Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 110)
Юсеф кивнув і передав паспорти приятелеві, щоб той перевірив їх якимось детектором. Секунди текли, наче краплини розтопленого олова. Шаплен спробував зосередитися на розкішному опорядженні салону: вставки з тигрового клена, чорні шкіряні сидіння, широкий екран навігатора над приладовою панеллю.
За тонованим лобовим склом видно було центр Сен-Моріс, де приймали втікачів, розташований на бульварі Шанель, біля станції метро. Що за контраст був між тим розкішним салоном і юрмою нелегальних мігрантів, пронизаних страхом, убогістю й забуттям!
Він зателефонував Юсефові о першій пополудні, й той призначив зустріч перед цим центром, куди сходилися чоловіки, жінки та цілі родини без житла і паперів. То були боснякові клієнти.
Амар простягнув руку поміж сидіннями і повернув паспорти Юсефові.
— Добротна робота, — сказав він.
Юсефові губи, що здавалися наче прорізані бритвою, розпливлися в усмішці.
— А ти не втратив уміння.
— Решта завтра вранці.
— Цього разу грошей не буде, згода?
— Усі пальці цілі, то й добре.
Юсеф полічив паспорти.
— Ти хитріший од усіх, Ноно.
Цей худий молодик, який орудував усім, наче генерал, чарував Ноно. Оливковий светр британського десантника з накладками на плечах і ліктях висів на ньому, мов на опудалі. «Мерседес» був його танком.
— І все-таки зроби для мене одне діло.
— Легко, — сказав той, не зводячи очей із примар за лобовим склом.
— Мені потрібна зброя.
— Дорого обійдеться.
— Дозволи на проживання для цілого корабля з іммігрантами, як захочеш.
— Нащо тобі зброя?
— З особистих міркувань.
Юсеф мовчав, дивлячись на довгу чергу нелегалів, що обліпила обшарпаний фасад. Урешті кивнув Амарові, й той виліз із авта. Перше враження не зрадило Шаплена: Юсеф добре ставився до нього — і так було завжди.
Багажник відчинився. В цій сцені було щось сюрреалістичне. Цей схрон, обшитий чорною шкірою та полакованим деревом, юрма нелегальних мігрантів надворі, незліченні скарби в надрах «мерседеса», що був і паспортним столом, і зброярнею, і банком, і панцерною касою.
— Я тобі казав, що в мене проблеми з пам’яттю?
— Запобіжники погоріли, еге?
— Я не можу згадати, як ми з тобою запізналися.
Юсеф кивнув у відповідь. Його тішили проблеми Ноно.
— Минулий березень зустріти тебе коло метро «Сталінград». Ти малював крейдою на асфальті. Жив на ті копійки, що жбурляли перехожі. Голова порожня. Не знав свого імені й відкіля.
— Чому ти допоміг мені?
— Малюнки твої. Скидалися на
Амар повернувся. В руці його з’явився пістолет, якого він просунув під важелем для перемикання швидкостей.
— ЧЗ-75. Кляті чехи добряче роблять.
Пістолет був на вигляд не такий, як «Глок». Шаплен поклав його в кишеню, не надто придивляючись. Амар неохоче тицьнув йому три обойми.
— Ми взяли тебе, друже. Помили, нагодували. Дали житло. Голова дурна, але ти вмів малювати. Я оддав тебе навчатися на фальшувальника.
— У тебе що, й інші є?
— А як собі гадав? Я чекав на тебе, щоб торгувати французьким громадянством?
— І я погодився?
— Ти заходився працювати,
Отож, Ноно протримався довше, ніж інші. Від березня до вересня. Встиг легалізуватися, домогтися офіційного статусу — орендувати помешкання, відкрити рахунок у банку, оплачувати рахунки. І все за фальшивими паперами.
— То я так і не сказав, як мене звати?
— Згодом ти сказав, що тебе звати Ноно. Приїхав з Ґавра. Там працював у друкарні. Дурня. Головне, ти добре працював. Жодної проблеми. А потім пропав.
Він зареготав і поплескав Шаплена по карку.
— Ох ти ж, халамиднику!
Тепер Шапленові легше було збагнути те диво, що сталося з Матіасом Фрером. Певне, він давно пофальшував папери на те ім’я… Невже він так і ходив з тими документами, як став Нарцисом? Віктором Янушем? Та ні, либонь, уміння фальшувати повернулося до нього, коли сталося чергове забуття. І він вигадав собі Матіаса Фрера. Зробив документи й улаштувався на роботу в медичному центрі П’єра Жане.
Юсеф клацнув пальцями. На підлокітнику поміж ними з’явилися дві чарки, малесенькі, немов кулі до рушниці.
Амар нахилився над ними з пляшкою. Юсеф підняв свою чарку.
—
Шаплен вихилив чарчину горілки одним духом. Пійло видалося йому густе, мов живиця. Він закашлявся. Вона обпекла йому горлянку, запалахтіла в грудях, вступила в руки і ноги.
Юсеф коротко зареготався, та той сміх одразу ж заступила його джокерська посмішка.
— Polako[58], Ноно. Це треба ковточками пити. — Він кивнув Амарові, щоб той налляв іще.
Шапленові аж сльози виступили в очах. Крізь ту імлисту запону він бачив, як надворі кишить людьми. Похилі плечі й зігнуті спини нелегальних іммігрантів оточувала хмара пари від їхнього подиху. Мурини, араби, азійці, індуси, слов’яни… Вони тулилися одне до одного і тупцювали на місці, бозна-чого чекаючи.
— Як вони це роблять?
— Виживають?
— Та ні, платять тобі за документи.
Юсеф зареготався.
— Ти бачив їхні морди? Оці люди найчастіше й купують дозвіл на проживання.
— Це не відповідь. Де вони беруть гроші?
— Складаються. Залазять у борги. Якось викручуються.
Шапленові аж недобре стало. Він брав участь у цьому генделі. Був причетний до цього рабства. Як міг він так низько впасти? Його особистості схожі на сходинки, якими високо не зіпнешся.
— І більше я нічого тобі не розповідав? — допитувався він. — Про своє минуле, про життя?
— Нічогісінько. Ти отримував замовлення і зникав. Коли повертався. Документи були готові. Завжди dakаko[59].
— І все?
— Ти, можна сказати, змінився.
— Як це?
Юсеф узяв його пальцем за лацкан оксамитового піджака від Пола Сміта.
— Убираєшся дедалі розкішніше. Зачіска. Парфуми. Як на мене, джиґун ти.