивство чотирьох людей у 1994 році.
— Начхати мені, що ти шкодуєш, Джессе! Ніщо не може виправдати того, що ти пустився берега. Хіба що ти вже не в змозі провадити це розслідування.
— Я опаную себе, майоре, обіцяю.
Майор протяжно зітхнув, потім раптом лагідно озвався до мене:
— Послухай, Джессе, я уявити не можу, як ти наново переживаєш те, що спіткало тебе 1994 року. Але треба себе контролювати. Я мусив задіяти всі зв’язки, щоб витягнути тебе відтіля.
— Дякую, майоре.
— Той Гарві не подаватиме скарги, якщо ти пообіцяєш не підходити більше до нього.
— Дуже добре, майоре.
— А тепер сідай на літак до Нью-Йорка і негайно повертайся сюди. Тобі треба покінчити із цим слідством.
Поки я повертався з Каліфорнії до Орфеї, Анна з Дереком відвідали База Леонарда, того постановника вистави на відкритті фестивалю, що мешкав тепер у Нью-Джерсі, де став викладачем драматичного мистецтва в ліцеї.
Дорогою Дерек змалював Анні ситуацію.
— 1994 року, — пояснив він, — вирішальними були два докази проти Теда Тенненбаума: фінансові транзакції, що, як ми тепер знаємо, не походили від нього, і його відсутність від початку пожежі за кулісами Великого театру. І ота відсутність могла серйозно обтяжити його. Лена Белямі, яка давала тоді свідчення в цій справі й мешкала за кілька будинків од Ґордонів, стверджувала, що бачила вантажне авто Тенненбаума на вулиці, коли лунали постріли, а Тед казав, що не покидав театру, де він чергував пожежником. Але то було її слово проти його слова. Та ось постановник Баз Леонард заявив, що до початку вистави у гримерці спалахнув фен, а Теда знайти не могли.
— Отож Тенненбаум не був у театрі, — сказала Анна, — тому що сів у авто і поїхав убивати Ґордона з його родиною.
— Саме так.
Баз Леонард, лисий шістдесятирічний чоловік, прийняв нас у вітальні, де під склом висіла на стіні афіша вистави 1994 року.
— Вистава «Дядечко Ваня», що пройшла того року на орфейському фестивалі, назавжди закарбувалася у моїй пам’яті. Адже, згадаймо, ми були тоді просто університетською трупою: фестиваль робив перші кроки, і місцева влада в Орфеї не могла собі дозволити залучити фахових акторів. Та ми показали публіці винятково професійну гру. Десять вечорів підряд у Великому театрі було повнісінько людей, критики були одностайні. Тріумф. Ми мали такий великий успіх, і всі гадали, що актори зроблять неабияку кар’єру.
Його обличчя сяяло такою втіхою, що, видно було, Баз Леонард із задоволенням згадує ту пору. Вбивство чотирьох осіб було для нього тільки рядовим фактом, що не мав великої ваги.
— Та й що? — з цікавістю запитав Дерек. — Інші члени трупи зробили театральну кар’єру, як оце ви?
— Ні, жоден не пішов цим шляхом. Не можу їх картати за це. Що там говорити, я ось хотів потрапити на Бродвей, а приземлився в приватному ліцеї у передмісті. Тільки одна людина поміж ними могла стати справжньою зіркою театру — Шарлотта Карел. Вона грала роль Єлєни, дружини професора Серебрякова. Вона була надзвичайна, всі погляди притягувала на сцену. Ця дівчина була наділена такою наївністю й відстороненістю, що це ставило її над усіма. Робило її присутнішою, дужчою. Якщо чесно казати, успіхом вистави на тому фестивалі ми завдячували їй. Ніхто і близько не міг зрівнятися із нею.
— Чому ж вона не зробила кар’єри?
— Це не було їй потрібно. Вона вже закінчувала університет, вчилася на ветеринара. За останніми чутками, відкрила клініку для тварин в Орфеї.
— Зачекайте, — сказала Анна, раптом збагнувши, — то Шарлотта, про яку ви кажете, це Шарлотта Браун, дружина міського голови?
— Авжеж, вона, — підтвердив Баз Леонард. — Вони зустрілися завдяки цій виставі й умить закохалися. З них вийшла чудова пара. Я був на їхньому весіллі, та з роками втратив із ними контакт. Шкода.
— То, значить, ота прекрасна подруга Кірка Гарві 1994 року — майбутня дружина мера?
— Так. А ви хіба не знали, сержанте?
— Геть не знав, — відказав Дерек.
— Знаєте, той Кірк Гарві був послідущий йолоп, поліціянт із претензіями і невдатний актор. Хотів стати драматургом і режисером, але не мав ні крихти таланту.
— Проте він казав мені, що перша його вистава мала скромний успіх.
— Успіх вона мала з однієї причини: там грала Шарлотта. Вона все і витягла. Сама п’єса була ніяка. Та навіть якщо Шарлотта читатиме на сцені телефонний довідник, ви будете в захваті від того прекрасного видовища. Не можу пояснити, чому вона зв’язалася з таким типом, як Гарві. Мабуть, це одна із тих незбагненних загадок, які підкидає нам життя. Часом доводиться бачити красивих, вишуканих дівчат, які водяться з нікчемними й дурними хлопцями. Зрештою, цей чоловік був аж такий дурний, що не зміг її утримати.
— Вони довго були разом?
Баз Леонард трохи подумав, перш ніж відповісти.
— Мабуть, із рік. Гарві відвідував нью-йоркські театри, і Шарлотта теж. Отак вони зустрілися. Вона грала в його горезвісній першій виставі, тож її успіх окрилив Гарві. Це було навесні 1993-го. Пригадую це, бо то була пора, коли почали готувати «Дядечка Ваню». Гарві сказився, вирішив, що в нього талант, і теж написав п’єсу. Коли в Орфеї мав відбутися театральний фестиваль, він був певен, що його п’єсу оберуть на головну виставу. Та, прочитавши, я побачив, що та п’єса доброго слова не варта. Паралельно запропонував мистецькій комісії фестивалю «Дядечка Ваню», і після кількох прослуховувань нас обрали.
— Ото Гарві, мабуть, лютував!
— Ще й як! Казав, що я пошив його в дурні, що без нього я й думати не міг би про те, щоб представити п’єсу на фестиваль. І це таки правда. Та його п’єсу не можна було грати. Міський голова особисто був проти неї.
— Мер Ґордон?
— Так. Якось я почув уривок із їхньої розмови, коли приходив до нього. Це було десь усередині червня. Я прийшов трохи зарано, тож вирішив почекати під дверима. Раптом вони відчинилися, і мер Ґордон випустив Гарві. І сказав навздогін: «Ваша п’єса — це жах, Гарві. Поки живий, я нізащо не допущу, щоб її ставили в моєму місті! Ви вкриєте Орфею ганьбою». І міський голова простісінько перед усіма порвав текст п’єси, яку приніс йому Гарві.