Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 20)

Я слухаю співучий голос стернового, який, певно, розмовляє сам із собою, стоячи перед стерном. Поруч із ним крісло капітана Бредмера порожнє, в цю годину він усамітнюється у своєму кубельці, аби поспати чи щось записати. У низькому світлі сутінок висока постать стернового вирізняється на тлі величних вітрил і здається неземною, як і мелодійне звучання його оповідань, які я сприймаю не розуміючи. Настає ніч, я думаю про міфологічну постать Палінура[21] чи про Тіфіса[22] на кораблі Арґо, чиї слова я не забув, коли з приходом ночі він намагається заспокоїти своїх спільників: «Титан вступив у незаплямовані хвилі, аби свідчити про годину. Тоді, серед ночі, вітер почав дужче підганяти вітрила, і впродовж тих мовчазних годин корабель ішов швидше. Мій погляд не встежить за зірками, які покидають небо, аби заховатися в морі, вже зник Оріон, а Персей стримує гнів хвиль. Але мій поводир — це той змій, що своїми кільцями сповиває сім зірок, він завжди летить і ніколи не ховається». Вголос я переказую вірші Валерія Флакка[23], які колись читав у бібліотеці батька, щоб ще на мить відчути себе на облавку корабля Арґо.

Пізніше, в тиші сутінок, члени екіпажу підіймаються на палубу. Всі вони з оголеними торсами, ледь дме теплий бриз, вони палять, балакають чи, як я, дивляться на море.

З першого дня мені кортить потрапити на Родриґес, там мета моєї подорожі, однак зараз мені не хочеться, щоб ця година закінчувалася, я хочу, щоб Зета, як Арґо, вічно пливла по спокійному морю, так близько від неба, з вітрилом, напоєним сонцем, схожа на полум’я на вже нічному виднокраї.

Заснувши у трюмі, на своєму місці біля скрині, я прокинувся від задухи і запеклої метушні тарганів і пацюків. Комахи гудуть у важкому повітрі, від темряви їхній гул ще більше непокоїть. Треба на ніч закривати обличчя носовою хустинкою, якщо не хочеш, щоб одна із цих потвор всілася прямо на обличчя. Пацюки обачніші, але й більш небезпечні. Якогось вечора гризун вкусив одного чоловіка за руку, коли той завадив пацюкові у пошуках їжі. До рани потрапила інфекція, незважаючи на ганчірку, яку капітан Бредмер просякнув аракою, аби полікувати чоловіка, зараз я чую, як він марить на своєму матраці. Блощиці і воші теж не дають і хвилини перепочинку. Щоранку ми чухаємо численні нічні укуси. Першої ночі, яку я провів у трюмі, я зазнав нападу цілої армії блощиць, через це я вирішив відмовитися від матраца, який мені виділили. Відсунув його вглиб трюму і сплю тепер на голих дошках, загорнувшись у стару кінську попону, яка рятує мене від спеки, від смороду поту і розсолу, якими просякнуті ці нужденні лігвища.

Я не єдиний, хто так потерпає від задушливої спеки на дні трюму. Одні за одним люди прокидаються, розмовляють, повертаються до незакінченої партії в наперстки на тому місці, де вони її припинили. На що вони грають? Капітан Бредмер, якому я поставив це запитання, знизав плечима і обмежився реплікою: «На своїх жінок». Попри накази капітана, матроси запалили невелику лампу при вході у трюм, олійний каганець Кларке. Помаранчеве світло коливається від хитавиці, кидаючи чудернацькі бліки на чорні обличчя, мокрі від поту. Здалеку видно, як блищать склери їхніх очей, білі зуби. Що вони роблять навколо лампи? Вони не грають у наперстки, не співають. Вони розмовляють, один за одним, тихими голосами ведуть довгу розмову, яка часто переривається сміхом. До мене знову повертається побоювання конспірації, заколоту. А якщо вони справді вирішували захопити Зету, а якщо викинуть нас, Бредмера, стернового і мене, у море? Хто його зна? Хто їх шукатиме на віддалених островах, у Мозамбікському каналі чи на берегах Еритреї? Я чекаю, нерухомо, повернувши голову до них, крізь вії дивлячись на коливання світла, в полум’ї якого обгорають легковажні руді таргани і комарі.

