Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 56)
Чи то він не тямив нічогісінько, чи то не хотів ускладнювати собі життя.
— Поки що можу зробити лише один висновок, — нарешті озвався він. — Головний підозрюваний у справі…
— Свідок.
— Добре, нехай свідок. Та він дременув, а вам так і не пощастило натрапити на його слід.
— Його бачили в Марселі. Я розмовляла з тамтешніми колегами. Його активно шукають. Нікуди він від нас не подінеться.
Узагалі це не зовсім відповідало тому, про що їй сказали марсельські поліцаї, та вона воліла не загострювати увагу на труднощах. Їй хотілося будь-що завоювати довіру судді.
Він скинув рогові окуляри і потер повіки.
— Чому він туди повернувся? Вам не здається це дивним?
— Може, вирішив, що Марсель — останнє місце, де його будуть шукати? Або ж у нього є свої причини…
— Які причини?
Вона промовчала. Не настала ще пора викладати свої гіпотези.
— До чого конкретно ви хочете вдатися?
Суддя знову надів окуляри.
Анаїс подумки виструнчилася.
— Хочу податися до Марселя і взяти участь у пошуках головного свідка в цій справі.
— Гадаєте, це вам треба робити?
— Я розмовляла з керівником слідчої групи Жаном-Люком Кроньє. Він зі мною згоден: моя допомога їм не завадить. Я особисто знайома з утікачем.
— Так, мені казали про це.
Анаїс удала, ніби не помітила натяку.
Потім зібралася на дусі й мовила:
— Пане суддя! Слідство в Бордо топчеться на місці. Ми проглянули всі записи зі спостережних камер. Допитали всіх волоцюг, що мали змогу зустрічатися з жертвою, тобто Філіппом Дюрюї. Намагалися відшукати його пса. З’ясували, де він діставав для нього корм, де добував собі одяг. Простежили ланцюжки, якими він діставав дурман. Ми прочесали вокзал, місця, де збираються бурлаки, кожен міський закуток. Вивчили стан усіх запасів імальгену — снодійного препарату для худоби, яким скористався вбивця — у радіусі п’ятсот кілометрів од Бордо. І що ми здобули? Нуль. У нас був непрямий свідок, що був присутній на місці злочину, Патрік Бонфіс. Та його вбили разом із дружиною.
Такі результати на сьогодні. Свідків нема. Доказів нема. Нема жодного вартісного сліду. Єдине, що в нас є, це відбитки пальців Матіаса Фрера, він же Віктор Януш, на рейках у ремонтній ямі. Моя група нехай і далі працює в Бордо, а я повинна знайти Фрера. А він тепер у Марселі.
Суддя склав руки на грудях. Він мовчав. Про що він думав? Погляд за грубими скельцями окулярів був незворушний. Анаїс страшенно хотілося пити, але вона не зважувалася попросити склянку води.
Тільки зараз вона помітила, що обстава кабінету змінилася. Ле Ґаль його цілком переобладнав. Повикидав звичні картотечні шафи, металеві столи і синтетичне килимове покриття. Замінив їх стелажами з лакованого дерева і м’якими стільцями. Долі постелив вовняного килима. Відтворив атмосферу нотаріального бюро початку минулого сторіччя…
Ще дужче вражало те, що, попри нежить, вона відчувала дух тлійних запахущих паличок. Може, суддя не такий простий, як воно здається? Може, він буддист? А може, захоплений мандрівками по Гімалаях?
Ле Ґаль так само мовчав. Анаїс збагнула, що повинна сказати ще щось. Не підводячись, вона поклала лікті на стіл і проникливо мовила:
— Пане суддя! Нам із вами нема чого розповідати одне одному казочки. Ставки в цій грі високі — і для вас, і для мене. Ми з вами молоді. Всі довкола тільки й чекають, щоб ми утнули помилку. Покладіться на мене. З одного боку, в нас є ритуальне вбивство, скоєне одним навіженим у Бордо. З іншого — подвійне вбивство у Країні Басків. Єдиний зв’язок між справами — Матіас Фрер, він же Віктор Януш. Саме я повинна знайти його, хоч де він там ховається. Відпустіть мене до Марселя. Дайте мені два дні!
Суддя кисло посміхнувся. Здавалося, палка промова Анаїс його потішила: треба ж таке, наче дівчинка! По суті, кожне з них зараз грало свою роль.
— Що конкретно ви маєте на увазі? Чи розраховуєте ви знайти у Марселі ще щось, крім Фрера?
