Юрий Ячейкин – Посланець (страница 30)

— Про що мова, пане Хейніш! — розчулено озвався Шеєр. — Я тому й просився у Берліні саме до вас.

— Так, мене повідомив про це обер-фюрер СС Корземан, майбутній начальник поліції та СС рейхскомісаріату «Кавказ». Мені дуже приємно, що сином мого трагічно загиблого друга піклуються такі високі особи. Вибачте, Адольф… Шютце, а ви у якій справі тут?

Чий більше промовляв штурмбанфюрер Хейніш, тим більшою повагою мимовільно проймався обер-лейтенант до свого випадкового супутника і виструнчено дерев'янів, з летким переляком пригадуючи свої вільні промови з цим істориком, що виявився птахом дуже високого злету. А що, коли цей Шеєр от зараз бовкне щось недоречне? Тому, коли Хейніш звернувся до нього, він гаряче відповів:

— Гер штурмбанфюрер, я мав щастя познайомитися з паном Шеєром під час нічної сутички з партизанами в горах. Пан гауптман особистим прикладом підняв солдатів в атаку. Справжній офіцер! Я вважав справою честі запропонувати панові Шеєру штабну машину, оскільки його власна згоріла.

Хейніш поважно набундючився:

— Ви правильно вчинили, Шютце. І я радий саме від вас чути про сміливі дії гауптмана. Сподіваюся, ви потоваришували?

— Так точно! — клацнув закаблуками Шютце.

— Як ви гадаєте, чи заслуговує пан Шеєр на бойову нагороду?

— Безумовно!

— Обер-лейтенант перебільшує, — скромно озвався Шеєр. — Просто я діяв, виходячи з обставин, що несподівано склалися, як і належить німецькому офіцерові. До речі, обер-лейтенант Шютце теж не губився в бою…

— Тільки так і належить поводитися істинним арійцям, — схвально проказав Хейніш. — Дякую, обер-лейтенанте, за вашу турботу про пана Шеєра, а зараз мені необхідно побалакати з ним особисто. Розумієте?

— Слухаюсь, гер штурмбанфюрер!

— Давно з Берліна? — запитав Хейніш, коли двері за Шютце зачинилися. — Та ви сідайте.

— Пішов четвертий місяць, як перебуваю в діючих частинах, — відповів Шеєр, присаджуючись.

— О, то ви попри юнацьку зовнішність старий бойовий вовк! — силувано пожартував Хейніш.

— Як сказати, — у тон йому відповів Шеєр, — моя зброя — перо, а поле бою — наука.

— Це покликання чи обов'язок?

— І перше, і друге, пане Хейніш.

— Якщо я не помиляюся, ваш батько не збирався робити з вас вченого. Старий Шеєр мріяв про сина-вояку! Хіба ж ні!

— А хіба не справдилися мрії батька? — Адольф поглядом вказав на свої погони. — Окрім того, це саме він порадив мені йти на історичний факультет, щоб бойовито боронити нордичну історіографію від нападок плутократів і фальсифікаторів. Ми мусимо в усій красі поновити у світі величну історію арійської раси. Прикладом для мене е мій старший колега, зондерфюрер СС барон Болко фон Ріхтгофен.

— Чудово! — погодився Хейніш. — До речі, Адольфе, зараз у нас плідно працює група науковців і діячів культури зі штабу «Кюнсберг» на чолі з картографом міністерства закордонних справ, гауптштурмфюрером СС паном Краллертом. Так от, — зумисне наголосив Хейніш, — вони спалили геть усі матеріали, які лишень знайшли, якогось Кости Хетагурова, але й досі полюють на його шкідливі рукописи та чернетки. Щоб і гадки про нього не було! Недолюдки-унтерменші не мають права на власну культуру та історію.

— Цілком з вами згоден, пане Хейніш. Цей корисний та ефективний досвід нині поширено по всіх окупаційних військах.

Почувши це, Хейніш щиро мовив:

— Ви й не уявляєте собі, Адольфе, як приємно мені було з вами балакати, радий, що ми розуміємо один одного з півслова. У фронтових умовах — слово честі! — це розкіш.

— Коли так, то я щасливий, що завдав вам кілька приємних хвилин.

— Тепер скажіть мені, Адольфе, вам потрібна якась допомога в роботі над книгою? Можливо, загальна консультація… Ну, про побутові умови я й не кажу — чудова квартира з чудовою господаркою вам забезпечені! Зізнаюсь, — Хейніш лагідно посміхнувся, — і квартиру, і господарку спеціально для вас зберіг, бо на них обох наша тутешня чоловіча стать страшенно ласа! Машину — само собою…

— Щиро вдячний вам, пане Хейніше! Теж признаюся з усією відвертістю: я сподівався на вашу увагу, але отакого, справді батьківського, піклування, визнаю, не чекав… Щодо консультації. Боюся, що мені слід більше їздити і дивитися, аніж консультуватися. Зрозумійте мене правильно. У Берліні мене, здається, грунтовно просвітили — від Людендорфа до рейхсміністра Геббельса. Ось, на доказ, останній вислів рейхсміністра пропаганди щодо Кавказу. — Шеєр вдруге за цей день витягував на світ божий нотатник: — «Ми захопили країну на Сході не лише для того, щоб нею володіти, але й для того, щоб організувати її передусім для себе. Ми ведемо війну за вугілля, залізо, нафту. Якщо до визначеного нашим командуванням часу закінчаться бої на Кавказі, ми матимемо в своїх руках найбагатющі нафтові області в Європі. А хто привласнить пшеницю, нафту, залізо і вугілля — той виграє війну». Після ж бесіди у верховному командуванні мене не полишає думка, що свою майбутню книгу я міг би назвати й так — «Завоювання Індії на Кавказі». Отже, приціл моєї наукової розвідки далекий.

