Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 37)
Це були не «Три грації», а «Троє поросят».
Жанна закусила губу. Вона ніколи не буде справжньою суддею, поки їй спадатимуть на думку такі дурниці. Їй бракувало відчуття спільництва. Солідарності. Розуміння. Вона завжди була цинічною, а її професія, на жаль, нічого не виправила.
Як і Неллі Баржак, Франческа жила подвійним життям. Днями працювала в майстерні Ізабель Вйоті, де виготовляла справжнісіньких первісних людей. Вечорами ліпила власні скульптури в майстерні, адреса якої поки була невідома. Що ж до особистого життя, воно в неї було не надто захопливим.
Які точки дотику з Хоакімом? Франческа була аргентинкою. Хоакім працював із громадськими організаціями, пов’язаними з Латинською Америкою. Чи існував між ними зв’язок? Може, вони зустрічалися в якомусь посольстві в Парижі?
Жанна розклала перед собою знімки трьох жертв. У них було щось подібне. Але не більше. Єдиною спільною рисою була надлишкова вага. Жанна недавно читала книжку про «злочин із першого погляду», коли зовнішність негайно викликає в убивці бажання перейти до дії. Зазвичай детонатором слугувала якась деталь, риса жертви. Але все було складніше. Повинні були зійтися й інші умови. Зовнішні та внутрішні обставини. Лише тоді відбувався спалах...
Перед Жанною стояла головна дилема. Вбивця обирав жертв за їхню зовнішність чи за їхній фах? Щоразу злочинця
Вона знову замислилася про нюанс із продумуванням. Ці злочини, безсумнівно, були організовані. Однак Хоакім убивав під час зривів і не пам’ятав про ці «провали». Хто ж обирав жертв? Хто готував ґрунт?
Жаннин телефон завібрував. Вона інстинктивно глянула на годинник. Майже шоста. Підняла слухавку. Райшенбах.
— Як справи?
— Я в ауті. Не отримала справ, ні про вбивства, ні про пожежу.
— Ласкаво прошу до клубу. У мене щойно забрали матеріали слідства про канібала. Віддали іншій групі, ближчій до префекта. Всього задіяно з тридцять фліків. А стосовно смерті Тена, ГІ та ГКУ накинулися на неї, як вогонь на суху солому.
— Ти маєш на увазі, як голодні вовки на вівцю?
— Ага, — сказав Райшенбах крізь зуби. — Саме це я й маю на увазі. Що збираєшся робити?
— Я взяла відпустку. Щоб попрацювати над справою самостійно. Ти зі мною чи ні?
— Не розумію, чим зможу тобі допомогти. Без повноважень я не зможу й пальцем поворушити.
— Будеш як я. Права рука не знатиме, що робить ліва.
— Чого ти хочеш конкретно зараз?
— Я прочитала твої досьє на жертв. Ти молодець. Але цього не достатньо.
— Де будеш копати?
— Треба зрозуміти, як убивця обирає їх.
— Може, на зборах «Гербалайфа»?
— Дуже смішно. Порийся ще в їхніх розкладах, звичках, знайомствах. Перевір, де вони стрижуться, де займаються спортом, до якого гінеколога ходять, яким транспортом їздять, де...
— Здається, ти не зрозуміла. У мене вже немає ні часу, ні підлеглих. Я...
— Вигадай щось. Припиши ці пошуки до якоїсь іншої справи.
— Це не так просто.
— Патріку, ми зараз говоримо про серійного вбивцю. Психа, який не зупиниться. Чувака, який, швидше за все, вбив Франсуа Тена.
Пауза.
— Можливо, ти підходиш не з того боку, — нарешті мовив Райшенбах. — Нам відомо, що вбивцю цікавить їхнє місце роботи. Може, він стежив за цими «ключовими» точками — інститутом Беттельгайма, лабораторією Павуа, майстернею Вйоті, а тоді обрав поміж працівників тілистих жінок.
— Це ймовірно. Але вивчаючи протоколи, я зрозуміла ще дещо. Він
— Що?
— Він нікуди не вдирався й не заставав їх зненацька. У першому випадку на парковці не знайшли слідів боротьби. У другому — лабораторії Павуа захищені, як фортеця. Туди неможливо пробратися, не лишивши слідів. Неллі Баржак зустріла вбивцю вночі й повела його лабораторією. Це точно. Що ж до майстерні Вйоті, то там те ж саме. Жодних ознак злому. Франческа відчинила вбивці пізно вночі, нічого не запідозривши. Вона чекала на нього.
— Ми перевірили їхні дзвінки. Вхідні й вихідні. Порівняли номери. Жодного спільного.
— Убивця зв’язувався з ними інакше. Вигадав, як зустрітися в якомусь конкретному місці, і це місце нам треба знайти. Залучи своїх людей, Патріку!
— Я подивлюсь.
Жанна відчула, що перебрала. Повела далі трішки спокійніше:
— Із Франческою Терсією ти встиг просунутись?
— Ми їздили до неї. Це велика майстерня в Монтреї.
— Ти маєш на увазі, що вона ліпить власні скульптури в себе вдома?
— Ага.
— Що в неї за твори?
— Моторошні. Сцени тортур. Покажу тобі фото.
— Більше нічого особливого?
— Ні. Але в мене склалося враження, що вона збиралася переїхати.
— Чому?
— Її лофт має два поверхи. Внизу — майстерня. Нагорі — квартира. На меблях стояли цифри. Власне, одне й те ж число.
— Яке?
— П’ятдесят. Написане фломастером на приліплених скотчем папірцях. На шафах. На холодильнику. На дзеркалах у ванній. Усюди — «50». Спочатку ми не вдуплили. А потім подумали про переїзд. Мабуть, позначки для перевізників.
Жанна вже зрозуміла. Вона запитала:
— У тебе в групі є жінки?
— Ні.
— Краще найми одну чи двох.
— Навіщо?
— У тебе є звіт про розтин Франчески Терсії?
— Лежить переді мною.
— Який у неї був зріст?
— Метр п’ятдесят сім.
— А вага?
— Шістдесят вісім кілограмів, за висновками судмедексперта. До чого ці запитання?
— Франческа Терсія сиділа на дієті. П’ятдесят — це вага, яку вона встановила собі за мету. І написала її всюди для мотивації. Наприклад, побачила цифру на холодильнику — і схаменулася. Віднаджує від перекусів.
— Ти приколюєшся?
— Це ти приколюєшся. Поки вбивства жінок розслідуватимуть самі чоловіки, ви не розумітимете й половини того, що відбувається.
— Дякую за урок, — сказав Райшенбах, роздратований.
— Нема за що. Я от записую свою мету помадою. На дзеркалі над раковиною.
Флік шпигнув її:
— So what?[23] Що це дає для розслідування?