Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 103)
— Пане Падаліне, — озвався Дерек, — це дуже важливе запитання: вам погрожували? Може, ви мали справи з небезпечними людьми? Маю на увазі таких, що могли завзятися на вашу дружину.
— Та не було нічого такого! — образився Семюель. — Ви справді погано нас знаєте.
— А вам каже щось ім’я Джеремі Фолт?
— Нічогісінько. Учора ви вже питали мене про нього.
— Меґан була занепокоєна незадовго до смерті? Вона казала вам про те, що її турбує?
— Ні-ні. Вона полюбляла читати, писати, бігати.
— Пане Падаліне, — сказала Анна, — хто міг знати про те, що ви з Меґан не будете брати участі у святкуваннях прем’єри фестивалю? Убивця знав, що того вечора ваша дружина вийде побігати, як робила завжди, хоч більшість мешканців міста була на центральній вулиці.
Семюель Падалін трохи подумав.
— Усі говорили про цей фестиваль, — урешті сказав він. — Меґан розмовляла про нього і з нашими сусідами, коли робила покупки, і з відвідувачами книгарні. Балачки стосувалися одного питання: хто встиг придбати квитки на прем’єру, а хто стоятиме в натовпі на центральній вулиці. Знаю, що Меґан казала усім, хто її питав, про те, що ми не встигли придбати квитки і вона не хоче товктися в юрмі у середмісті. Казала таким тоном, яким дехто сповіщає, що не святкує Різдво, а воліє ліпше поспати: «Ліпше я читатиму на терасі, вечір буде спокійним як ніколи». Отака іронія.
Семюель, здавалося, геть засмутився.
— Ви кажете, Меґан полюбляла писати, — знову озвалася Анна. — Що вона писала?
— Усе й нічого. Їй завжди кортіло написати роман, та бракувало хорошої інтриги, як сама вона казала. Зате вона вела щоденник, причому досить регулярно.
— Ви зберегли його? — запитала Анна.
—
Семюель Падалін вийшов на хвилю й повернувся із запорошеною картонною коробкою, яку, напевне, дістав із підвалу. Там було десятків зо два зошитів, усі однакового штибу.
Анна розгорнула один: аж до останньої сторінки він був пописаний густим, вишуканим почерком. Там було на цілі години читання.
— Ми можемо їх узяти? — запитала вона Семюеля.
— Як хочете. Проте сумніваюся, що ви знайдете там щось цікаве.
— Ви читали їх? — запитав Дерек у Семюеля Падаліна.
— Авжеж, — відказав той. — Трохи. Після смерті дружини мені закортіло більше дізнатися про неї, про її думки. Та незабаром я виявив, що вона нудьгувала. Ось побачите, як вона змальовувала своє повсякденне життя: вона нудьгувала від повсякдення, їй нудно було зі мною. Вона писала про свою роботу в книгарні, про тих, хто купували книжки, про те, які книжки вони купували. Мені соромно казати вам про це, та я збагнув, що тут було щось зворушливе. Незабаром я припинив те читання, мені було прикро. Цим і пояснюється те, що я відніс ці зошити у підвал.
Уже виходячи із тією коробкою під пахвою, ми побачили, що в передпокої стоять валізи.
— Кудись їдете? — запитав Дерек.
— Це дружина їде. Відвезе дітей до своїх батьків, у Коннектикут. Злякалася подій, що сталися останнім часом в Орфеї. Я приєднаюся до них згодом. Коли буде дозвіл покинути штат.
Ми з Дереком мали повернутися до крайового центру поліції штату, щоб побачитися з майором. Він хотів вислухати наш звіт про ситуацію. Анна запропонувала взятися до зошитів Меґан Падалін.
— Ти що, ні з ким не хочеш ділити цієї роботи? — запитав я.
— Авжеж, я із задоволенням прочитаю все, принаймні розвіюся трохи. Мені це потрібно.
— Мені шкода, що в тебе так склалося з посадою начальника поліції.
— Та пусте, — сказала Анна, щосили намагаючись не заплакати перед нами.
Ми з Дереком подалися до крайового центру поліції штату.
Повернувшись до Орфеї, Анна заглянула до комісаріату. Усі поліціянти зібралися в залі для відпочинку, де Монтань виголошував невеличку імпровізовану промову з нагоди вступу на посаду начальника поліції.
Анна не могла того слухати, тому вирішила поїхати додому і взятися до читання щоденників Меґан. У дверях комісаріату вона зіткнулася з мером Брауном.
Якусь мить вона мовчки дивилася на нього, потім запитала:
— Алане, нащо ви так учинили зі мною?
— Поглянь, у якому ми лайні, Анно, і май на увазі, що й ти почасти винна. Ти так хотіла брати участь у цьому розслідуванні, то мусиш узяти на себе і відповідальність за його наслідки.
