Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 36)
— Повернімося до голови Ґордона, — запропонував Дерек. — У нього були вороги?
— Він не мав чіткої політичної позиції, тож з усіма не ладнав із тих чи тих питань.
— Наприклад, з Тедом Тенненбаумом?
— Та ні. У них була невелика сварка через перебудування того будинку під ресторан, але за це не вбивають людину і її сім’ю.
— Справді? — запитав я.
— Авжеж, я ніколи не вірив, що він міг зробити це з такого незначного приводу!
— То чому ви нічого не сказали?
— Кому? Поліції? Уявляєте собі, як я приходжу до комісаріату, щоб поставити під сумнів результати слідства? Все ж таки, як мені здавалося, там зібрані непохитні докази. Хочу сказати, люди ж усе одно мертві. Та й, як по правді, мені було байдуже. Так чи так в Орфеї я більш не жив. Я стежив за перебігом справи здалеку. Одне слово, повернімося до розповіді. Я вже казав, що намагання молодого Брауна перебудувати місто були просто-таки благом для дрібних підприємців, адже тривала перебудова споруди міськвиконкому, ресторанів, будівництво міської бібліотеки і різних інших об’єктів. Але так було офіційно. Хоч мер Ґордон і казав, що хоче надавати роботу мешканцям міста, але в особистих розмовах просив
— То він брав хабарі? — вигукнув приголомшений Дерек.
— Аякже!
— А чому ніхто не казав про це, коли тривало слідство? — запитала Анна.
— А що ви хочете? — запитав у неї Берґдорф. — Щоб підприємці самі на себе заявляли? Вони ж були так само винні, як і мер. Це все одно, що ви заявили б, наче вбили президента Кеннеді.
— А як ви про це дізналися?
— Контракти були публічні. Під час виконання робіт можна було переглянути суми, що їх виплачувала міська влада різним підприємствам. І бувало так, що підприємства, які брали участь у муніципальних будівельних роботах, теж повинні були надавати звіти міськвиконкому, який хотів упевнитися, що вони не зазнавали збитків під час робіт. На початку року я переглянув рахунки уповноважених підприємств і порівняв їх із сумами, які офіційно виплатила їм міська влада. Виявилося, що в більшості випадків міськвиконком виплачував менші суми, ніж передбачалися підписаними угодами.
— І як ніхто цього не помітив? — запитав Дерек.
— Гадаю, існував рахунок для міськвиконкому і рахунок для бухгалтерії, й вони не відповідали один одному, та цього ніхто не побачив, крім мене.
— І ви нічого нікому не сказали?
— Та ні, я підготував статтю для «Орфея кронікл», але спершу подався до голови Ґордона, щоб попросити в нього пояснень. І знаєте, що він мені сказав?
Мер Ґордон уважно прочитав статтю, яку щойно приніс йому Берґдорф. У кімнаті панувало цілковите мовчання. Ґордон здавався спокійним, натомість Берґдорф нервувався. Урешті міський голова поклав статтю на стіл, глянув на журналіста і сказав йому своїм майже кумедним голосом:
— Дуже добре, що ви попередили мене, любий Стівене. Отже, в найвищих ешелонах влади в Орфеї існує корупція?
— Так, пане голово.
— Може здійнятися неабиякий галас. А у вас є копії угод і рахунків, щоб довести це?
— Авжеж, пане голово, — підтвердив Берґдорф.
— Ви сумлінно попрацювали! — похвалив його Ґордон. — Знаєте, любий мій Стівене, це просто-таки щасливий збіг, що ви оце прийшли до мене: я хотів якраз побалакати з вами про один проект. Знаєте, що за кілька місяців ми святкуватимемо відкриття нашого першого театрального фестивалю?
— А певно, пане голово, — відказав Берґдорф, не розуміючи, куди той хилить.
— Так ось, я хотів, щоб ви написали книжку про цей фестиваль. Невеличку брошуру, де розповіли б про створення його і помістили там декілька світлин. Вона має вийти перед відкриттям. Для глядачів то буде хороша пам’ятка, вони обов’язково її куплять. І, до речі, Стівене, в яку суму оцінюєте ви здійснення цього замовлення?
— Не знаю, пане голово. Я ще ніколи такого не писав.
— Як на мене, це коштує сто тисяч доларів, — вирішив мер.
— Ви заплатите мені сто тисяч доларів за те, що я напишу цю брошуру? — пробелькотів Стівен.
— Авжеж, для такого пера, як у вас, це нормально. Звісно, це буде неможливо, якщо в «Орфея кронікл» з’явиться стаття про маніпуляції з муніципальними рахунками. Адже ці рахунки будуть ретельно переглядати і ніхто не зрозуміє, за що я вам заплатив таку суму. Ви розумієте, про що я?
— І ви написали цю книжку! — вигукнув я, відразу ж згадавши про книжку, що про неї нам із Анною розповідав Коді. — Невже ви теж здалися на корупцію?