Знову, як попереднього вечора, не здіймаючи шуму, підіймаюсь трапом до люка, з якого дме вітер з моря. Загорнувшись у свою ковдру, босоніж йду на палубу, насолоджуючись ароматами ночі, свіжістю бризок.

Ніч просто чудова, корабель майже безшумно ковзає гребенями хвиль, на морі — наче у центрі світу. Через це складається враження, що ми не пливемо, а летимо, наче пружний вітер, який впирається у вітрила, перетворив корабель на величезного птаха, що широко розкинув крила.

Цієї ночі я знову вкладаюся на палубі, майже на самому носі корабля, біля зачиненого люка, розташованого на облавку. Головою відчуваю вібрацію канатів кліверів і безнастанний рух води, що починає хвилюватися. Лаурі сподобалася б ця музика моря у поєднанні високих звуків і поважного глухого відлуння, коли хвилі розбиваються об форштевень.

Заради неї я її слухаю, щоб надіслати цю музику туди, де вона зараз перебуває, до темного будинку у Форест-Сайді, вона теж не спить, я знаю.

Думаю також про її погляд, поки вона не відвернулася і не пішла своїми сягнистими кроками дорогою вздовж залізничної колії. Не можу забути те полум’я, яке палало в її очах у ту мить, коли ми розлучалися, полум’я люті й гніву. Я був такий здивований, що не знав, що робити, потім піднявся у вагон, не замислюючись над цим. Зараз, на містку Зети, яка рухається до місця призначення, якого я не знаю, пригадую той погляд і відчуваю біль розлуки.

Однак треба було, щоб я поїхав, інакше не було б надії. Знову думаю про Букан, про все те, що може бути порятованим, будинок під покрівлею небесного кольору, дерева, рів, і вітер з моря, що не давав спокою ночі, пробуджував у пітьмі Мананави стогони рабів-марронів і здіймав у досвітній політ двох фаетонів. Саме їх я хочу завжди бачити, навіть на протилежному боці моря, коли схованка Невідомого корсара відкриє переді мною свої скарби.

Корабель ковзає по хвилях, легкий, невагомий, під сяйвом зірок. Де змій із сімома вогнями, про який казав Тіфіс матросам з Арґо? Чи це Еридан, що здіймається на сході і служить сонцем для Сиріуса, чи це витягнутий на північ Дракон, що несе на своїй голові перлину Етаміна? Але ж ні, раптом я бачу його зовсім чітко під Полярною зіркою, це конструкція Воза, легка і точна, що вічно летить, не полишаючи свого місця на небі.

Ми рухаємося за ним услід, заблукавши серед міріад зірок. Небо теж під владою цього безкінечного вітру, який надимає наші вітрила.

Тепер я розумію, куди пливу, і це обурює мене до такої міри, що я мушу підвестися, аби заспокоїти серцебиття. Я прямую до простору, до невідомого, лечу посеред неба до мети, якої не знаю.

Знову думаю про тих двох фаетонів, які з торохкаючими звуками кружляли над темною долиною, втікаючи від грози. Коли я заплющую очі, я їх бачу, наче вони кружляють над щоглами.

Засинаю перед світанком, а Зета продовжує свій шлях до островів Аґалеґа. Зараз усі чоловіки сплять. Тільки чорний стерновий на чатах, його некліпаючі очі прикуті до ночі. Він ніколи не спить. Інколи в обід, коли сонце припікає на містку, він спускається в трюм, щоб полежати, мовчки курить, розплющивши очі в напівтемряву, дивлячись на почорнілі дошки над головою.

