Юрий Ячейкин – Сплячий лелека (страница 17)
— Я кажу правду!
— Вірю, бо знаю. Але ви кажете не ту правду, яку я хотів би почути.
— Ви про що, Віллі?
— Я ж запропонував: облишмо! А щоб ви заспокоїлись, я вам дещо поясню. Так само правдиво, як це робите ви. Ви пам’ятаєте повітряного аса Густава Готтфріда?
— Ще б пак! Цей гульвіса справляє незабутнє враження…
— Гадаю, тепер не впізнаєте в ньому колишнього безтурботного гульвісу…
— З ним щось трапилося?
— Висновки зробите самі.
— Хіба я його побачу?
— Сподіваюся. Він тут, у Ставрополі, свіжозаморожений в степу під Сталінградом.
— Ой лишенько! І отаке з Густавом…
— Отаке… Сьогодні він влаштовує вечірку і запрошує на неї колишнє наше товариство, у тому числі й вас.
— Вельми вдячна.
— Виконуючи його маленьке доручення, я робив відповідне замовлення у казино. У вікно побачив вас… А ви одразу — стежу, винюхую, допитую… Ех, Крістіно, я до вас з запрошенням на веселу вечірку, а ви до мене — їжачком. Негаразд, фрейлейн!
— Самі винні! — знайшлася Крістіна, вчувши в словах Майєра ледь приховану іронію. — Слід було починати з вечірки, а не із залицяльників. Тепер нарікайте на себе.
— Гаразд, нарікатиму на себе. Вам — жодного докору. Поспішаймо — часу лишилося обмаль.
Наближалося різдво. В казино було людно. Крістіна вже вкотре дивувалася із, здавалося б, неприродної натури німців — беззастережно слухняні навіть без прямих наказів. Стан на фронтах був фатальний — настрій німців, принаймні зовні, оптимістичний, навіть бадьорий. Ніби з часу вдалого літнього наступу нічогісінько не змінилося. Секрет простий: похмурий вигляд розцінювався як вияв поразницьких настроїв. Відомо: фюрер залізною рукою веде рейх до перемоги. Трапляються окремі незначні поразки. Не без цього. На війні — як на війні! Виникають і тимчасові труднощі. Але ж опісля морозного грудня вже видно і теплий, ласкавий травень. А якщо виникають сумніви, дави їх в собі у зародку, інакше ворог прочитає у твоїх очах зневіру до фюрера і потяг до зради. То де ж краще можна виявити свій веселий, хай навіть і удаваний, настрій та істинно нордичний непереможний оптимізм, як не за пляшкою?
Фрейлейн Крістіна Бергер раділа так щиро, сміялася так, що на серці в кожного, хто дивився на неї, ставало тепліше. Чому б їй не радіти? Під Сталінградом знищені ще дві італійські дивізії — «Равенна» і «Коссерія». Залізне кільце навколо армії Паулюса щодня вужчало, наближаючи кінець. Недарма фон Клейст віддав наказ про «планомірний вихід» з Кавказу: він теж міг опинитися в оточенні…
Коли прийшли Крістіна з Майєром, за столиком вже сиділо троє — елегантний навіть в абверівському мундирі майор Штюбе, масний черевань Кеслер і Густав Готтфрід у формі ніжно-попелястого кольору. Вони ні на кого не звертали уваги, тому новоприбулі почули шмат розмови, початок якої був для них невідомий. Штюбе напосідав на вгодованого слідчого:
— Не впадайте у дитинство, Кеслере! Це доречно лише на схилі років.
— Виходить, після п’ятдесяти людина починає інтенсивно молодіти, — не дуже успішно боронився Кеслер.
— Так, з небезпекою перетворитися у немовля…
— Що ж, устами немовляти глаголить істина…
— Не блазнюйте, Кеслере! Якщо цю справу доручити немовлятам, істини ніхто і ніколи не почує.
— Відтак, казочка про голого короля втратила популярність, — втрутився Майєр. — Ніхто уже не наважиться мовити: «А король — голий!»
— Дивлячись, хто король, — звів на нього очі Кеслер і потім глянув на Крістіну.
Штюбе і Готтфрід підхопилися з місць.
— Нарешті дочекалися! — вигукнув Штюбе. — Оце сюрприз! Дозвольте вашу ручку, фрейлейн…
— А я ламав голову, для кого призначено цю чудову троянду, — Густав Готтфрід показав на квітку, що червоніла серед столу.
— О, Густаве! Я так вдячна вам за увагу, — мовила Крістіна, беручи квітку.
