Жан-Кристоф Гранже – Ліс духів (страница 11)
— Хто знайшов труп?
— Охоронець, сьогодні вдосвіта. Ішов дощ. Він перевіряв підвали, відведені під стоки. Не одразу зрозумів, що перед ним жертва. Тобто людина.
Після кожної відповіді Тен робив невеличку паузу. Ніби складав інформацію в окрему шухляду мозку. Жанна слухала, намагаючись зорієнтуватися на місцевості. Марна справа. Траса. Вказівники. Цифри. Усе розмивав дощ. Небо над головою, здавалося, розривається. Набрякле, немов сіра губка. Час від часу його роздирало електричне сяйво блискавки.
Вони об’їжджали Париж, прямуючи до Сени-Сен-Дені, на північ. Єдине, що було видно в цьому буревії, — це екран навігатора, закріпленого на приладній панелі, який час від часу давав указівки.
— А що це за лабораторія?
Райшенбах витягнув із кишені піджака записник, тоді надягнув окуляри.
— Це... цитогенетична лабораторія. Досліджують ембріони. Не знаю, що воно таке.
— Моя дружина робила такий аналіз, — втрутився водій. — Це щоб перевірити, чи зародок нормальний.
— Амніоцентез.
Усі звернули погляди на Жанну — це вона озвалася. Вона повела далі, силкуючись прибрати несерйозного тону — або хоча б не повчального:
— Гінеколог забирає зразок амніотичної рідини з матки вагітної жінки. Тоді з неї виділяють відлущені клітини зародка чи оболонки плоду, вирощують із них культуру й аналізують хромосоми, щоби встановити каріотип дитини.
Тен запитав, дивлячись у вікно, ніби відповідь його не цікавила:
— А що таке каріотип?
— Це хромосомний набір. Усі 23 пари хромосом, що визначають, якою буде дитина. Це дозволяє виявити можливі аномалії в котрійсь із пар. Наприклад, синдром Дауна. У Парижі таким займається дуже мало лабораторій. Як називається ця?
Райшенбах подивився в записнику, тоді обернувся.
— «Павуа». Знаєте таку?
Жанна заперечно похитала головою. Вона ледве не додала, що в неї таких проблем нема. Що вона не вагітна. Що в неї нікого немає. І що її життя — повна срака. Але стрималася. Вона поїхала з ними як суддя. Не час було ділитися наболілим.
— Перша жертва, — звернувся Тен до фліка, — працювала в центрі для дітей з вадами розвитку, так же?
— Ага. З дітлахами, що страждають на... — Райшенбах погортав записник, — ...РАС, розлади аутичного спектра. — Він повернувся до Тена, опустивши окуляри на ніс: — Ви думаєте, між цими розумово відсталими малими й тими амніоштуками є зв’язок?
— Є спільні риси з попереднім убивством? — запитав, не відповівши, Тен. — Я маю на увазі, у способі вбивства?
— Усе збігається. Парковка. Малюнки на стінах. І, звісно, тіло. У такому ж стані, як і перше.
— Якісь подібності в профілях жертв?
— Зарано казати. Ми ще навіть не бачили обличчя другої дівчини... до вбивства.
На цих словах запала тиша, яку порушував лише шелест дощу. Жанна й далі дивилась у вікно. Злива розмивала краєвид, але недостатньо, щоби приховати його потворність. Як і щоразу, минаючи ці лабіринти заводів, будівель, соцмістечок, Жанна дивувалась: як можна було дійти до
Вона уявляла, ніби існує зв’язок між убивцею й цими мерзотними містами. Агломераціями. Вулицями. Серед них були точки, де вибухнуло звірство вбивці. Ніби підпал.
— Потенційних свідків уже опитують? — запитав Тен.
— Щойно почали. Я вже відправив туди своїх людей. Вони розмовляють з охоронцями. Із сусідами. Але особливих надій немає. Це промислова зона. Вночі там нікого. У кожному разі, думаю, вбивця діє холоднокровно. Продумує все, перш ніж узятися за справу.
— А про перше вбивство новин немає? Я досі не отримав звіту судмедексперта.
— Я також. Я говорив із ним уранці. Сьогодні все маємо отримати, разом із токсикологією і результатами розтину. За попередніми висновками, нічого особливого. Ми й так знали, що вбивця перерізав дівчині горло, знекровив тіло та зжер деякі його частини. Навряд чи розтин додасть до цього щось нове.
— А підозрюваних маємо? Із близьких? Колег? Сусідів?
— Хрін там. У дівчини був наречений. Ми його допитали. Він безневинний. Сиділа в Інтернеті. Як і всі.
— Сайти знайомств?
— Не зовсім. Фейсбук. MSN. Зараз перелопачуємо це все. Копаємо і в іншому напрямку.
— В іншому напрямку?
— Відштовхуємося від канібалізму. В мережі капець як багато сайтів на цю тему. Всі англійською. Божевільні форуми, чати, оголошення про бажання взяти участь у розчленуванні, рецепти страв на основі людської плоті. І навіть охочі потрапити на тарілку до зацікавлених канібалів! Здуріти можна. Тисячі людей хочуть, щоб їх схавали!
Саме так сказав на суді Армій Майвес, «канібал із Ротенбурґа». Цей чоловік мріяв з’їсти іншу людину й у 2001 році знайшов в Інтернеті добровольця, Бернда Юрґена Брандеса.