Скільки часу ми в морі? П’ять днів чи шість? У задушливій напівтемряві трюму роздивляюся вміст своєї скрині, і з тривожною наполегливістю переді мною постає запитання. Яке це має значення? Чому я хочу знати це? Натужно силкуюся пригадати дату від’їзду, аби підрахувати, скільки днів я в морі. Дуже багато часу, безліч днів, а все-таки все це мені здається таким швидкоплинним! Як один безкінечний день, який розпочався для мене, коли я піднявся на облавок Зети, день, який нагадує море, де інколи змінюється небо, ховається за хмарами, темніє, або зірки сяють замість сонця, а вітер усе дме і дме, а хвилі продовжують здійматися, і виднокрай причаровує корабель.

Мірою того як триває подорож, капітан Бредмер стає все люб’язнішим щодо мене. Цього ранку він навчав мене обирати точку за допомогою секстанта, а також яким чином визначати меридіан та паралель. Сьогодні ми на 12° 38 південної широти і 54° 30 східної довготи, вирахування місця нашого перебування дає відповідь на моє запитання про час, бо це означає, що ми за два дні морем від острова, але вночі через пасати нас занадто знесло на схід. Коли капітан Бредмер закінчив підрахунки, він ретельно склав секстант у своєму кубельці. Я показав йому свій теодоліт, він оглянув його з цікавістю. Гадаю, навіть запитав: «Для чого він, чорт забирай, вам?» Я ухильно відповів. Не міг же я йому сказати, що мій батько купив його в часи, коли збирався заволодіти скарбами Невідомого корсара! Піднявшись на місток, капітан знову сів у своє крісло позаду стернового. Оскільки я був поруч нього, він запропонував мені одну зі своїх жахливих цигарок, від якої я не наважився відмовитися і яка так і погасла від вітру.

Він запитав у мене: «Ви знаєте царя островів?» Він сказав це англійською, і я перепитав: «Царя островів?» — «Так, пане, Аґалеґа. Його так називають тому, що це найбільш цілющий і найплодючіший острів Індійського океану». Я гадав, що він продовжить, але він замовк. Просто всівся у своє крісло і замріяно повторив: «Цар-острів…» Стерновий знизав плечима. Сказав французькою: «Острів пацюків. Радше так його варто називати». Затим він починає розповідати, як англійці оголосили війну пацюкам через епідемію, що поширювалась з острова на острів. «Раніше на островах Аґалеґа не було пацюків. Це був наче маленький рай, як острів Святого Брендона, тому що пацюки — то тварини диявола, їх не було у раю. Одного дня до берега пристав корабель, що йшов з Великої Землі, зараз ніхто не знає назви того старого корабля. Поблизу острова він зазнав аварії, проте матроси врятували ящики з вантажем, але у ящиках були пацюки. Коли їх відкрили, пацюки розбіглися по острову, розплодилися у такій кількості, що все стало належати їм. Вони з’їли все їстівне, що було на островах — кукурудзу, яйця, рис. Їх було так багато, що люди не могли спати. Пацюки згризали навіть кокосові горіхи на пальмах, з’їдали яйця морських птахів. Спочатку вирішили напустити на них котів, але пацюки збиралися у зграї, вбивали їх і, звичайно ж, з’їдали. Тоді спробували пастки, але пацюки хитрі, вони не потрапляли в них. Нарешті англійці знайшли рішення. Вони привезли цілий корабель собак, яких називають фокстер’єрами, і пообіцяли цілу рупію за кожного пацюка. Діти вилазили на кокосові пальми, трусили їх, аби пацюки падали, а фокстер’єри загризали їх. Я чув, що люди з Аґалеґа щороку вбивали більше сорока тисяч пацюків, а залишилося їх стільки само! Найбільше їх на півночі острова. Пацюки дуже люблять кокосові горіхи островів Аґалеґа, вони весь час живуть на деревах. Ось так, через це ваш queen of islands краще було б назвати островом пацюків».