— О ні, капітане Розенберґу! — наїжачився Берґдорф. — Не треба цих гучних слів, прошу вас! От подумайте, невже я міг відмовитися від цього подарунка! То була нагода заробити трохи грошенят, та й це дало б мені змогу виплатити за дім. На жаль, той дурень Ґордон так і не заплатив мені ні цента, бо його вбили, перш ніж я здобув ті грошенята. Щоб я не опублікував тієї статті, отримавши від нього ті сто тисяч доларів, він сказав, що видасть їх мені після виходу книжки. Наступного дня після вбивства я негайно зустрівся з Аланом Брауном, який почав виконувати обов’язки міського голови. Ми з Ґордоном не уклали ніякої угоди, і я не хотів, щоб наша домовленість пішла в небуття. Я гадав, Браун теж причетний до тієї справи, та дізнався, що він нічого про те не знає. Він був такий приголомшений, що попросив мене піти з посади редактора, а то заявить у поліцію. Сказав, що терпіти не може корумпованих журналістів у «Орфея кронікл». І я мусив піти з тієї посади, а моє місце посів той бевзень Майкл Бірд, який і писати до ладу не вмів!
В Орфеї дружина міського голови Шарлотта Браун зуміла забрати свого чоловіка з його кабінету і піти з ним поснідати на терасу кафе «Афіна». Вона вважала, що він відчуває страшенну напругу й дуже знервований. Він мало спав, майже нічого не їв, обличчя його змарніло і було надто вже заклопотане. Їй здавалося, що сніданок на сонечку піде йому на користь, та ще й немалу.
Та її ініціатива мала надзвичайний успіх: хоч Алан і запевняв, що не має часу, все ж таки урешті дав себе переконати, і, здається, та віддушина припала йому до вподоби. Але то був короткий перепочинок: завібрував його мобільник на столі, й, побачивши на дисплеї прізвище того, хто йому телефонував, міський голова занепокоївся. Він підвівся й відійшов від столу, щоб відповісти.
Шарлотта Браун не чула, про що він там розмовляв, та до неї долинуло кілька вигуків, а з чоловікової жестикуляції вона втямила, що він роздратований. Аж ось він майже благально мовив: «Не робіть цього, я знайду вихід», — потім закінчив розмову і повернувся до столу якраз тоді, коли офіціант ставив на стіл десерт, який вони замовляли.
— Мені треба їхати у виконком, — втомлено сповістив Алан.
— Уже? — з жалем запитала Анна. — То з’їж принаймні десерт, Алане. Невже справи не зачекають чверть години?
— У мене великі неприємності, Шарлотто. Телефонував імпресаріо трупи, що мала грати головну п’єсу на фестивалі. Він сказав, що дізнався про страйк волонтерів і що актори стривожилися за свою безпеку. Вони відмовляються грати. П’єси не буде. Це катастрофа.
Браун відразу ж пішов, не помітивши людини, що сиділа за сусіднім столом спиною до нього ще від початку сніданку, не пропустивши жодного слова з того, що там мовилося. Вона зачекала, поки Шарлотта Браун теж піде, і взяла свій телефон.
— Майкле Бірд? — сказала вона. — Це Сильвія Тенненбаум. Маю інформацію про міського голову, гадаю, вона вас зацікавить. Можете заглянути до кафе «Афіна»?
Коли я запитав Стівена Берґдорфа, де він був увечері, коли зникла Стефані Мейлер, він приголомшено глянув на мене і відказав:
— Я був на вернісажі, можете перевірити, пане капітане.
Ми це і зробили, повернувшись до кабінету Анни в Орфеї.
Галерея, що організувала ту подію, підтвердила, що Берґдорф був присутній на вернісажі, уточнивши, що той закінчився о дев’ятнадцятій годині.
— Покинувши Мангеттен о дев’ятнадцятій, він міг дістатися до Орфеї о двадцять другій годині, — зауважила Анна.
— Гадаєш, він міг убити Стефані? — запитав я.
— Берґдорф пречудово знав розташування приміщень редакції «Орфея кронікл». Знав, як промкнутися туди, щоб украсти комп’ютер. Знав також, що Майкл Бірд — головний редактор, і надіслав йому повідомлення з телефону Стефані. І ще можна припустити, він боявся, що його знову впізнають в Орфеї, тим-то і відмовився зустрічатися зі Стефані в «Кодяк-гриль», а призначив їй зустріч на пляжі. Чому ви його відразу не затримали?
— Тому що це припущення, Анно, — устряв Дерек. — Нічого конкретного. Будь-який адвокат доведе це тобі за п’ять хвилин. У нас нема проти нього нічого конкретного: навіть якби він сидів сам удома, це неможливо було б спростувати. Та й оте його ненадійне алібі свідчить про те, що він не знає, коли вбили Стефані.
Дерек таки правду казав. Проте я попри все приліпив фото Берґдорфа на магнітному панно.
— Знаєш, Дереку, — сказала Анна, — я розглядала б цього Берґдорфа радше як замовника тієї книжки Стефані.
Вона взяла витяги з тексту, що його ми знайшли в комп’ютері, — вони теж були на панно, — і сказала:
— Коли Стефані запитала в замовника, чому він сам не напише книжку, той відказав: «Я? Неможливо! Що подумають люди?». Отож це була особа, яка просто нездатна щось написати, до того ж нездатна аж так, що довірила це завдання комусь іншому.