Анаїс підвелася й усміхнулася. Їй усе-таки пощастило помітити за скельцями окулярів Ле Ґаля гострий розум. Той самий розум, завдяки якому він блискуче склав усі іспити й сидів зараз у цьому фотелі.
— Гадаю, Януш утік до Марселя. Він боявся чогось. Крім того, я певна, що він теж іде по сліду.
— По якому сліду?
— Поки що не знаю. Можливо, по сліду іншого вбивства.
— Не розумію вас. Він убивця чи детектив?
— Можливі обидві гіпотези.
— Ви що, чули про друге вбивство? Гадаєте, тут діє маніяк?
Анаїс замахала обома руками: вона того слова терпіти не могла. І вважала, що робити такі висновки передчасно.
— Ви перевіряли в базі даних злочинців із психічними відхиленнями? — не вгавав суддя.
— Авжеж. І у Форт-Роні телефонувала. Марно. Та це так тісно пов’язане з критеріями кваліфікації вбивств…
— Знаю. І все ж таки на чому базуються ваші припущення?
Вона могла багато йому сказати, але сказала щиру правду:
— На інтуїції.
Кілька довгих секунд суддя дивився простісінько на неї. Скромний нотаріус зник — перед нею сидів гладкий будда з непроникливим обличчям. Урешті він глибоко зітхнув і підняв шкіряного бювара[24]. Під ним лежав білий аркуш. Анаїс звернула увагу на незвичну якість щільного лискучого паперу. Від аркуша віяло старовиною. На такому папері надсилали запрошення на бали або відмову в помилуванні.
— Це що?
— Я відряджаю вас, капітане.
У неї сіпнулася щелепа.
— Ви… ви усуваєте мене від справи?
— Від-ряд-жаю, — по складах виголосив він. — Ви розумієте людську мову? Я відправляю вас до Марселя. Стаття 18 Карного кодексу, пункт 4. Слідчий суддя має право відряджати слідчого, що працює у справі, у будь-яку місцевість Франції, якщо це служить «з’ясуванню правди».
Вона відчувала, що тут криється якась каверза.
— А моя група? Вона буде провадити розслідування в Бордо?
— Скажімо так: вона буде допомагати новому керівникові групи.
Он воно як. Суддя вислухав її, але все вирішили заздалегідь. Напевно Деверса ще вчора знав про все. Вона могла б кричати, обурюватися. Піти, грюкнувши дверми. Та, як по правді, їй було все одно. Її відпускають до Марселя. А це головне.
— Кого призначили новим керівником групи?
— Морісе. Дуже досвідченого офіцера.
Анаїс мимоволі посміхнулася. У Головному поліційному управлінні Морісе прозвали Грабарем, бо він завжди намагався служити на дільницях, розташованих біля цвинтарів. Тридцять років служби і ціла купа премій, бо комісарові виплачують винагороду за кожну констатацію смерті. Авжеж, Морісе нітрохи не належить до тих спритних і кмітливих поліцаїв, які можуть зловити злочинця з високим інтелектом.
Ле Ґаль пхнув до неї аркуша. Вона простягнула руку, та він, ніби передумавши, накрив аркуш долонею.
— Що ви можете сказати про вбивць, які орудували у Країні Басків? Про тих чоловіків у чорному одязі?
В Анаїс залишався єдиний слід, що про нього вона не сказала судді. «Метис», хіміко-фармацевтичний холдинг, який, можливо, був пов’язаний з убивством рибалки і його дружини.
— Поки що нічого, — збрехала вона. — Точніше, одне тільки. Справа може виявитися ширшою, ніж здавалося попервах.
— Як це — ширшою?
— Про це ще рано казати, пане суддя.
Він прибрав долоню з аркуша. Вона взяла його і прочитала. То було підтвердження її повноважень на ведення розслідування на території всієї Південно-Східної Франції. Анаїс заховала аркуша до кишені. Дух ладану надавав усьому, що тут відбувалося, якогось релігійного відтінку.
— Два дні, — підкреслив суддя, підводячись із-за столу. — Від завтрашнього дня, п’ятниці. У понеділок ви приведете сюди, до цього кабінету, Матіаса Фрера в кайданах і з підписаними свідченнями. А то вам ліпше не повертатися.
— Пошив він тебе в дурні! Я відразу тобі сказав: у дурні пошив, та й годі!
Останні дві години Шампунь без угаву торочив те саме. І дві години вони марно вешталися Марселем у пошуках Бляшаного.