— Ви караєте мене за те, що я робила мою роботу? Авжеж, я була зобов’язана допитати вас і вашу дружину, але так потрібно було для розслідування. Ви такий самий громадянин, як і всі, і я не давала вам ніяких пільг, адже я справжній полісмен. Якщо ж ви прозиваєте лайном п’єсу Кірка Гарві, то мушу вам нагадати, що ви самі притягли його сюди. Це ви не хочете визнавати
— Іди собі, Анно. Можеш подати у відставку, якщо тобі тут не подобається.
Не тямлячись від гніву, вона прийшла додому. Переступила поріг, опустилася на підлогу в передпокої й заплакала. Довгенько так сиділа, притулившись спиною до шафи і ковтаючи сльози. Уже й не знала, що вдіяти. І кому телефонувати. Лорані? Та скаже їй, що попереджала: життя в Орфеї не для неї. Матері? Вона прочитає їй мораль.
Заспокоївшись урешті, глянула на коробку із зошитами Меґан Падалін, яку принесла з собою. Що ж, треба поринати в читання. Вона налила собі склянку вина, сіла у фотелі й почала читати.
Розпочала із середини 1993-го і простежила рік життя Меґан аж до липня 1994 року.
Спершу її прикро вразило те, яке нецікаве і вбоге життя було в Меґан Падалін. Вона зрозуміла, що відчував її чоловік, читаючи ті рядки.
Аж ось від 1 січня 1994 року Меґан почала змальовувати святкування Нового року, що відбулося в готелі «Троянда Півночі», у Бріджгемптоні, де вона зустріла чоловіка «не з нашого регіону» і який просто-таки підкорив її.
Потім Анна сягнула лютого 1994 року. Те, що вона виявила в записах того періоду, її геть приголомшило.
Меґан Падалін
Витяги зі щоденників
І
Для мене цей рік розпочався добре. Вчора ми були на святкуванні Нового року в готелі «Троянда Півночі» у Бріджгемптоні. Я зустріла одного чоловіка. Він був не з місцевих. Ніколи я не мала таких почуттів, як зараз. Від учора в животі у мене наче метелики тріпочуть крильцями.
Сьогодні я телефонувала до міської адміністрації. Анонімно. Розмовляла із заступником міського голови, Аланом Брауном. Гадаю, це хороший чоловік. Сказала йому все, що знаю про мера Ґордона. Подивимося, що з цього буде.
Потім я розповіла Фелісіті про те, що зробила. Вона розгнівалася. Сказала, що це може обернутися проти неї. Зрештою, вона могла й не казати цього мені. Міський голова Ґордон — гівно, і треба, щоб усі про це знали.
Я знову бачилася з ним. Ми зустрічаємося тепер щотижня. Я така щаслива від цих зустрічей.
Сьогодні бачила Ґордона. Він приходив до книгарні. Ми були самі в магазині. Я все йому виклала: що все знаю й що він злочинець. Це було наче вибух. Два місяці я накопичувала це в собі. Він, звісно ж, усе заперечував. Він знає, що винен. Я хотіла дати інформацію журналістам, але Фелісіті заборонила.
2
Відучора почуваюся ліпше. Фелісіті накричала на мене по телефону. Та я знаю, що правильно вчинила.
Учора вийшла побігати й опинилася на Пенфілд-Крісчент. Здибала міського голову Ґордона, що йшов додому. Я сказала йому: «Мені соромно за вас, за те, що ви зробили». Я не боялася. А він, навпаки, мав дуже спантеличений вигляд. Я почуваюся, мов те Око, що переслідувало Каїна. Щодня буду чекати, як він ітиме з роботи, і нагадуватиму про його вину.
7
Чудовий день із ним у «Спрінґз». Він чарує мене. Я закохалася. Семюель ні про що не здогадується. Усе гаразд.
2
Пила каву з Кейт. Тільки вона знає про нього. Каже, що не варто ризикувати шлюбом, якщо це просто захоплення. Або зважитися-таки і покинути Семюеля. Не знаю, чи така вже я смілива, щоб зважитися на це. Мене влаштовує те, що є зараз.
Особливо нема чого розповідати. Справи у книгарні йдуть добре. На центральній вулиці має відкритися новий ресторан, кафе «Афіна». Відкриває його Тед Тенненбаум. Він часто заходить до книгарні. Мені він дуже подобається.
Міський голова Ґордон давненько вже не заглядав до книгарні, відколи дізнався, що я знаю про його шахрайські оборудки, аж сьогодні таки зайшов і довго пробув у нас. Зіграв досить химерну комедію зі мною. Сказав, що йому потрібна книжка місцевого автора, і довго порпався на полицях у тому відділі. Хтозна, що він там робив. Було чимало покупців, то я добре й не бачила. Урешті він придбав п’єсу Кірка Гарві «Темна ніч». Коли пішов, я заглянула до того відділу: ця свиня добряче пошарпала книжку Берґдорфа про фестиваль, позагинавши там сторінки. Певна, що він прийде перевірити, чи продали ми ту кількість книжок, які він нам лишив, і потім простежить, щоб йому перекинули його частку коштів. Боїться, може, що вкрадуть? Але ж він сам злодій.