Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 80)
Корто взяв Нарциса за руку й відступив із ним у куток.
— Ксав’є вірить, що зазнав в Іраці хімічної атаки. Насправді він там ніколи й не був. У сімнадцять років він жбурнув свого меншого братика, якого ніс на плечах, у річку із сильною течією. Хлопчик утопився. Ксав’є прийшов додому, та не зміг відповісти, куди подівся брат. Він нічого не пам’ятав. Потім він п’ятнадцять років пробув у психіатричній лікарні для суспільно небезпечних хворих. Мені пощастило його звідти визволити.
— Просто так? Без будь-яких застережних заходів?
— За всі ці роки у психлікарні з Ксав’є жодного разу не було проблем. Комісія вирішила, що можна його довірити мені.
— А чим його лікують?
— Нічим. Він повсякчас малює. І мозок його тільки цим і переймається.
Психіатр добротливо дивився на свого пацієнта, що сидів і з палючими очима точив олівці один за одним. Нарцис мовчав. То було скептичне й осудливе мовчання.
— Облиш, — сказав йому Корто. — У нас тут майже не буває несамовитих витівок. Ніхто ні на кого ні разу не накинувся. І жодного випадку самогубства. Художня творчість всотує в себе всі навіжені наміри. Та, на відміну від нейролептиків, людина від неї не дуріє. Вона служить утіхою. І єдиною підтримкою. У дні відвідувань у нас перед брамою немає черги, повір мені. До нас ніхто ніколи не приходить. Це самотні люди, яких усі покинули і забули. Вони обділені любов’ю. Добре, ходімо далі. Відвідини тривають!
У жандармській дільниці Брюжа було тихо і порожньо, мов на міському цвинтарі. Може, навіть і порожніше та тихіше. На цвинтар бодай по неділях приходять люди. Анаїс штовхнула двері. Вона була в кепському гуморі. Після марної зустрічі з батьком вона зателефонувала Ле Козові, щоб підбити підсумки. Багато часу на це не пішло. Новин не було. Рослідування вбивств Філіппа Дюрюї, Патріка Бонфіса і Сільвії Робен більше не стосувалося їх. Дістатися до «Метиса» не було змоги. Що ж до її подальшої долі, то відділ внутрішніх розслідувань навіть не призначив дати розгляду її справи. То, питається, нащо вона повернулася до Бордо?
Їй телефонував Кроньє.
— Як ся маєш? — поцікавився він.
— Мала фіфочка почувається гаразд. Є новини з Ніцци?
— За Янушем і слід запав. Наче випарувався чоловік. Я повернувся до Марселя. Особисто розпитав працівників закладу, де він ночував. Щоправда, він назвався Нарцисом, та немає сумніву, що то був таки він.
— А пощастило дізнатися, хто на нього напав?
— Та є тут один свідок. Волоцюга. Останні десять років пиячить мов свиня.
— І що він розповів?
— Ніби на Януша напали політики. Чоловіки в костюмах. Та він що хоч наверзе. Він уже й забув, коли був тверезий.
Убивці з Ґетарі. Чоловіки на авто моделі Q7. І голос її батька, що промовляє:
Приймальня жандармської дільниці скидалася на карикатуру. Вичовганий дерев’яний облавок. Лінолеум на підлозі. Стіни зі стружкових плит. І двоє сонних жандармів… Ох, навряд чи пощастить їй тут щось дізнатися. Вона запитала лейтенанта Дюсара, того офіцера, що складав заяву про викрадення авта. Їй сказали, що в нього сьогодні вихідний. Чергові з підозрою вивчили її службове посвідчення і недовірливо вислухали її пояснення, коли вона казала, навіщо їй потрібен був їхній колега: з’явилися додаткові дані у справі про викрадення авта марки «ауді» моделі Q7 Sline TDI, номер 360 643 АР 33, про що сповіщено 12 лютого 2010 року.
Ні, вони не можуть дати їй хатню адресу Дюсара. І протокола про прийняття заяви про викрадення показати не можуть. Анаїс не наполягала. Повернулася до авта й зателефонувала до довідкової служби, де їй відразу ж дали адресу Патріка Дюсара. Жандарм мешкав у північному передмісті Бланкфора, за заповідником Брюж.
Вона подалася сільською дорогою. Цього недільного пополудня її скрізь супроводжувала мертва тиша. Безлюдні вулиці. Будинки, з яких не долинало жодного звуку. Порожні садки. Дюсарів дім виявився сірою бетонною коробкою, що була оточена гарно постриженим моріжком. У глибині двориська видніла дерев’яна хата. Анаїс припаркувалася трохи віддалік, у тіні водонапірної вежі, й пішки повернулася назад. Пхнула хвіртку, навіть не подумавши натиснути кнопку дзвоника. Вона вирішила, що діятиме нахабно: налякає жандарма, витягне з нього всю інформацію і хутко вшиється звідсіля.
Назустріч із гавканням вибіг пес. Вона загилила його носаком, і він із жалібним виском підібгав хвоста. Анаїс попрямувала посипаною камінцями доріжкою, переступаючи через дитячі іграшки, що валялися долі. У дверях її вже чекала якась блякла жіночка невизначеного віку.
Не вітаючись і не перепрошуючи, Анаїс помахала в неї перед носом своїм триколірним посвідченням.
— Капітан поліції Бордо Анаїс Шатле. Ваш чоловік удома?