— Якщо не таємниця, з ким мали розмову в ОКВ?

— Які від вас, пане Хейніше, можуть бути таємниці? З цього питання мене докладно консультував керівник відділу пропаганди генерал Ведель. На прохання самого рейхсміністра доктора Йозефа Геббельса. Отже…

— Отже, вам потрібен лише мій дозвіл на вільне пересування по всій фронтовій і прифронтовій смузі, — широко всміхаючись, зазначив Хейніш.

— Дуже було б бажано, аби не завдавати вам щоразу нового клопоту і не набридати нескінченними проханнями…

— Давайте ваш мандат. Ого! — вигукнув він, коли розгорнув документ. — Я знову щиро радію за вас, Адольфе, — такий я бачив лише у самого Дітріха!

У пам'яті спливла фраза, мовлена на заміській дачі під Тбілісі. Шеєр: «Проте мене чудово знає видатний діяч міністерства рейхспропаганди доктор Отто Дітріх».

— Хіба Дітріх тут? — запитав. — Я з ним добре знайомий.

— Тепер ви його побачите лише в Берліні. Днями він вилетів від нас по закінченні зйомок нової документальної стрічки для фірми «Уфа-фільм».

— Шкода..

— «Веселіше, Адольфе, гарною товариства вам стане! Чи ви вже забули, як я про вас подбав?

— О ні, пане Хейніш…

— Отож! А тепер останнє запитання: що чувати про вашу матір?

— Нічого особливого.

— Сподіваюся, ви не поділяєте її дивацьких поглядів?

— Ну що ви, гер штурмбанфюрер? Ми з батьком давно засудили її не гідну німкені поведінку. Одного того, що вона знехтувала вашою щирою дружбою і заборонила вам відвідувати наш дім…

— Так, так, — похитав осудливо головою Хейніш. — Ваша матінка — жіночка з норовом. Ледь не згубила кар'єру вашого батька і мою на додачу… Та, на щастя, все тоді добре минулося!

Раптом уперше за час їхньої розмови на столі у Хейніша задзвонив телефон.

— Хейніш слухає. Що?! — заволав він. — І ви досі барилися з таким повідомленням? «Не знали, не знали…», — передражнив когось. — Функеля повідомили? Ах, уже на місці… Так от — нічого не чіпати до мого приїзду! — штурмбанфюрер роздратовано кинув трубку. — Ще новина — вбито бургомістра. Отак і живемо, любий Адольфе, мов на вулкані… Майєре! — гукнув і, коли рудий Віллі миттєво з'явився у дверях, наказав: — Ось мандат пана Шеєра. Поставте штамп без обмежень, потім подбайте про пана Шеєра згідно з моїми попередніми розпорядженнями. Свій сьогоднішній день присвятіть нашому гостеві з Берліна. На випадок чого — я в бургомістраті…

… Пан бургомістр лежав на підлозі долілиць. На потилиці його лисуватої голови запеклася кров.

— Знову — постріл ззаду, — зазначив Функель.

— Хто тут топтався й нишпорив? — спитав Хейніш, мацнувши швидким поглядом приміщення.

— Поліцаї, — зронив комендант.

— Ідіоти!

— Поголовно, — з похмурим сарказмом зголосився Функель. — А цей, — тицьнув пальцем на Зазроєва, — найбільший унікум! Це він, телепень, начовгав по підлозі болотом.

— Хто перший виявив труп?

— Двоє — бухгалтер Кляпрот і заступник Даурова пан Михальський.

— Затримали?

— Так точно!

— Кличте.

— Зазрой, ті пріводійт Кляпрот і Михальські. Бістро, свиня в чоботях! Пане штурмбанфюрер, бухгалтер гер Кляпрот — з фольксдойче, але теж недоумок. Навіть німецької мови не знає.

Аж тут повернувся, як завжди, неголений Зазроєв, що з гвинтівкою навперекіс супроводжував гера бухгалтера, підтоптаного й миршавого Кляпрота, сухенького старигана в окулярах у залізній оправі на зляканому личку, і сіренького, непоказного з голови до п'ят пана заступника.

— Фрейлейн Бергер, перекладайте, — наказав Хейніш. — Хто з цих двох побачив забитого перший?

— Я, — схвильовано пискнув стариган.

— За яких обставин це сталося?

— Розумієте, пане, — старого бухгалтера била гарячкова лихоманка, аж все його всохле тіло дивно тіпалося, — я приніс, як приношу щоранку, панові бургомістру папку з паперами на підпис. Зайшов, а пана Даурова нема…

— А хто був? — враз наполіг Хейніш.

— Труп, — злякано пробелькотів бухгалтер.

— Тьху!.