Юрий Ячейкин – Посланець (страница 4)
— Запевняю — не дуже.
— Ніколи не вірила хатнім віщунам…
— А я не віщую — я знаю. Зважте самі: втрати у червоних страшенні, танків нема, боєприпасів теж — відрізані від своїх двохсоткілометровою смугою, якась жменька знекровлених частин змушена захищати довжелезний фронт, зв'язок обірвано, комунікації зруйновано. Перед німцями — ріденький ланцюжок слабких загонів. Німцям потрібна нафта Грозного і Баку, тому битимуть в одну точку — на Владикавказ, щоб танкопрохідною долиною Алхан-Чурт рвонути до нафти.
— О, та ви справжній стратег, пане бургомістр!
— А ви не смійтеся… У росіян є розумне прислів'я: сміється той, хто сміється останній. А я додам: найвеселіше сміється переможець і найсумніше плаче переможений… А що ми бачимо із вашого вікна з чудовим краєвидом?
По дорозі рухались німецькі війська: тринадцята. танкова дивізія генерал-майора Герра і третя танкова дивізія генерал-майора Брайта. Це — близько чотирьохсот танків… Піхоти понад тридцять тисяч на чолі з уславленими генералами фон Рюкнагелем і фон Клеппом… Крістіна дивилась і запам'ятовувала, нічим зовні не виказуючи, що це її цікавить.
— З чудовим краєвидом?.. Пан бургомістр має на увазі шибениці?
— Маєте рацію, фрейлейн, шибениці слід було б зрихтувати десь подалі. Та я не про них. Я про ту залізну міць. За кілька днів ми будемо в столиці Осетії. І тоді… Ет, до дідька столицю!
Це трапилося вперше і тому дещо несподівано, хоч Крістіна побоювалась, що колись пан бургомістр знавісніє. І тепер пручалася з усіх сил, коли побуряковілий Ліхан, спітнілий і напружений, схопив її за руки і потягся слизьким ротом до її уст…
Аж тут двері рвучко і без стуку розчахнулися, хоч у передпокої завжди куняло по парі поліцаїв.
— Хто насміли… — ревнув було пан бургомістр і враз занімів з виряченими очима.
У двері, гучно гупаючи підкутими чобітьми, сунули німецькі автоматники, а з ними сам гер комендант, худий і високий, мов жердина, гауптман Функель. Він винишпорив покої швидким, прискіпливим поглядом і шанобливо поступився місцем іншому — кремезному, рожевощокому штурмбанфюреру СС[11]. Есесівець зневажливо закопилив губи, дивлячись на розбурханого бургомістра, що похапливо застібав комір сорочки, а ногою штовхав під стіл кубанку, що впала з голови під час його атаки на Крістіну. Лисуватий череп ряснів від поту. Есесівець скоса поглянув і на Крістіну, обличчя якої палало червоними плямами, і щось тихо сказав до свого почту.
Гауптман Функель погано володів російською мовою, а тому допомагав калічити її твердим, як цвях, вказівним пальцем, яким щонаслові дзьобав очманілого пана бургомістра.
— Гер штурмбанфюрер спрашівайт: ві хотель баловаться с девочка, да?
— Що ви, пане? — сполотнів, мов гудзі на його сорочці, Ліхан.
— А што сказать девочка? — звернувся комендант до Крістіни.
Вона недбало знизала плечима і з тамованою іронією відповіла:
— Пан бургомістр зволив мені читати лекцію на тему «Крафт дурх фройде»[12].
Ліхан Дауров з цього нічого не второпав і тільки злякано пас німців очима. Функель переклав її відповідь. Кремезний есесівець оцінив жарт — широко посміхнувся, а комендант запопадливо захихотів.
— О, девочка говоріль отшень смешно. Гросдойче шютка! — Однак знову насупив брови, звертаючись до бургомістра — Гут! Сімпатічні і смєшні девочка — отшень карашо. Но потшему занімайсь девочка во время слюжба?
— Плутанина вийшла, пане-гер комендант, — лопотів Ліхан. — Вона не девочка, вона мій секретар. Служба!.. Ага, згадав: її ж прислав до мене ваш заступник — гер Мюллер…
— Мюллер прісилайт? Зер гут![13] Будем перевіряйт… А теперь слюшайт: ми прішьоль работайт! Арбайтен — шнеллер, шнеллер…[14]
— Прошу панство до мого кабінету! — Ліхан нарешті здогадався улесливо зігнути поперек у низькому, покірному уклоні.
У кабінеті кремезний штурмбанфюрер хазяйновито всівся в єдине — самого пана бургомістра — шкіряне крісло, перекинув ногу на ногу, люто втупився кудись понад лисиною виструнченого перед ним Ліхана і про щось дуже швидко заджерготів. Гауптман Функель сердито стулив брови, коли перекладав, бо, зважаючи на ситуацію, не посмів долати мовні труднощі за допомогою твердого, як цвях, пальця:
— Господін штурмбанфюрер гер Хейніш єст натшальнік СД на наш регіон. Он спрашівайт: потшему нет порядок? Орднунг іст орднунг![15] Потшему бургомістрат без пєрєводшик? Потшему я вас дольжен переводіль? Потшему нікто не научіль себя шпрехен зі дойч?[16]
— Айн момент! — похопився Ліхан і шаснув до дверей, розчинив і гукнув: — Фрейлейн Бергер, прошу до мене!
— Фрейлейн? — здивовано звів брову есесівець. — Варум?[17]
— Так, вона — з фольксдойче, — заспішив пояснити Ліхан і обсмикнув сорочку.
