Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 2)

Більше нічого не існує, нічого не відбувається. Є тільки те, що я відчуваю і бачу, блакитне небо, шум моря, що бореться з рифами, і прохолодна вода, що омиває моє тіло.

Виходжу з води, здригаюся попри спеку, одягаюся, навіть не обсохнувши. Пісок шурхотить у сорочці, у штанях, натирає ноги в черевиках. Волосся злиплося від соли. А Дені знерухоміло дивиться на мене. На його гладенькому темному обличчі застиг якийсь незрозумілий вираз. Сидячи в тіні турнефорцій, він залишається непорушним, обома руками спирається на жердину, з якої пістрявим лахміттям звисають кальмари. Він ніколи не йде купатися в морі, я навіть не знаю, чи він уміє плавати. Якщо він купається, то лише з приходом ночі, вгорі по течії Тамарен або в струмку Солоної водойми. Інколи йде далеко, в гори, в сторону Мананави, де разом з рослинами купається в струмках серед ущелин. Він каже, що цьому його навчив дідусь, аби бути фізично сильним і мати міцний корінь.

Люблю Дені, він знає стільки всього про дерева, про воду, про море. Всі свої знання він отримав від своїх дідуся і бабусі, теж старої негритянки, яка мешкає в Каз Нуаяль. Він знає назви усіх риб, усіх комах, знає усі рослини, які можна їсти в лісі, всі дикі фрукти, він здатен розпізнавати дерева лише за запахом або пожувавши шматочок кори. Він відає стільки всього, що з ним ніколи не занудьгуєш. Лаура теж його дуже любить, тому що він завжди приносить їй подаруночки — якийсь фрукт із лісу чи квітку, мушлю, шматок білого кременя, обсидіан. Фердинанд називає його П’ятницею, щоб поглузувати з нас, а мене — людиною з лісу, це дядько Людовік, якось бачачи, як я повертаюся з гір, так сказав.

Якось, було то давно, ще на початку нашої дружби, Дені приніс Лаурі маленьку сіру тваринку, таку смішну, з кумедною гострою мордочкою, він сказав, що це ондатра, але тато сказав, що це звичайна землерийка. Цілісінький день Лаура бавилася з нею, і тваринка заснула на її ліжку в маленькій картонній коробці, але ввечері, коли настав час спати, вона прокинулася і почала всюди бігати, наробила стільки гармидеру, що тато, зі свічкою в руці, прийшов у нічній сорочці, він так розлютився, що вигнав тваринку геть. Вона більше не повернулася. Гадаю, від цього Лаура дуже засмутилася.

Сонце вже високо в небі, Дені підводиться і кричить: «Але-ек-сіс!» Він так вимовляє моє ім’я. Тоді ми швидко йдемо крізь тростинові поля до Букана. Дені залишається, аби поїсти, в хижці свого дідуся, а я біжу до великого будинку під небесно-блакитним дахом.

Коли настає день і над вершинами Труа Мамель[6] небо світліє, ми з кузеном Фердинандом простуємо ґрунтовою дорогою, що веде до єменських плантацій. Залазячи на високі мури, ми проникаємо до заповідника, там живуть «впольовані» олені великих землевласників з Вольмара, Тамарена, Маженти, Барфута, Валґали. Фердинанд знає, куди йде. Його батько дуже багатий, він возив його по всіх своїх володіннях. Він навіть їздив у будинки Тамарен Естейт, до Вольмара й Медини, геть на півночі. Заходити до «впольованих» заборонено, мій тато дуже б розгнівався, якби дізнався, що ми буваємо у цих місцях. Він каже, що це небезпечно, що там можуть бути мисливці, що можна впасти в яму, але я гадаю, що він просто не любить людей з великими статками. Він каже, що кожен мусить сидіти в себе вдома, а не тинятися землями інших.

Ми йдемо озираючись, наче перебуваємо на ворожій території. Вдалині за сірими чагарями помічаємо якісь швидкі силуети, що хутко зникають. То олені.

Потім Фердинанд каже, що хоче спуститися до Тамарен Естейт. Ми виходимо із заповідника і знову крокуємо вздовж битого шляху. Я ніколи не ходив так далеко. Просто одного дня я з Дені піднявся вверх до Турель дю Тамарен, туди, звідки видно Труа Мамель і Ле Морн, і з того місця я бачив також дахи будинків і високий димар цукроварні, з якої валив густий дим.

Невдовзі настає спека, починається літо. Поля цукрової тростини — високі. Вже багато днів її рубають. Уздовж дороги нам трапляються вози, запряжені волами, вози похитуються під важкою тростиною. За погоничів молоді індуси, у них байдужий, наче сонний, вигляд. У повітрі повно мух і ґедзів. Фердинанд іде шпарко, мені важко бігти слідом. Щоразу, як проїздить віз, ми стрибаємо у канаву, бо місця вистачає лише для великих, оббитих залізом коліс воза.