Уночі з 9 на 10 березня 2001 року Майвес відрізав йому член перед камерою. Вони з’їли його разом, після чого Майвес перерізав Брандесові горло, розчленував його і скуштував, коментуючи свої дії вголос на камеру.
— І що з того? — запитав Тен.
— Нічого. Як на мене, це все блеф. Та й потім, дуже важко відстежити тих, хто пише цю херню. У кожному разі, ми не знайшли ні сліду Маріон Кантело, жертви. Між нею й цими психопатами немає жодного зв’язку. Ні, на мою думку, вона опинилася не в той час не в тому місці. Як завжди.
— Я думаю, що скоріше цей тип уже довго стежив за нею.
— Тут я згодний. Але від початку їй просто не пощастило з ним перетнутись.
— А що з відбитками? ДНК? Там повсюди його пальчики, якщо я нічого не плутаю. Іще слина...
— І лайно.
— Окей. То що?
— Нічого. За відбитками збігів у базі не знайдено. Результатів аналізу ДНК ще немає. Але наскільки можна судити зараз, навряд чи це щось дасть. Якщо він не турбується про сліди, значить, його немає в жодній базі.
Суддя запитав трохи тихіше:
— Сім’ю цієї дівчини вже повідомили?
Райшенбах кивнув на свого сусіда за кермом «пежо».
— Цим займеться Леру. Відчуваю, що він сьогодні у формі.
Водій лайнувся, а тоді постукав пальцем по екрану навігатора.
— Ну, все, — буркнув він. — Ми на місці.
10
Лабораторія розташовувалася в закритій промисловій зоні. Масивні будівлі зі скла й бетону, споруди зі збірних конструкцій, ангари зі склопластику. До кожної будівлі прилягала територія в кілька гектарів — багнисті, порослі травою, всіяні калюжами пустища. Усюди було безлюдно.
Леру пригальмував перед довгою триповерховою спорудою з рядами вікон. Табличка при в’їзді сповіщала: «ЛАБОРАТОРІЇ ПАВУА». Довкола будівлі стояли поліцейські фургони, цивільні автівки, карети щвидкої. Жанна здригнулася. Сині вогники мигалок мерехтіли, відбиваючись від дощових хмар, відображаючись у шибках фасаду та стікаючи ними, ніби лискуча фарба. У поривах вітру, що розносив сірі краплі, сновигали люди в блискотливих дощовиках. Усе це коло пекла було обгороджене жовтими стрічками.
Вони зупинилися за сто метрів від споруди й вийшли з авто. Повітря було теплим і липким. Шквал не вщухав, тулився до їхніх тіл, наче хмари водяного пилу. Асфальтована доріжка була вкрита багнюкою. Жанна ледве не впала на своїх підборах і вхопилася за руку Тена. Зігнувшись, вони дошкандибали до вхідних дверей, поки Леру розмахував посвідченням, прокладаючи шлях. Жанна була дезорієнтована. Вода. Бруд. Атмосфера промислової зони. Не так вона уявляла собі лабораторію амніоцентезу, місце за визначенням стерильне.
Назустріч їм вийшов капітан місцевої поліції. Заступник прокурора вже поїхав. Чекали на Тена, перш ніж забрати тіло. Тоді офіцер коротко описав жертву. Нічого такого, чого б уже не було в брифінгу Райшенбаха.
— Треба обійти справа, — повідомив він, простягаючи руку. — Вхід до парковки — із заднього боку будівлі. Попереджаю вас, там... кривава лазня.
Поруч матеріалізувалися фліки. Клацнули парасольки. Вони обійшли будівлю алеєю, обсадженою бирючиною. Усі ковзалися й шльопали багнюкою на асфальті. Сцена загалом була комічна, але найсміховинніший вигляд мала Жанна на своїх шпильках, у мокрому піджаку й заляпаних білих джинсах, що здавалися геть убитими.
— Зайдемо он там, — мовив капітан, махнувши в бік бетонного пандуса, що зникав у пітьмі. — Ворота підняті. Інакше доведеться заходити до будівлі й спускатися ліфтом. Треба ключі, коди. Ця лабораторія — справжній бункер.
Жанна з Теном перезирнулися. Як тоді сюди проникнув убивця? Дощ заливав заїзд до паркінгу темними шумливими хвилями. Повітря було таке вологе, що здавалося, наче дихаєш водяною парою. У Жанни виникло враження, ніби вона спускалася до перегрітої печери. До якогось таємного прадавнього місця, звідки походять міські легенди.
Парковка з низькою стелею була переділена колонами. Жодної машини, окрім «смарта», оточеного жовтою стрічкою. Вочевидь, тачка жертви. Довкола снували фліки в тих самих дощовиках, підлогою ковзали промені їхніх ліхтариків.
— Треба спуститися ще нижче, — сказав капітан. — На другий рівень. Приходив якийсь чувак із мерії, пояснював нам, навіщо той підвал, але я нічого не зрозумів. Паркінг оснащений системою стоків, зробленою в шістдесяті, туди стікає вода з усієї промислової зони. Хочете маски? Там унизу добряче смердить.
Новоприбулі відмовились. Ще один пандус. Вони зустріли перших криміналістів у білих комбінезонах із написом «ЕКСПЕРТНО-КРИМІНАЛІСТИЧНА СЛУЖБА». Ті фотографували окремі деталі під світлом прожекторів, збирали зразки в герметичні пакети.