Юрий Ячейкин – Сплячий лелека (страница 8)
Йдучи до управління, Роговцев на хвильку зупинився перед театральною тумбою. Був вражений: «Велика циркова вистава!» Оголошувалося про вистави в міських театрах, про футбольний матч на кубок республіки тбіліського «Динамо» з потійськими одноклубниками. І справа не в тому, що в театрах забагато вільних місць, бо заводи і фабрики працюють в три зміни, постачаючи близький фронт снарядами, мінами, патронами, зимовим одягом. І суть не в тім, що футболісти гратимуть серед сиротливо порожніх трибун, — вболівальники на фронті…
Генерал підійшов до столу, де були розкладені його матеріали до наступної наради. Узяв документ, розповсюджений днями Радінформбюро, — «Злочинна кліка Гітлера грабує і нищить культурні багатства Радянського Союзу». Червоним олівцем окреслив абзац, щоб не проминути: «Вони поклали собі за мету не тільки матеріально, а й духовно обеззброїти народи СРСР, щоб легше було перетворити їх в безсловесних рабів німецьких баронів».
Стукіт у двері обірвав роздуми генерала.
— Прошу! — радо гукнув він. Знав, кого майор Тамбуліді покликав до нього так раненько, щоб стало часу на розмову ще до наради, яка мала початися о восьмій.
— Бажаю здоров’я, товаришу генерал! — привітався полковник Василь Тарасович Іринін, що увійшов разом з Тамбуліді.
Із задоволенням глянув на міцну постать полковника.
— Радий вас бачити, Василю Тарасовичу, — привітався Роговцев. — Сідайте, і візьмемось до справ. Часу у мене обмаль, до початку наради лишається двадцять три хвилини.
— Слухаю вас, товаришу генерал!
— Що зараз відомо про загальне становище в Ставрополі?
— Дивізійні розвідники днями взяли «язика», офіцера-есесівця, який командував взводом. На допиті він показав, що в місті концентруються різні повноважені служб, команд і штабів. Зокрема, з Донбасу в Ставрополь перекинуто гітлерівське… вибачте, товаришу генерал, погляну в блокнот, — Василь Тарасович вийняв нотатник, погортав його і вичитав: — «Мельдекопф унд бефельсюберміттлунгсштеллє»…
Майор Тамбуліді всміхнувся. Але хоч як швидко майнув Цей мимовільний усміх, Василь Тарасович його помітив.
— Що вас звеселило, товаришу майор? — запитав.
— Марк Твен, — відповів Тамбуліді.
— До чого тут Марк Твен? — Полковник мовив стримано, але відчувалося, що недоречний усміх майора і ще недоречніша в їхній діловій розмові згадка про Марка Твена його роздратували.
Аж тут почув таке ж зайве, як на його погляд, пояснення:
— Марк Твен писав, що німецькі словосполучення такі ж довжелезні, як залізничні рейки, і так само зникають десь за обрієм. Прошу пробачення, товаришу полковник.
Полковник Іринін мовчки хитнув головою.
— Щодо «Мельдекопфа унд бефельсюберміттлунгсштеллє», — зовсім вільно вимовив генерал Роговцев, враз повертаючи розмову в належне русло. — Ці, за висловом Твена, рейки перекладаються лише приблизно, щось на зразок «висунута вперед голова і управління з правом наказів верховної ставки». Через цю «висунуту вперед голову» фюрер з серпня місяця намагається особисто керувати бойовими діями групи армій «А». Вперше надіслав нам повідомлення про цю «голову» майор Калина. Оповідайте далі, Василю Тарасовичу.
— Туди ж, у Ставрополь, перебазувалася у повному складі рота зондеркоманди «Кюнсберг».
— Прошу про команду «Кюнсберг» докладніше.
— Зондеркоманда «Кюнсберг» утворена ще восени 1941 року під час наступу на Москву і Ленінград. Місце породження, зрозуміло, Берлін. До її складу увійшло понад двісті есесівців з розформованих частин. Вік особового складу — від тридцяти до сорока років. Команду поділено на чотири автоматні роти, які очолюють зон-Дерфюрери. Усі чотири зондерфюрери — службовці міністерства закордонних справ. Окрім них, до кожної роти входить ще по чотири — п’ять зондерфюрерів, «наукових працівників» з різних галузей гуманітарних наук — історії, географії, літератури, мистецтвознавства. Завдання зондеркоманди «Кюнсберг» полягає в тому, щоб в окупованих культурних центрах нашої країни грабувати цінні бібліотечні зібрання, вивозити до Німеччини музейні скарби, відшукувати з тією ж метою приватні зібрання або окремі предмети, що мають історичне, наукове і мистецьке значення. Власники приватних зібрань і колекцій підлягають ліквідації. Справжній «науково обгрунтований» бандитизм! Окрім того, завданням зондеркоманди є руйнування музейних приміщень, пам’ятників старовини та меморіалів, історичних архітектурних споруд. На тимчасово окупованій території Північного Кавказу і Кубані діє четверта рота зондеркоманди на чолі з гауптштурмфюрером СС Краллертом — картографом відомства Ріббентропа.
— Пригадую, це той Краллерт, «науковці» якого знищили музей осетинського поета Кости Хетагурова і спалили його рукописи… — чи то запитав, чи то проінформував генерал.
