Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 31)

— А де вони мали зустрітися?

— Не знаю.

— А ти де з ним бачився?

— На набережній. У районі Сталінградського майдану. Фіфі мало зі шкури не пнувся, так йому кортіло до того лепрака бігти.

— О котрій годині воно було?

— Та не пам’ятаю. Надвечір.

Анаїс не збиралася пропускати жодної подробиці.

— У Фіфі є пес?

— А певно! Як і в кожного бурлаки. Послухай, а ще випити в тебе нема?

— Ні, нема. Як звати собаку?

— Мірван. На честь грузинського святого. Кажу ж тобі, Фіфі геть дурний.

— Пес того вечора був із ним?

— Еге ж.

— А потім ти десь бачив того пса?

— Ні, не бачив. Ні пса, ні Фіфі.

Він балакав дедалі тихіше. Ненадовго вистачило йому снаги. Ось його очі згасли. Може, вино й оживило б його, та в Анаїс більше нічого не було із собою. Вона випросталася, намагаючись не торкатися того сміття, що валялося перед нею.

— Зараз тебе випустять.

Вона постукала в засклені двері камери. З’явився вартовий.

Позаду почувся Раулів голос.

— А з Фіфі що сталося?

— Поки що невідомо.

Рауль зареготався; засклені двері відчинилися.

— Ви, поліцаї, думаєте, що ми дурні, та найбільші дурники — це ви самі. Гадаєш, я не второпав, що Фіфі простягнув копита?

Вона мовчки вийшла з камери. Не вийшла, а вискочила, немов кісточка із гнилого персика. Рукавом витерла мазь під носом. Зиркнула на годинника: дванадцята. Просто-таки фізично відчувала вона, як цокаючи спливають секунди, нагадуючи їй, що зворотний відлік давно вже йде. Як надіялася вона на ту розмову! Та вона майже нічого не додала.

Сідаючи в авто, вона зателефонувала Ле Козові. За дві години її колега став експертом із виробництва і продажу імальгену. Він склав повного списка тих, що протягом останніх чотирьох тижнів виписували рецепти на препарат. Тепер залишалося тільки зателефонувати всім ветеринарам і в усі установи, що спеціалізуються на лікуванні худоби. Жаді слід було перевірити комори, замовлення і звіти про продажі. На цілий день вистачить.

Пощастило з’ясувати, що в січні були пограбовані дві ветеринарні клініки, одна біля Бордо, друга на околицях Лібурна. Та слід цей був безнадійний. Ле Коз попросив консультації і з’ясував, що кетамін має галюциногенну дію. Існує навіть щось на кшталт підпільної мережі, яка поширює цей препарат. Як гадали поліцаї, що займалися розслідуванням обох випадків, підозрювати треба швидше наркодилерів…

Анаїс поцікавилася, як справи у Джафара. Той не дізнався нічого важливого ні про пса Дюрюї, ні про те, де він добував собі одяг. Від Зака й Конанта новин теж не було ніяких.

— Ти в офісі? — закінчуючи розмову, запитала вона.

— Ага.

— Відбитки від криміналістів надійшли?

— Годину тому.

— І що?

— Ще не перевірили. У нас вірус.

Поліційні комісаріати забезпечують найдешевшими комп’ютерами і найпримітивнішими програмами. І те, що вони виходять із ладу мало не щодня, звичне явище.

— А що каже наш експерт?

Експертом вони прозивали між собою лейтенанта, що тиждень провчився на курсах інформатики. Ле Коз промовисто мовчав.

— Ото халепа! — буркнула Анаїс. — Покличте фахівця. Справжнього.

— Він уже працює.

— Хто?

— Сусід зі сходового майданчика. Програміст. Ігри пише.

Анаїс нервово зареготалася. Це вже було занадто. Уявила собі схибнутого на програмуванні дивака, що допомагає поліції. Контркультура у спілці з правоохоронцями.

— І що?

— Уже полагодив усе.

— То ти увійшов до центральної картотеки?

— Ні.

— Чому?

— Ми зошита згубили.

Ще одна халепа! Начальство запровадило правило, що для роботи з кожною програмою треба ввести пароль, тобто комбінацію літер і чисел, які неможливо запам’ятати. Усю ту нісенітницю записували до особливого зошита, одного для всіх.

Нема зошита, то нема і пароля.

Нема пароля, нема і доступу до бази даних.

Анаїс увімкнула запалювання. Експерти! Цокання годинника дедалі дужче дратувало її. Вона сховала телефона і знову згадала про Зака. Він дістав завдання поїхати до клініки і перевірити, чи там ще той забудько, адже він підозрюваний номер один! Чому ж він не дзвонить? Вона знову взяла мобільника.

— Це що ще за дурня?

Вона не розмовляла, а гарчала. Фрер спробував заспокоїти її.

— Як лікар я взяв на себе сміливість перевезти пацієнта…

— Свідка номер один?

— Пацієнта з утратою пам’яті.

— Ви повинні були сповіщати нас про кожне його слово і вчинок.

— Та невже?

Фрер прямував автострадою N10. Ось уже й Анаїс Шатле дізналася про те, що він сам вивіз із клініки Бонфіса. Крім того, вона встигла побалакати з координатором експертно-криміналістичної служби, і той розповів їй про вчорашній обман, а головне, розповів, що на Бонфісових руках і ремонтній ямі виявили сліди планктону. Що ж, вона мала право обурюватися.

— Мене вже нудить од вас! Ким ви оце себе вважаєте? — репетувала Анаїс.

— Як це розуміти — ким я себе вважаю?

— Так ото ж! Корчите тут знавця людських душ! Ставите вбивчі діагнози! Рятівник людства, ти ба! Тут наразі йдеться про вбивство, а це — справа поліції, чорт забирай!

— Повторюю, мій пацієнт…

— Ваш пацієнт — підозрюваний номер один!

— Ви не казали мені цього.