Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 3)
— Ці сім’ї подавали запити на переселення. Ними мала займатися міська влада Нантерра. Ми чекали, поки їм виділять інше житло, щоб розпочати роботи.
— Ви знаєте, скільки часу забирають такі клопотання? Ви чекали, поки всі повмирають, щоб нарешті щось зробити?
— У нас не було можливості їх переселити.
Жанна окинула його оком. Високий, кремезний, у фірмовому костюмі, із сивим волоссям, що стирчало над головою ореолом. Попри свою масивність, Жан-Ів Перрая створював враження невиразної, німої покірності. Немов регбіст, який хотів би радше стати невидимкою.
Жінка розгорнула іншу течку.
— Два роки по тому, 2003-го, в будинку проводять експертизу. Її висновки невтішні. Стіни квартир укриті фарбою, що містить свинцеве білило, заборонене ще в 1948 році. Тим часом ще четверо дітей із будинку потрапляють до лікарні.
— Ми запланували ремонт! Міська адміністрація мала нам допомогти.
— У звіті експертизи йдеться також про загальні нездорові умови. Не було дотримано жодних стандартів безпеки. Площа квартир, фактично студій, не перевищує двадцяти квадратних метрів, ніде немає санвузлів. А орендна плата — понад 600 або й 700 євро. Яка площа вашої квартири на бульварі Сюше, месьє Перрая?
— Я відмовляюся відповідати.
Жанна пожалкувала про цей особистий випад.
— Через кілька місяців, у червні 2003 року, від отруєння свинцем помирає ще одна дитина з шостого будинку на авеню Жорж-Клемансо. На той час ви ще так і не приїхали для оцінювання майбутніх робіт.
— Ми приїжджали.
Слідча суддя розвела руками.
— І де ж звіти? Кошториси ремонтних компаній? Ваш офіс нічого нам не надав.
Перрая облизав губи. Ще раз обтер руки об штани. Великі пористі руки. Цей тип тямить у своїй справі, подумала Жанна. А отже, знає, якої лінії поведінки дотримуватись.
— За нашими оцінками, рівень інтоксикації був низьким, — збрехав він.
— А звіт експертизи? А лікарняні виписки жертв?
Перрая розстібнув верхній ґудзик сорочки.
Жанна перегорнула сторінку і повела далі:
— «Постановою від 23 березня 2008 року Апеляційний суд Версаля розпорядився виплатити фінансове відшкодування постраждалим за ці смерті, за ці дочасно обірвані життя». Сім’ям нарешті виплатити компенсацію і дали нове житло. Водночас експерти зробили висновок, що у вашому будинку, занадто ветхому, немає сенсу проводити ремонтні роботи. До речі, схоже, що ви й справді планували знести будівлю та побудувати офісний центр. За іронією, міська влада Нантерра виділить вам фінансову допомогу на знесення й відбудування шостого будинку на авеню Жорж-Клемансо. Отже, ця справа допомогла вам добитися свого.
— Годі казати «ви». Я лише управитель.
Жанна не відреагувала. У кабінеті ставало спекотно, як у духовці. Сонце проникало крізь шибки й заливало приміщення, як олія — фритюрницю. Вона відчула спокусу попросити Клер опустити занавіски, але парильня була частиною випробування...
— Усе могло б залишитись як є, — продовжила Жанна, — але кілька сімей, заручившись підтримкою двох асоціацій, «Лікарів світу» та АСЖС, подали позов. На вас і на власників будівлі. За ненавмисне вбивство.
— Ми нікого не вбивали!
— Авжеж, убивали. А засобом убивства був сам будинок і фарба на його стінах.
— Ми цього не хотіли!
—
Перрая струснув головою, а тоді прогарчав:
— Чого ви хочете? Навіщо ви мене викликали?
— Я хочу знайти справжніх винуватців. Хто ховається за анонімними товариствами, що володіють будинком? Хто віддавав вам накази? Ви лише пішак, Перрая. А розплачуватиметеся за інших!
— Я не знаю. Я там ні з ким не знайомий.
— Перрая, вам світить щонайменше десять років за ґратами. І дострокового вам іще довго не отримати. А я можу вирішити, що ваш строк почнеться вже сьогодні — у вигляді тимчасового затримання.
Чоловік підвів погляд. Його очі зблиснули з-за сірої гущавини брів. Жанна відчувала, що він ось-ось заговорить. Вона висунула шухляду і взяла конверт А4 з цупкого паперу. Із нього вийняла чорно-білий знімок того ж формату.
— Тарак Алук, вісім років, помер через шість годин після госпіталізації. Задихнувся через судоми. Під час розтину виявилося, що концентрація свинцю в його органах у двадцять разів перевищувала рівень, який вважається токсичним. Яке враження, по-вашому, справлять ці світлини на суд?
Перрая відвів очі.
— Єдине, чим ви можете зараз собі зарадити, — це розділити відповідальність. Розповісти нам, хто ховається за анонімними товариствами, які віддають вам накази.
Чоловік не відповідав. Він сидів з опущеною головою, на шиї виблискував піт. Жанна бачила, як тремтять його плечі. Її й саму пробирали дрижаки через просяклу потом блузку. Почалася справжня баталія.
— Перрая, ви просидите за ґратами як мінімум п’ять років. Ви знаєте, що у в’язницях роблять з дітовбивцями?
— Та я ж не...
— Неважливо. Поповзуть чутки, і вас вважатимуть ледве не педофілом. Хто ховається за анонімними товариствами?
Перрая почухав потилицю.
— Я їх не знаю.
— Коли атмосфера почала згущуватися, ви точно мали поінформувати тих, хто приймає рішення.
— Я відправляв електронні листи.
— Кому?
— На адресу однієї фірми. Асоціації співвласників FIMA.
— Отже, вам хтось відповідав. Листи були без підпису?
— Так. Це рада директорів. Вони не хотіли напружуватись, от і все.
— І ви їх не попереджали? Не намагалися поспілкуватися з ними особисто?
Замість відповіді Перрая затулив обличчя руками. Жанна витягла протокол.
— Знаєте, що це?
— Ні.
— Це свідчення вашої секретарки, Сільвії Денуа.
Перрая відсахнувся. Жанна повела далі:
— Вона пригадує, що 17 липня 2003 року ви навідалися до будинку № 6 на авеню Жорж-Клемансо разом із власником будівлі.
— Вона помиляється.
— Перрая, ви користуєтесь абонементом компанії G7[5] для пересування містом. Абонементом під назвою «Бізнес-клуб». Усі ваші поїздки реєструються в системі. Мені продовжувати?
Жодної відповіді.
— Сімнадцятого липня 2003 року ви замовили таксі, світло-сірий «мерседес» із номерними знаками 345 DSM 75. За два дні до того ви отримали перший звіт від експертів. І захотіли власноруч оцінити збитки. Стан здоров’я орендарів. Необхідні роботи.
Перрая кидав на Жанну короткі погляди. Його очі були скляні.
— Згідно з даними компанії G7, ви спершу заїхали на авеню Марсо. Будинок 45.
— Вже й не пам’ятаю.
— Авеню Марсо, 45 — це адреса FIMA. Тож можемо припустити, що ви заїхали до начальника асоціації співвласників. Водій чекав на вас двадцять хвилин. Вочевидь, саме стільки часу вам знадобилося для того, щоб переконати ту людину в серйозності ситуації й умовити поїхати з вами на місце. За ким ви заїжджали того дня? Кого ви покриваєте, месьє Перрая?
— Я не можу називати імен. Професійна таємниця.
Жанна грюкнула по столу.