— Саме він, товаришу генерал! — Полковник Іринін сухо перелічив: — Сплюндровано будинок-музей Лєрмонтова в П’ятигорську, руйнують будівлі, пов’язані з іменами великих російських письменників — Пушкіна, Грибоєдова, Льва Толстого, Горького і Маяковського. Оголошено наказ: «Ніякі історичні та художні цінності на Сході не мають значення». Далі…
— Досить! З цим ясно.
— Ще запитання будуть?
— Як ідуть справи з полоненим офіцером зв’язку штабу Клейста? — згадав генерал зовсім недавні події і ситуацію, коли цей офіцер-зв’язковий, переодягнений у форму рядового солдата вермахту, гукнув з колони конвойованих до майора Калини: «Шеєре! Ти продався більшовикам?..»
— Ви питаєте про обер-лейтенанта Шютце? — уточнив полковник.
— Так, про нього.
— Дані, які ми одержали від нього, застаріли. Він знав про деякі деталі планів наступу Клейста на Кавказ, але ж ці плани поламалися, а питання про відступ, за словами Шютце, в штабі 1-ї танкової армії взагалі не поставало.
— Лише про легкі перемоги і загарбання чужих земель мріяли, — погодився Роговцев.
— Слушно, товаришу генерал. І саме тому останнім часом, за свідченням все того ж обер-лейтенанта, деякі офіцери штабу почали — нишком, звісно, — піддавати сумніву можливість підкорення Кавказу, а вголос передрікали наш контрнаступ. Цими офіцерами зацікавилось СД, і вони зникли зі штабу… Але про все, в тому числі досить важливі характеристики штабістів, зроблені Шютце, викладено в докладній доповідній, яку ми підготували для вас.
— Добре! Дасте після наради, Василю Тарасовичу. А Ставрополь з порядку денного не знімайте і цікавтеся ним у плані, який ми обумовили раніше. Можливо, нам доведеться виходити саме на це місто.
— Слухаюсь.
За дверима жвавішав гомін — наставав час наради.
Розділ 5
СКАРБ НА ЛАНЦЮЖКУ
Одне з перших місць в табелі істинно арійських чеснот Хейніш надавав пунктуальності.
Оберштурмбанфюрер переглянув ранкову пошту — нічого особливого. Зиркнув на годинник. Мугикнув задоволено: з листами упорався ідеально — у точно визначений час. Надійшла година огляду окупаційних газеток, який готували йому в перекладі на німецьку мову. Віллі Майер вправно узагальнював відомості у сконденсований концентрат, що заощаджувало Хейнішу багато службового часу. Газетки ці його, дратували, оскільки він щиро сприймав їх як непотріб. І от маєш: йому поклали за обов’язок оцю паперову жуйку щоранку дегустувати до повної відрази. Аби щось там якось не проскочило. Сенсу в цьому читанні Хейніш не бачив, тим більше, що з матеріалами знайомився вже по виході газет у світ, а не до друку, коли, на випадок чого, ще можна щось вдіяти.
Віллі затримувався, що було на нього не схоже. Хейніш підвівся з-за столу, пружно пройшовся по кабінету, дослухаючись до м’якого порипування новеньких чобіт. «Чоботи, як і обличчя, беруться зморшками з віком, — подумав мимохіть. — І так само, як обличчя, їх омолоджують. Обличчя — жіночою мазаниною, чоботи — масним гуталіном». Дідько б узяв цього Віллі! Навіть пожартувати нема перед ким і разом пореготати! Де ж він зрештою?
Схопив телефонну трубку і суворо запитав:
— Майєре, чому ви примушуєте мене чекати? Чи не знаєте, котра година?
Оберштурмфюрер з’явився негайно. З папкою. Мовив заклопотано:
— Забарилися перекладачі. Отже…
— Отже, кладіть на стіл найбільш характерне, я сам перегляну, — рішуче завершив Хейніш.
Віллі розгорнув папку і поклав на стіл лише одну перекладену статтю.
— Пане оберштурмбанфюрер, гадаю, найперше слід звернути увагу ось на це…
Хейніш всівся в крісло і взяв аркушики обома руками. Читав, спершись на лікті.
— Що таке? — раптом звів на ад’ютанта гнівні очі. — «…контрударом Червона Армія досягла успіху і просунулася вперед в районі…» Що ці йолопи пишуть! «…частина населення ухиляється і намагається чинити опір окупаційній владі…» Який кретин це редагує?
— Пан Шниряєв! — коротко доповів Майєр.
— Зараз же їдьмо до редакції! — Хейніш лунко ляснув долонею по лискуче полірованій поверхні столу. — Готуйте машину, Віллі. І попередьте редактора, щоб чекав на місці. Я навчу цю російську свиню!.. Розшукайте шарфюрера Бергер — нам знадобиться перекладач. Де вона зараз?
— У готелі.
— Тож не баріться, Віллі! Даю вам півгодини. Папку залиште мені.
Фрейлейн Крістіна Бергер краєм вуха слухала ранкове повідомлення берлінського радіо. Як і минулих днів, не казали нічого конкретного, факти заступило одноманітне оптимістичне галасування:
— …Випадкові успіхи, котрих росіяни досягають взимку, не мають вартого уваги стратегічного значення і будуть легко ліквідовані під час першого ж удару вермахту!