Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 71)

Кроньє вже розвертався. Анаїс побігла.

— Я зателефоную тобі! Зараз і справді не можу…

— І в тому списку я знайшов одне знайоме прізвище.

Вона завмерла, вже відчиняючи дверцята авта.

— Чиє?

— Твого батька.

— Мушу вас попередити, що в нього негаразд із головою.

Жан Мішель очікував Януша біля ґанку притулку Арбура. Будинок помітно вирізнявся на тлі решти споруд проспекту Республіки. Сучасний дім, помальований сонячними тонами. Темно-жовтий. Світло-жовтий. Яскраво-жовтий. Трохи дивно, як на місце, куди приходять умирати. Та ще більше здивувала Януша поведінка «розкаяного грішника», що зустрів його. Він страшенно нервував. Невже він про щось здогадався? Може, читав ранкові газети і бачив його світлину на першій сторінці? Гаразд. Хоч як воно там є, відступати вже запізно.

Януш подався за своїм проводирем до холу, де на стіні висіла біла табличка з червоним хрестом і написом «МОЛИТИСЯ. ДІЯТИ. ЛЮБИТИ». Вони мовчки попрямували по східцях нагору. Януш ніс із собою портфеля з паперами. Повертатися до готелю він не збирався. Простуючи за «грішником», він уважно розглядав його. Він очікував побачити дідугана з білою бородою, убраного в рясу з каптуром і підперезаного мотузком. Жан Мішель був спортивного вигляду чоловік років п’ятдесяти у светрі та джинсах, коротко підстрижений, в окулярах із металевою оправою.

Вони звернули до напівтемного коридора, куди світло промикалося тільки крізь вузьке віконце під стелею. Сіра лінолеумна підлога в них під ногами лисніла, наче річка. У будинку стояла гнітюча тиша. На голих стінах не висіло ні плакатів, ні табличок. Нічим не пахло. Ніщо не вказувало на призначення цих приміщень. Якби сюди забрів випадковий чоловік, то подумав би, що потрапив до відділу соціального забезпечення чи до податкової інспекції.

Жан Мішель зупинився біля одних дверей і обернувся до відвідувача. Він стояв на світлі, взявшись у боки, і в його позі було щось владне. Наче для Януша настав день Страшного суду.

— З огляду на його стан, я даю вам десять хвилин.

Януш мовчки вклонився. Мимоволі він пройнявся якоюсь побожністю. Жан Мішель постукав у двері. Ніхто не відгукнувся. Тоді він дістав в’язку ключів.

— Певне, він на балконі, — сказав він, одмикаючи двері. — Він полюбляє там сидіти.

Вони увійшли до приміщення — типового помешкання-студії, осяяного вранішнім сонцем. Рипів під ногами розсохлий паркет. На обклеєних світлими шпалерами стінах не було ні картин, ні фотографій. Ліворуч був куточок, де видніла стерильно чиста кухня.

Чистота була суцільна.

Все блищало.

Віддавало холодом, як у лабораторії.

Жан Мішель тицьнув пальцем на прохилені балконні двері. За ними спиною до них сидів у шезлонзі чоловік. «Розкаяний грішник» промовистим жестом розвів руки: не більш як десять хвилин. І відступив навшпиньки, лишивши Януша за кілька метрів од чоловіка, якого він марно шукав упродовж останніх двох діб.

Не випускаючи з рук портфеля, Януш пройшов уперед. Укритий до підборіддя пледом, Крістіан Бюїсон сидів, підставивши лице сонцю. Балкон виходив на вулицю. Широкого овиду звідсіля не відкривалося — заважав будинок, що стояв напроти. Звукове тло забезпечували авта, що проїздили повз дім, і деренчливі трамваї.

— Привіт, Бляшаний.

Старий і не поворухнувся. Януш ступнув через поріг і став напроти нього, спершись на перила. Бюїсон звів очі, в яких не було й тіні подиву. Вигляд був у нього жахливий — не людина, а жива мумія.

— Ти прийшов мене забити? — нарешті прохрипів він.

Януш узяв складаного стільця, що стояв поруч, обернув його і сів коло Бляшаного, спиною до вулиці.

— Нащо мені тебе вбивати?

Обличчя дідугана оживилося чи то гримасою, чи то посмішкою, розпізнати було неможливо… Крізь шкіру просвічували хлялі м’язи і мертві сухожилля. Тьмяний погляд згаслих очей насилу просягав із глибини очниць. Щоки, порослі сивою щетиною, робили його схожим на дикобраза, що викупався у живому сріблі.

