Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 37)

Я розповідаю їй про схованку, яку знайшов під базальтовим камінням, про знаки, які вказують на ці камені і на цей яр, але роблю це гарячково і плутано, мабуть, вона думає, що я збожеволів. Для неї скарб нічого не означає, вона зневажає золото, як усі манафи.

Із закривавленою носовою хустинкою на голові їм страву, яку принесла Ума — сушену рибу і кір, борошняну кашу. Після їжі вона сідає поруч зі мною, і ми довго мовчки сидимо, дивлячись на ясне небо, яке буває перед настанням ночі. Морські птахи зграями летять над Англійською затокою до своїх притулків. Зараз я більше не відчуваю ні нетерпіння, ні гніву.

Ума поклала голову мені на плече, як у перші дні нашого знайомства. Я відчуваю запах її тіла, її волосся.

Розповідаю їй про те, що люблю — про поля у Букані, про Труа Мамель, про темну й небезпечну долину Мананави, де завжди літають два фаетони. Вона тихо слухає, думаючи про своє. Я відчуваю, що вона десь далеко. Коли я намагаюся заспокоїти її, приголубити, вона відсовується, обіймає руками свої довгі зігнуті ноги, як завжди робить, коли залишається сама.

— Що з тобою? Ти гніваєшся?

Вона не відповідає. Разом ми йдемо в дюни, у ніч, яка настає. На початку літа повітря таке солодке, таке ніжне, на чистому небі починають спалахувати зірки. Шрі залишився в таборі, непорушний і зосереджений, наче сторожовий пес.

— Розповідай ще про своє дитинство.

Повільно, припаливши сиґарету, розповідаю, смакуючи медовий аромат англійського тютюну. Розповідаю про все — про наш будинок, про Мем, яка проводила з нами уроки на веранді, про Лауру, яка вміла ховатися на своєму дереві добра і зла, про наш рів. Ума перебиває мене, аби розпитати про Мем, особливо про Лауру. Питає про те, яка вона, яке у неї вбрання, що вона любить, мені здається, що вона заздрить. Стільки уваги цієї дикої дівчини до дівчини з буржуазного середовища мене смішить. Гадаю, я жодного разу не зрозумів того, що тоді відбувалося з нею, що її непокоїло, що робило її вразливою. У пітьмі я ледве розрізняю її силует поруч зі мною на дюні. Коли я намагаюся підвестися, аби йти до табору, вона тягне мене за руку.

— Посидь ще трохи. Розкажи ще про той край.

Вона хоче, аби я знову розповідав їй про Мананаву, про тростинові поля, якими ми бігали з Дені, а ще про той рів, який ми знайшли у загадковому лісі, і про повільний лет птахів, що сяяли білизною пір’я.

Затим вона розповідає про себе, про свою подорож до Франції, про таке темне і таке низьке небо, що здавалося, світло ось-ось згасне назавжди, про молитви у каплиці і про церковні співи, які вона любила. Розповідає про Харі і про Ґовінду, який виріс серед стад, там, у краю її матері. Одного дня Шрі зробив сопілку з очерету, потім одразу заграв, от тоді його мати й зрозуміла, що він посланий Богом. Це він, коли вона повернулася жити серед манафів, навчив її наздоганяти сарну на скаку, він уперше повів її до моря, аби ловити крабів і кальмарів. Вона розповідає також про подружжя птахів світла Сукха і Сарі, які уміють розмовляти, вони співають Господові у країні Вриндаван, вона каже, що це їх я колись бачив на вході до Мананави.

Трохи згодом ми повертаємося до табору. Раніше ми ніколи так не розмовляли, лагідно, тихими голосами, не бачачи одне одного, сидячи під великим деревом. Наче часу більше не існує, і нема більше нічого, крім цього дерева і цього каміння. Коли ми повернулися з нічної прогулянки, я витягнувся на вході до намету, поклавши голову на лікоть. Чекаю, коли до мене прийде Ума. Але вона непорушно сидить на місці, дивиться на Шрі, що примостився на камені, трохи віддалік, і їхні освітлені небом постаті нагадують нічних вартових.

Коли сонце піднімається над горами, я сиджу в наметі у піджаці перед скринею, яка слугує мені партою, складаю нову мапу Англійської затоки. Прокладаю всі лінії, які з’єднують віхи, після чого поступово вимальовується щось схоже на павутиння, шість з’єднаних точок якого утворюють велику зірку Давида, перевернуті трикутники якірних кілець якої на сході і на півдні стали моїми першими позначками.

Сьогодні я більше не думаю про війну. Все мені здається новим і чистим. Підвівши голову, раптом помічаю Шрі, який дивиться на мене. Я впізнаю його не зразу. Спочатку я думаю, що один із хлопчиків з ферми Рабу спустився, аби піти з батьком порибалити. Але впізнаю його погляд, дикий, тривожний, водночас ніжний і сяючий, він, не звертаючи, прямує до мене. Я залишаю свої папери, йду до нього, не поспішаю, щоб не налякати його. Коли я за десять кроків від хлопчика, він повертається і починає віддалятися. Іде неквапно, перестрибує через каміння, озирається, аби почекати мене.

— Шрі! Зачекай!

