Жан-Кристоф Гранже – День попелу (страница 18)

— У п’яти сезонних робітників є історія судимостей.

— Заарештуй їх.

— Що?

— Кажу, затримай їх мені.

— Під час збору винограду?

Капітанка виглядала переляканою — посланцям удалося оточити свою священну територію неприступною стіною в головах усіх місцевих.

— Думаю, за перших підозрюваних ті чуваки зійдуть, — повів далі Ньєман. — До слова, перевір, чи є в регіоні грабіжники церков, викрадачі скульптур...

— Е-е-е... Добре.

Флік кивнув на прощання криміналістам і сам пішов до «мегана». Він довіряв Деснос: вона зуміє організувати облаву за всіма правилами і розібратися з посланцями. Він збирався тим часом поглибити свої знання про історію каплиці. Якщо приховані фрески і справді існували, то мали би залишили слід у минулих сторіччях.

Дорогою до готелю Ньєман зайнявся підбиванням підсумків. Він мав би бути задоволеним просуванням розслідування. Але не був. Якщо припустити, що крадіжка фрески вийшла з-під контролю, а бійка закінчилася трагедією, до чого тоді цей загадковий ритуал із камінчиком?

У глибині душі флік не дивувався, що ця банальна версія веде в глухий кут. Коли життя вело його просто до рук диявола, то на нього точно чекав не швидкий перепихон, а великий куш.

Під тонким шаром очевидних здогадів причаїлася прірва.

Як завжди.

24

Це був кінець світу. Чи принаймні його передчуття.

Коли близько четвертої години дня на виноградники вдерлись крюшо зі зброєю напереваги, Івана нічого не зрозуміла. Що, на Бога, творив Ньєман? Вони домовилися проникнути в общину й діяти обережно, просочитися в її ряди та тихцем зібрати інформацію. І тут він відправляє кавалерію, порушуючи головне правило посланців і насилаючи на їхні мирні землі заповнені набоями автомати.

За іронією долі ця катастрофа розгорталася в останніх променях сонця. Фіолетове небо, бронзові виноградники, чорно-білі силуети з боку Чистих. Навпроти — батальйон темно-синіх жандармів, схожих на гнойових мух, які походжали між лоз і просили найманців — дуже оригінально — показати документи.

Операцією керувала симпатична кобіта, трохи пухкенька, в анораку й кашкеті зі славнозвісною нашивкою — гранатою з вісьмома вогниками. Із такими формами вона, мабуть, сподобалася Ньєманові. Але чому він не тут? Якщо вже робиш дурниці, то роби їх власною персоною.

Крюшо вже пакували кількох любителів фламенко. Кайданки не діставали, але тільки тому, що роми підкорялися, не рипаючись.

Дивлячись на те, як виблискують у сутінках «ріжки» — так жандарми називали свої автомати, — Івана ще раз кинула погляд праворуч, на посланців. Ті зникли.

Флікиня взялася переступати ряди лоз, аби поглянути, що відбувається. Анабаптисти стояли на колінах, ховаючись за виноградом. Вони молилися з опущеними головами й заплющеними очима. Молилися Богу, щоб той захистив їх від жорстокості світських — а на додачу й від їхньої тупості.

Затримували вже четвертого рома. Івана знала Ньємана. Він був не з тих, хто гребтиме всіх підряд, аби тільки зімітувати бурхливу діяльність. Ні. Мабуть, він знайшов зачіпку, яка вказувала на провину сезонного робітника циганського походження.

— Що за хрінь?

Івана обернулася: біля неї з’явився Марсель із обличчям кольору парацетамолу й перекошеним брилем. Зігнувшись у три погибелі, він, схоже, ховався в листі.

Івана миттю здогадалася:

— У тебе була судимість?

— Річ не в тому.

— А в чому?

Чоловік завагався.

— Я не маю французького громадянства.

Івана зустрічала сотні таких — по обидва боки фронту: і коли жила по сквотах, і коли почала працювати флікинею. Маргінали без паперів чи будь-яких планів, чиї дні визначала невпевненість у майбутті.

— Звідки ти? — запитала вона, придушуючи свій (природний) тон фліка на допиті.

— Я з Чорногорії.

— А я хорватка.

Івана сказала це не думаючи, а тоді замислилась, чи ці два регіони не рвали одне одного на клапті в 90-ті.

Обличчя Марселя проясніло.

— У тебе теж нема документів?

Жінка не відповіла, знову спостерігаючи за жандармами, які штовхали ромів до своїх фургонів IVECO.

— То ти нелегалка?

Івана всміхнулася.

— Папери в мене завжди були в порядку.

— Ти з Хорватії чи з Франції?

— Я ж казала, що я журналістка.

— Але... з Хорватії?

На сцену вийшли анабаптисти. Вочевидь, вони намагалися домовитися з жандармами. Вони говорили беззлобно, але їхні очі видавали повну паніку через рушниці. Їхні землі було сплюндровано.

— Заспокойся, — зрештою видихнула Івана. — Ти не в їхньому списку.

— Якому списку?

— Підозрюваних.

— Підозрюваних у чому?

— У вбивстві Самюеля.

— Це... це вбивство?

Івана нарешті поглянула на нього. Запала Марселева пика виражала деяке полегшення.

— Глянь, — сказала вона, хапаючи його за плече й розвертаючи в бік крюшо. — Вони вже затарились. Тепер вертаються на базу.

— Але що це все означає?

— Це означає, що розпочинається справжній бедлам. Винограду доведеться зачекати.

25

Усі повернулися до роботи. Але настрій був уже зовсім не той, навіть посланці виглядали знеохоченими. Повернутися в Дієцезію й помолитися? Облаштувати штаб-квартиру під сараєм? Чекати на накази? Але від кого?

Івана збирала виноград у своєму закутку. Вона почувалася двічі винною. По-перше, за те, що цілком належала до зграї агресорів. Навіть перевдягнена черницею, вона залишалася флікинею й не цуралася принизити чи налякати безневинних християн.

Друга провина була якраз у тому, що вона проникла до Маєтку під прикриттям. Вона була не просто фліком, а ще й зрадницею. Довбаною шпигункою, чия місія ґрунтувалася на самозванстві й брехні.

Із кожним укинутим до кошика гроном вона пошепки сама себе лаяла.

Невдовзі навколо почався якийсь рух. Усі йшли з алейок, кудись прямували, приїжджали вантажівки. Отже, роботи припиняли. Та й споночіло, тож краще було змотувати вудки, щоби не вмерти од відчаю на морозі.

— Як справи?

До неї підійшла Рашель. Івана інстинктивно повернулася до ролі трохи розгубленої найманки.

— Що взагалі відбувається? — запитала вона недовірливим тоном.

— Ходімо зі мною.