Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 40)
— Ось іди зі мною і все зрозумієш.
Сержант Круз відвіз нас патрульним автомобілем на вершину голлівудських пагорбів, звідки можна було мов на долоні побачити місто, що лежало перед нами.
— Чому ми тут? — урешті запитав я в Гарві.
— Як тобі здається, ти знаєш Лос-Анджелес, Леонберґу?
— Трохи.
— Ти митець?
— Та ні.
— Пхе! Тоді ти такий, як
— Я народився в небагатій родині у Квінсі.
— Не має значення, звідки ти походиш, про тебе судять за тим, куди ти йдеш. Яке твоє призначення, Леонберґу? Що таке для тебе мистецтво? Що ти робиш, щоб йому служити?
— До чого це ви, Кірку? Ви промовляєте так, наче керуєте сектою.
— Двадцять років я працюю над цією п’єсою! Кожне слово зважив, кожне мовчання акторів. Це шедевр, чуєш? Але ти не можеш зрозуміти, не можеш почути. Це не твоя провина, Леонберґу, бо ти дурний зроду, як ступа.
— А можна все ж таки без образ?
Він нічого не відповів, тільки знай дивився на неозорий обшир Лос-Анджелеса.
— Гайда! — раптом вигукнув він. — Я покажу тобі! Покажу тобі інших людей Лос-Анджелеса, тих, які обманулися міражем слави. Покажу тобі місто втрачених мрій і янголів із поламаними крильми.
Він спровадив сержанта Круза до вивіски забігайлівки з гамбургерами і послав мене туди зробити замовлення для нас трьох. Я послухався його, хоч і не розумів, до чого це все. Підійшовши до прилавку, побачив за ним того куцого чоловічка, що носив завеликий для нього поліційний однострій дві години тому на репетиції.
— Ласкаво просимо в «Ін-Ен-Аут», що бажаєте замовити? — запитав він.
— Я нещодавно бачив вас, — сказав я. — Ви були на репетиції «Темної ночі».
— Авжеж.
— Недобре вона скінчилася.
— Так частенько буває, маестро Гарві дуже вимогливий.
— Радше схибнутий на всю голову.
— Ох, не кажіть так. Він є такий, який він є. Він керує великим проектом.
— «Темна ніч»?
— Так.
— Та й що це?
— Тільки посвячені можуть це збагнути.
— У що посвячені?
— Я до ладу й не знаю.
— Хтось казав мені про легенду, — мовив я.
— Авжеж, що «Темна ніч» стане найбільшою виставою всіх часів!
Обличчя його засяяло, він збудився.
— Ви можете дати мені текст цієї п’єси? — запитав я.
— Ні в кого немає тексту. По руках ходить лише перша дія.
— А чому ви дозволяєте так поводитися з вами?
— Погляньте на мене, я приїхав сюди тридцять років тому. Тридцять років намагаюсь я пробитися в актори. Зараз мені п’ятдесят, я заробляю сім доларів за годину, не маю ні пенсії, ні страхування. Живу в студії. Не маю родини. Нічого не маю. «Темна ніч» — це моя єдина надія вийти в люди. Що замовите?
За кілька хвилин я повернувся до автівки з пакунком гамбургерів і смаженої картоплі.
— Та й що? — запитав Гарві.
— Бачив одного з ваших акторів.
— Знаю. Любий сержанте Крузе, тепер прямуйте до Вествуд-бульвару, будь ласка. Там є модний бар «Фламінго», ви не проґавите. Я хильну там чарчину.
Круз послухався й рушив з місця. Гарві був огидний, але водночас відзначався неабиякою харизмою. Вийшовши з авто перед «Фламінго», я впізнав одного з працівників паркувального майданчика: то був актор, з яким я розмовляв біля столика з кавою й пиріжками. Коли підійшов до нього, він саме зібрався поставити на майданчик розкішне авто відвідувачів, які щойно підкотили.
— Займіть столик, — сказав я Гарві, — я згодом прийду.
І хутко вмостився на місці пасажира.
— Що ви робите? — здивувався працівник.
— Ви пам’ятаєте мене? — запитав я, показуючи поліційний значок. — Ми розмовляли під час репетиції «Темної ночі».
— Авжеж.
Він рушив з місця й покотив до просторого паркувального майданчика під відкритим небом.
— Що таке «Темна ніч»? — запитав я його.
— Це вистава, про яку говорить увесь Лос-Анджелес. Ті, що в ній гратимуть...
— ...здобудуть надзвичайний успіх. Що можете ви сказати такого, чого я не знаю?
— Наприклад?
Мені спало на думку запитання, яке я вже ставив службовцеві «Ін-Ен-Аут».
— Як ви гадаєте, Кірк Гарві може бути вбивцею?
Мій співрозмовник відповів не вагаючись:
— Авжеж. Ви бачили його? Якщо ви заперечите йому бодай словом, він розчавить вас, як муху.
— Він уже вдавався до насильства?
— Він недалекий від цього, з огляду на те, як він лютує.
Службовець поставив авто і вийшов з нього. Потім подався до свого колеги, що сидів за пластиковим столом під деревами і роздавав ключі від автомобілів згідно з указівками по радіо з ресторану. Простягнув йому ключі й показав, яке авто відігнати.
— Що значить для вас «Темна ніч»? — запитав я того службовця.
— Відшкодування, — мовив він так, наче це було очевидно. Потім сів до БМВ і зник, лишивши мене з купою запитань і малою кількістю відповідей.
Я подався до «Фламінго», що був зовсім поруч.
Увійшовши до того ресторану, впізнав іще одного службовця, того, який зустрічав гостей: він грав роль трупа. Той чоловік одпровадив мене до столика, де Кірк уже цмулив мартіні. Підійшла офіціантка й принесла меню. То була нещодавня акторка.
— І що? — запитав мене Гарві.
— Хто ці люди?
— Це ті, що прагнули слави і прагнуть її й досі. Повсякдення посилає нам меседж: слава або смерть. Їм до смерті кортить слави, адже зрештою слава і смерть ідуть пліч-о-пліч.