На полях повно чоловіків і жінок, які працюють. Чоловіки з мачете, серпами, а жінки — з мотиками. Вони одягнені у мішковину, голови обмотані старими джутовими мішками. Чоловіки з оголеними торсами, по них патьоками стікає піт. Чути крики, вигуки «а-у-а»! Червона курява здіймається над дорогою, осідає на цукровій тростині. У повітрі стоїть різкий запах, це запах тростинного соку, пилюги, чоловічого поту. Трохи очманілі, ми йдемо, біжимо до будинків Тамарена, туди, куди прибуває зрубана тростина. На нас ніхто не зважає. На дорогах стільки куряви, що ми вже червоні з голови до ніг, а наш одяг нагадує мішковину. Є діти, які з нами бігають по дорозі, індуси, кафіри[7], вони їдять тростину, яка впала на землю. Всі прямують до цукроварні, аби побачити перше пресування.

Нарешті ми дістаємося до корпусів. Мені трохи лячно, тому що я вперше прийшов сюди. Перед високою, побіленою вапном стіною вози зупиняються, чоловіки розвантажують тростину і кидають її в циліндри. Казан випльовує важкий рудий дим, що затягує небо; коли вітер прибиває його до землі, ми починаємо кашляти. Всюди гамір, великими струменями б’є пара. Просто перед нами я бачу гурт чоловіків, які кидають у піч жом з подрібненої тростини. Вони майже голі, схожі на велетнів, піт тече по їхніх чорних спинах, по обличчях, обпечених вогнем. Вони не розмовляють. Лише беруть жом і кидають його в піч, щоразу вигукуючи: ух!

Я не знаю, де Фердинанд. Заклякло дивлюся на полив'яний казан, на великий чан з криці, у якому вариться ця каша для велетня, і на колеса, що тягнуть циліндри. Всередині цукроварні чоловіки метушаться, кидають свіжу цукрову тростину в щелепи циліндрів, забирають уже подрібнену, аби ще вичавити з неї сік. Стільки гамору, спеки, пари, що в голові паморочиться. Світлий сік біжить по циліндрах, стікає у киплячі чани.

Я помічаю Фердинанда, який чекає, стоячи перед чаном, що повільно обертається, поки густий сироп вичахне. Цукор у чані коливається великими хвилями, стікає на землю, звисає чорними згустками, які качаються по землі, всипаній листям і соломою. Діти з криками кидаються, хапають шматки цукру, відбігають убік і вже там, на сонці, лижуть його. Я теж пильную перед чаном, і коли цукор бризкає, котиться по землі, я кидаюсь і хапаю обпікаюче місиво разом з травинками і шматочками жому. Відходжу вбік і, зіщулившись у пилюці, лижу його і дивлюся на густий рудий дим, що валить з димаря. Шум, крики дітей, метушня чоловіків — усе це породжує в мені якесь збудження, від якого я тремчу. Чи це від двигтіння машин і свисту пари, чи від їдкого рудого диму, який мене покриває, може, від спеки і різкого смаку паленого цукру? Мені темніє в очах, і я відчуваю, що мене ось-ось виверне. Кличу кузена на допомогу, але мій голос хрипить, у горлі дере. Я кличу також Дені, Лауру. Але ніхто на мене не зважає. Купа дітей безперестанку кидається до великого чана, який обертається навколо власної вісі, аби влучити момент, коли через відкриті стулки повітря зі свистом поступає всередину котлів і прибуває хвиля киплячого сиропу, що білуватою рікою тече жолобами. Раптом я відчуваю себе таким слабким, таким розгубленим, що кладу голову на коліна і заплющую очі.

Потім відчуваю руку, що пестить моє волосся, чую голос, який тихо каже креольською: «Навіщо плакати?» Крізь сльози я бачу індіанку, високу і гарну, загорнену у рогожу, забруднену плямами червоної землі. Вона стоїть переді мною, струнка, спокійна, без усмішки, верхня частина її тіла нерухома через мотику, яку вона тримає на голові, обмотаній ганчір’ям. Вона лагідно розмовляє зі мною, запитує, звідки я, і вже я йду з нею запрудженою дорогою, притискаюся до її одягу, відчуваючи повільне коливання її стегон. Ми підходимо до Букана, який знаходиться на протилежному боці річки, і вона проводжає мене до будинку капітана Кука. Потім одразу йде назад, не чекаючи ні винагороди, ні подяки, вона віддаляється широкою алеєю між джамборозами[8], а я дивлюся, як вона йде, пряма і статна, зі своєю мотикою на голові.

Я дивлюся на освітлений полуденним сонцем великий дерев’яний будинок під блакитним чи зеленим дахом надзвичайно гарного кольору вранішнього неба. Ще відчуваю на обличчі жар від червоної землі і печі, струшую порох і солому, які поналипали до одягу. Коли підходжу до будинку, чую голос Мем, яка в тіні веранди навчає Лауру молитвам. Так мирно, так світло, що сльози знову течуть з очей, і серце починає сильно калатати. Я йду до будинку, босоніж, по землі, яка порепалася від спеки. Підходжу до басейну, що за господарськими приміщеннями, великим поливаним глеком зачерпую темної води і мию обличчя, шию, ноги. Від свіжої води починають пекти подряпини, порізи лезами тростини. На поверхні басейну снують комарі, водяні павуки, вздовж стін тремтять личинки. Чую тихий спів нічних птахів, відчуваю запах диму, що опускається на сад, наче провіщаючи ніч, що вже почалася у ярах Мананави. Потім іду до Лауриного дерева шальта в кінці саду, високого дерева добра і зла. Все, що я відчуваю в ту мить, усе, що бачу, мені здається вічним. Я ще не знаю, що незабаром усе це зникне.