Крістіна Бергер увійшла спокійно, вже опанувавши» себе й причепурившись. Штурмбанфюрер Хейніш з цікавістю глянув на неї, на її розкішне біляве волосся, дбайливо укладене в м'які локони, великі блакитні очі, соковито-рожеві — без фарби! — губи, на всю її зграбну й струнку постать. Скромний темно-синій костюм у талію з підкреслено рівними плечиками і білосніжна блузка ще більше відтіняли її непересічну вроду.
— Вам до лиця був би чорний колір, — мовив Хейніш, вперше посміхаючись.
— Дякую, пане штурмбанфюрер, якщо це комплімент, — невимушено відповіла Крістіна німецькою мовою з ледь відчутним акцентом.
— Так, це комплімент. Але зважте, фрейлейн, мої компліменти мають суто практичний характер, і в цьому ви швидко переконаєтеся, — все ще загадково посміхаючись, Хейніш явно на щось натякав. На що? Невже на чорну есесівську форму?..
— Коли так, ще раз красно дякую.
— А ви й справді чудово володієте німецькою мовою.
— Це моя рідна мова, пане штурмбанфюрер. Кров і земля батьківщини певно і гучно промовляють по всій земній кулі.
— Чудово сказано, фрейлейн! Однак перейдемо до справ. Запитайте цю брудну свиню, що так нахабно і незугарно з вами повелася…
І фрейлейн Крістіна Бергер суворо запитала, старанно наслідуючи мовні звороти і металеві інтонації штурмбанфюрера:
— Ти, свиното! Цієї ночі вбито офіцера і двох вояків вермахту. Чи схоплені бандити? Де вони? Чому байдикує поліція?
Дауров тільки розгублено лупав на неї очима, спантеличений цією несподіваною метаморфозою. Була ж така Тиха й слухняна… У нього почала нервово тіпатися ліва щока і тремтіти щелепа.
— Чого мовчиш, нікчемо! Може, сам, покидьку, сприяєш бандитам?
— Гут, — задоволено мугикнув гауптман Функель. — Класичний переклад!
— Ну, відповідай панам німецьким офіцерам! — напосідала на отетерілого бургомістра невблаганна Крістіна.
Ліхан Дауров неслухняною, задерев'янілою рукою витяг з кишені хустину і витер мокре чоло та зрошену рясним потом лисину. Потому несміливо і затинаючись щонаслові пробелькотів:
— Заходів вжито… Бандити схоплені… Потім втекли…
— Втекли?! Самому закортіло гойдатися на шибениці, падлюко?
— Дозвольте, я покличу мого заступника, — став благати вкрай нажаханий бургомістр. — Той у курсі… Детально…
Він стрімголов шугонув з кабінету і вже за хвилину повернувся з людиною середньою на зріст, середніх років, нічим не примітним обличчям і невиразно-сірими очима.
— Боже мій! — вигукнув штурмбанфюрер. — Це не бургомістрат, а якась дивовижна кунсткамера унтерменшів!
— Ось він, — тим часом засапано доповідав бургомістр. — Мій заступник… Пан Михальський зветься… Все знає!
— Фохусапші, панове! — пан Михальський приклав до грудей правицю і догідливо схилив голову.
— Що цей йолоп верзе? — роздратовано спитав есесівець.
— То дуже специфічне місцеве вітання, — пояснила фрейлейн Бергер, — точного перекладу не існує.
— І як же його все-таки розуміти?
— Можна як «щасливого прибуття», можна і як «ласкаво просимо до нас». Проте відомо точно, що словом «фохусапші» зустрічають лише найщиріших кунаків, друзів… Мабуть, цим вітанням пан Михальський бажав підкреслити, що він — ваш найвідданіший друг.
— Зрозуміло. Тільки не друг — слуга. Тільки слуга, і більше нічого! Хай краще доповість, де бандити, які вбили офіцера і двох солдатів.
Вислухавши переклад, пан Михальський споважнів.
— Бачите, панове, — статечно відповів він, — це не було вбивство у власному розумінні цього слова.
— Тобто як? — похмуро скинувся штурмбанфюрер.
Пан Михальський навіть оком не кліпнув.
— Це вияв кровної помсти, — спокійно пояснив він, — є такий місцевий звичай з дідів-прадідів, особливо коли йдеться про жінку та уражену родинну честь… А двоє солдатів за наказом пана офіцера (бефель іст бефель![18]) подалися з ним до двох сестер-красунь Дауханових. Одну з них намагалися зґвалтувати тут же — на очах у старого Дауханова. Той став на захист, і його прикололи багнетом. Сестер зґвалтували, а вони наклали на себе руки — повісилися… Коли ж повернулися додому їхні чоловіки — Тамірбулат і Димітр, то й помстилися за місцевим звичаєм: за три життя — три життя. Скористалися кинджалами. Бачите, панове, оті кинджали всі тутешні мають споконвіку…
Докладний звіт пана Михальського викликав ніким не очікувану реакцію штурмбанфюрера. Есесівець, дивлячись на Ліхана Даурова, звернувся до Крістіни:
— Фрейлейн Бергер, у вас є чоловік, брат або наречений?
— Ні, поки що самітна, — відповіла вона.
— Шкода, а то він мав би підставу за місцевим звичаєм зарізати нашого пана бургомістра. А втім — до діла. Мені доповіли, що убивць затримано на місці злочину. Запитайте пана Михальського, де вони?