Жінка дивилася на неї, роззявивши рота. За кілька секунд вона показала на хату в глибині двориська. На ґанок вибігли двоє хлопчиків, розглядаючи непрохану гостю круглими від подиву очима. Анаїс прикро було почуватися самозванкою, яка прийшла порушувати спокій вихідного дня, проте десь у глибині душі, з найпотаємнішого і найтемнішого її закутка, зринала зловтіха, що їй пощастило внести сум’яття в це безхмарне родинне щастя. Щастя, якого їй не судилося зазнати.
Вона пішла моріжком, відчуваючи, як її свердлять поглядами три пари очей. Постукала у двері хатини. Почула, як сказали ввійти. Обернула клямку і побачила всередині чолов’ягу, що дивився на неї з неприхованим подивом. Певне, він сподівався побачити когось із домівників.
— Капітан Анаїс Шатле, центральна поліційна дільниця Бордо.
Подив на обличчі чолов’яги заступило приголомшення. Патрік Дюсар у своєму темно-синьому тренувальному костюмі, стояв перед столом, де, мов на авіаносці, вишикувалися лавою моделі літаків із бальзового дерева. Усередині хата скидалася на виставку авіамоделювання. Увесь вільний простір був заповнений деталями літаків — крилами, кабінами, фюзеляжами. У повітрі тхнуло тирсою, клеєм і живицею.
Вона ступнула вперед. Жандарм відступив, стискаючи в руках каркас літакового крила. Анаїс окинула його поглядом. Куций, із непропорційно великою і лисою мов коліно головою. На носі дешеві окуляри. Невиразні риси обличчя, де застиг переляк. Вона розколе його, мов трухлого пенька, тільки діяти треба з натиском.
— Я за дорученням слідчого судді Ле Ґаля, — збрехала вона.
— У… у неділю?
— 12 лютого цього року у відділі жандармерії Брюж ви прийняли заяву про викрадення авто. Всюдихода марки «ауді» моделі Q7 Sline TDІ, номер 360 643 АР 33, що належав охоронній агенції, зареєстрованій у реєстрі підприємств сфери обслуговування району Терфор у Брюж.
Дюсар і так був блідий, та, почувши те, пополотнів ще дужче.
— Хто подавав заяву?
— Не пам’ятаю. Прізвищ не пам’ятаю. Треба глянути у протоколі…
— Не варто, — відтяла вона суворо. — Нам відомо, що протокол фальшивий.
— Щ… що?
— 12 лютого ніхто не подавав вам ніякої заяви про викрадення авта.
Обличчя Дюсара стало як у мерця. Він уже бачив, як у нього забирають звання і позбавляють усіх пільг, що належать державному службовцеві, зокрема пенсії. Пальці, які стискали деталь літака, так зціпилися, що вона затріщала.
— В… ви звинувачуєте мене, що я оформив протокола переднішим числом?
— У цьому немає ніяких сумнівів.
— Які у вас докази?
— З доказами будемо розбиратися в дільниці. Одягайтеся!
— Не буду! Це блеф! І Ви…
Анаїс взяла вола за роги.
— У нас є свідки, які кажуть, що авто й надалі перебуває у розпорядженні працівників охоронної агенції.
— А я тут при чому? — вигукнув Дюсар. — Вони подали заяву 12 лютого. Якщо вони мене ошукали, то…
— Нічого подібного. Вони прийшли до вас пізніше. І звеліли скласти протокола переднішим числом.
— Хто це може звеліти мені, скажіть на милість?
— Одягайтеся! Не змушуйте мене застосувати силу. Нам нічого не варто довести, що в цій справі взагалі не велися ніякі слідчі дії. Ви навіть не намагалися шукати викрадачів.
Дюсар удавано зареготався.
— І що це доводить? Ми ніколи не розслідуємо викрадення автомобілів.
— Автомобілів, які вартують стільки? І належать агенції, що надає послуги із забезпечення охорони у промисловому районі, який перебуває під вашою юрисдикцією? Вкрадених майже у ваших колег? І якщо після 12 лютого не з’явилося жодного документа у справі, то це лише тому, що ніякої заяви про викрадення вам ніхто не подавав.
В очах жандарма затанцювали іскри. Він уже почав міркувати, як складатиме інші фальшиві папери. Протоколи опитування свідків. Акти перевірки прилеглих територій. Та Анаїс не дала йому поринути в ті думи.
— Мої люди вже проводять обшук у вашій дільниці. Вбирайте пальто, і гайда!
— Сьогодні неділя! Ви… ви не маєте права!
Крило в його руках розсипалося на друзки.
— Не маю права? У межах розслідування подвійного вбивства?
— Подвійного вбивства?!
Анаїс промовляла тим безжальним і позірно безпристрасним тоном, якого не вчать у жодній поліційній академії, хоча ним від природи володіє кожен поліцай.
— 16 лютого. Країна Басків. Убивця сидів за кермом цього Q7. Якщо ти й далі запиратимешся, мені доведеться надіти на тебе кайдани.
— Це пов’язано із баскським сепаратизмом?
— Нічого такого. — Вона дістала з кишені кайдани. — Пропоную тобі оборудку. Розкажи мені все, що тобі відомо, простісінько зараз, і, може, я допоможу тобі виплутатися з цієї халепи. А то на тебе ляже звинувачення у співучасті в навмисному вбивстві. Ті чоловіки, що були за кермом всюдихода, 19 лютого скоїли ще один замах на вбивство. Це авто — твій квиток на довічне ув’язнення. Полегши своє нечисте сумління!