— На жаль, дякуєте не за адресою, — безпорадно розвів руками Густав. — Я сподівався на виключно чоловічу компанію.
— І тепер засмучені?
— Ну що ви! Навпаки!
— Хто ж подбав? Штюбе, ви?
— Теж не я. Це не троянда, а якась кримінальна загадка. Кеслера я одразу викреслюю з числа підозрюваних осіб. Лишається…
— Ах, облиште це слідство, — засміялася Крістіна. — Мені приємно мати квітку від вас усіх.
— Ви мудрі, Крістіно! — похитав головою Густав.
Віллі Майєр мав рацію — Густав дуже змінився. Колись гладкий, червонопикий, невгамовний і невтомний гульвіса, якого не обходили життєві чи службові турботи, який тікав до першого-ліпшого товариства від усіляких клопотів, тепер потоншав, зіщулився, посмирнів.
Поки виголошувалися банальні тости, які Кеслер вислуховував з неприхованою відразою як платню за дармові напої та наїдки, Крістіна розглядала Густава Готтфріда. Викликало співчуття його обличчя, облізле, без брів та вій, на якому молода рожева шкіра виступала плямами з-під ледь загоєних струпів. Весь час він намагався ховати свої зашкарублі, порепані руки.
Густав помітив її співчутливий погляд і ніяково проказав:
— Усе це витівки «генерала Мороза»…
— Як ваші справи, Густаве? — м’яко запитала Крістіна. — Ми з вами так давно не бачились.
— Так вам здається, фрейлейн, минув лише місяць.
— І справді! А здається…
— Отож — здається!.. А що казати про мою дружину і сина? Вони не бачили мене півтора року. Хотів би і я подивитися на свій будиночок у Шварцвальді, посидіти у хатньому затишку, під ялинкою з палаючими свічечками…
— Хіба вам не належить відпустка?
— Ще два тижні тому я мав надію. Але зараз для всіх, хто може тримати зброю, відпустки скасовані. Післязавтра я повертаюся до своєї частини. Така доля трохи підмороженого аса.
— До речі, Густаве, як відрізняти аса від звичайного льотчика? — запитала Крістіна, намагаючись хоч чимось потішити бідолаху Готтфріда. — Усе чую — ас та ас. Це що, свого роду специфічний комплімент чи щось інше?
Густав одразу пожвавішав.
— Комплімент? Хіба такі лобурі, як ото я, кохаються в компліментах?
— Тоді хто ж такий він — ас?
— Невже справді не знаєте?
— Фрейлейн Бергер — з фольксдойчів, — люб’язно нагадав майор Штюбе. — Звісно, їй не відомо те, що корінний рейхсдойч всмоктує з молоком матері, засвоює з колиски. Зрозуміло, в червоній Росії їй ніхто не оповідав про німецьких асів. Отже, Густаве, вам випала нагода виступити у почесній ролі просвітителя молодого покоління.
— Облиште зайві теревені, Штюбе, — зупинив його Готтфрід, — у вас дивовижна здібність найпростішу думку втопити в словах. От уже талант — багато патякати і не сказати нічого!
— Дурна фахова звичка, — з удаваною журбою зітхнув Штюбе. — Але погодьтеся, Густаве, мої слова все-таки принадніші за німоту Кеслера.
Есесівський слідчий тільки зиркнув на нього і мовчки наколов на виделку шмат яловичини.
— Панове, чи пояснить нарешті хтось, що таке ас? — нагадала з докором Крістіна.
— Ас, — значуще мовив Готтфрід, — це льотчик, який в повітряному бою знищив не менше десяти літаків противника, це лицар сучасної війни, повітряний снайпер. Спортивний запал, що веде на двобій із самою смертю, — ось що рухає уперед німецького аса.
— А ви, Густаве, поет…
— Можливо, коли йдеться про авіацію. Між іншим, так само мені сказав покійний Шеєр… О, вибачте мою нетактовність, фрейлейн!
— Заспокойтеся, Густаве, я б вам не вибачила, якби не згадали Адольфа. Ви йому подобались…
— Казав же йому не летіти! — з досадою мовив ас. — Хіба ж він послухав.
— Не будемо про це, Густаве. Скажіть ліпше, який ваш особистий рахунок? — попросила Крістіна.
— Сімнадцять літаків, фрейлейн. Три — у Польщі, по одному — в Голландії і Бельгії, шість — французьких та англійських, решта — вже тут.
— А вас не збивали? — раптом спитав Кеслер.