— Я хочу побалакати про те, що сталося в каланці Сорм’ю.

— Авжеж.

Він виголосив те слово змовницьким тоном. Майже змовницьким. Тієї миті Януш збагнув, що нічого не витягне з цього тлінного мерця. Уявити собі, пройти такий шлях — і заради чого? Перед ним сиділа людська руїна. Божевільний, що згубив рештки глузду, та навіть перед лицем смерті ще хитрував. Янушеві хотілося викликати у своїй душі бодай краплю співчуття до цього старого негідника, та він розумів: якщо покине цей заклад без нової інформації, то його життя і шеляга щербатого не варте буде.

— Ти прийшов мене забити?

Януш сіпнувся — все це скидалося на повторення того самого кіноепізоду — і терпляче повторив:

— Нащо мені вбивати тебе?

— Та й то правда, — зареготався Бляшаний. — Знаючи, скільки мені лишилося… — Плямкнув губами і пробурмотів: — Хутчій би…

Януш нахилився до нього. Він уважно слухав, навіть дихати перестав.

— Вранці й подамся… Допіру сонце засяє. Тепер у нас зима, еге ж? Ото годині о восьмій…

Бляшаний замовк. Януш запитав:

— Що ти робив того дня?

Дідуган звів брову. В його очах Януш побачив жадібний полиск.

— Хильнути в тебе є?

Чому він не подумав про це раніше? Універсальна валюта поміж волоцюгами!

— Розкажи все, що знаєш, і я піду по плящину, — відказав він.

— Еге ж, бреши мені!

— Розкажи, що там сталося!

Бляшаний знову поплямкав губами. Звук був такий, наче переламали сигару. Що він там жував? Може, слова, які збирався виплюнути?

— У мене дар, — прошамкотів він нарешті. — Я відчуваю, коли людина помре. У повітрі висить магнетизм. І він міняється. А я його відчуваю, бо в моїй голові залізяка. — Він тицьнув собі пальцем у чоло. — Я наче знахар. Тільки без чарівної палички. Уторопав?

— Уторопав. Того ранку в бухті загинув хлопець.

— Я йшов стежиною. Дістався до берега. Там було до холери водоростей. І різного сміття з моря…

Бляшаний замовк і заходився знову плямкати губами. Хоч було яскраве сонце, він дригонів од холоду під тим пледом. Гамір надворі став гучніший. Цього разу в Янушевій душі поворухнулося спочуття. Нещасний волоцюга доживав останні дні, якщо не години… У тому помешканні було тепло. «Розкаяні грішники» робили добре діло. Бо дозволити собі померти під сонцем Ніцци може лише небагато старих людей. Заможних старих людей.

— Що ти побачив на березі?

— Не на березі. На скелях.

Бурлака дивився просто перед собою. Певне, бачив ту давню сцену. Його запалені бляклі очі висихали, наче розтулена черепашка на сонці.

— Там був янгол… Із крилами. Гарний. Великий. Та він згорів. Заблизько підлетів до сонця…

Може, Бляшаний і зсунувся з глузду, та він був на місці злочину тоді, коли той скоївся. Януш теж задригонів, хоч у спину й пекло сонце. На превелику силу він стримався і не згріб дідугана за барки, щоб витрусити з нього правду. А правда була тут, поруч, тільки руку лишилося простягнути.

— А біля янгола хтось був? Ти когось там ще бачив?

Бляшаний звів на Януша каламутні очі, що були наче затоплені трясовиною.

— Авжеж, бачив. Був там один чолов’яга.

— Та й що він робив?

— Молився.

Оце несподіванка!

— Як це — молився?

— Стояв навколішки біля янгола. І повторював те саме слово.

— Яке слово? Ти почув його?

— Та ні, нічого не чув. Далеко був. Та я прочитав по губах. Я вмію читати по губах. Давно навчився, коли працював у центрі для глухонімих…

— Що він казав? Що він казав, дідько б тебе вхопив?

Умирущий дідуган зареготався і зіщулився під пледом. Януш почувався рибиною, яку зловили на гачок. Цієї миті він помітив, що прямо в них під балконом уся вулиця заповнювалася музикою або, точніше, гупанням. Якщо то й була музика, то чудернацька якась, майже пародія. Вона скидалася на маячню. Та вона означала, що в місті розпочався карнавал.