Я крикнув, хоча й знаю, що він не може почути мене. Хлопчик продовжує йти в глибину долини. Я пішов за ним, не намагаючись наздогнати його. Шрі легко перестрибує через чорні камені, я бачу його тоненьку темну постать, яка підіймається вгору, наче витанцьовує, потім він зникає у чагарях. Я думаю, що загубив його, але ось він, у тіні дерева або в розщелині між скелями. Помічаю його тільки тоді, коли він починає рухатися.

Кілька годин я йшов услід за Шрі через гори. Ми — високо в горах, над пагорбами, на позбавлених рослинности гірських схилах. Під собою бачу такі самі скелясті схили з темними плямами вакоа і колючими кущами. Вище — оголене мінеральне царство. Небо — неймовірної блакиті, хмари, що налетіли зі сходу, біжать над морем, минають долину, відкидаючи швидкі тіні. Ми продовжуємо підніматися. Інколи мій провідник розчиняється серед чорного каміння, і коли я знову помічаю його, його швидкий і легкий танець, я не певен, що бачив — сарну чи дикого собаку.

У якусь мить зупиняюся, аби подивитися на морську далечінь, таким море я ще не бачив — безмежним, сяючим і сліпучим від сонячного світла, перекресленим довгою шляркою мовчазних скель.

Вітер дме холодними поривами, від яких на очі навертаються сльози. Я сиджу на камені, аби відсапатися. Коли починаю йти, мені страшно, що я загубив Шрі. Примруживши очі, шукаю його на вершині гори, на темних схилах яруг. Коли я вже майже ладний відмовитися від пошуків, помічаю його в оточенні інших дітей, серед стада кіз, на іншому схилі гори. Кличу його, але від луни мого голосу діти втікають, разом з козами зникають серед чагарників і каміння.

Тут я помічаю сліди людей — якісь кола з каміння, складеного насухо, схожі на ті, що я знайшов, коли вперше потрапив до Англійської затоки. Зауважую також ледь помітні стежки в горах, я їх можу побачити тому, що дике життя, яке я веду протягом чотирьох років в Англійській затоці, навчило мене помічати сліди людей. Оскільки я збираюся спуститися з іншого боку гори, аби знайти дітей, раптом бачу Уму. Вона підходить до мене, мовчки бере за руку і веде на вершину скелі, туди, де невелика ділянка утворює якийсь нависаючий схил.

З протилежного боку урочища, на засушливому схилі вздовж висохлого потічка помічаю складені з каміння і гілля хижі, декілька крихітних, захищених від вітру кам’яними підмурками, оброблених ділянок землі. Собаки відчули нас, загавкали. Це манафське село.

— Тобі не можна йти далі, — каже Ума. — Якщо прийде чужинець, манафи будуть змушені переселитися далі в гори.

Ми спускаємося до північного схилу гори. Обличчям до вітру. Внизу — безкінечне море, темне, покрите бурунами хвиль. На сході — ультрамаринова гладінь лаґуни.

— Уночі видно вогні міста, — каже Ума. Вона дивиться на море: — А там можна побачити, як прибувають кораблі.

— Яка краса! — кажу я тихо. Ума присіла навпочіпки у своїй звичній позі, охопила коліна руками. Її темне обличчя обернене до моря, вітер грає волоссям. Ума повертається на захід, у бік пагорбів.

— Тобі треба спускатися, скоро стемніє.

Але ми сидимо, нерухомі під поривами вітру, не в змозі відірватися від моря, схожі на птахів, що звикли жити високо в небі. Ума мовчить, але мені здається, що я відчуваю все, що з нею коїться, її бажання, її відчай. Вона ніколи цього не каже, але через це вона так любить приходити на узбережжя, пірнати, запливати до скель з гарпуном і, сховавшись за виступом, спостерігати за людьми з узбережжя.

— Хочеш поїхати зі мною?

Від мого голосу чи від мого запитання вона підстрибує. Гнівно дивиться на мене. Її очі палають.

— Поїхати? Куди? Кому я потрібна?

Я шукаю слова, аби заспокоїти її, але вона грубо каже:

— Мій дід був марроном, як усі чорні маррони з Морна. Він помер від того, що йому жорнами розчавило ноги у млині, тому що він у лісі приєднався до людей Сакалаву. Після того мій батько приїхав сюди, на Родриґес, і став моряком, аби подорожувати. Моя мати народилася у Бенґалії, її мати грала на музичних інструментах, вона співала для Говінди. Куди я можу поїхати? У Францію в монастир? Чи до Порт-Луї, аби прислужуватися тим, хто послав на смерть мого дідуся, тим, хто купували і продавали нас, наче рабів?

Її рука була холодною, наче у неї була лихоманка. Раптом Ума підводиться, іде до схилу, на захід, туди, де розходяться дороги, туди, де нещодавно чекала мене. Її обличчя знову спокійне, але очі продовжують палати від гніву.

— Тобі час іти. Ти не повинен тут залишатися.

Я хотів попрохати її, аби вона показала мені свій будинок, але вона вже пішла, не озираючись, Ума спускається в темну долину, на якій стоять манафські хижі. Я чую голоси дітей, гавкіт собак. Швидко насувається пітьма.