Юрий Ячейкин – Блакитна лінія (страница 27)

Тривалий час зондерфюрер, мов павук, мережив ефір пеленгаторами і вже готувався накинути свою ловецьку сіть, коли безглуздий випадок зіпсував усю справу. Втрутився агент Мюллера пан Гейліген — уже впокоєний, хвала господу! — тут же нагодився штандартенфюрер Хейніш зі своєю есесівською ватагою. І що маємо? Двох мерців. Усі нитки обірвано.

Чи надовго? Йон Патціг не мав сумніву, що невдовзі хтось «зацвірінькає». Так і сталося! Правда, передавач працює безсистемно, зрідка, подає дуже короткі шифровки. Ключа до них нема. До того ж «цвіркун» подав голос із району, густо помережаного лініями комунікацій, і вмовк.

Треба чекати.

І слухати ефір.

Щоб із кожним виходом вужчало оточене пеленгаторами коло.

Отак потихеньку й непомітно затягнеться зашморг ще на чиїйсь шийці.

Розділ п’ятнадцятий

БАРОН З КАВКАЗУ

Здавалося б, це був незначний поштовх — «шукати джерело у відомстві Тодта». Але думки одразу сконцентрувалися у потрібному напрямку, що й спонукало Віллі Майєра згадати давно забутого шкільного товариша Гельмута Фогта, який після закінчення школи оволодів фахом інженера-будівельника.

Де він зараз? Що з ним? Яке займає становище?

Що, власне, пам’ятав про нього Майєр? В уяві забовванів жвавий і меткий товстунець у коротких шкіряних штанцях, що туго обтягали надміру опуклі, як для хлопця, литки. Повільний у рухах, вайлуватий, чомусь із завжди масними і товстими, мов сосиски, губами, він серед однокашників зажив стійкої репутації ненажери, що, у свою чергу, стало предметом традиційних кпинів. Цікаво: Гельмут не ображався. Справді-бо, ніколи не ставився байдуже до кулінарних принад. У загонах гіглерюгенду охоче брав на себе обов’язки куховара. Проте сліди його Віллі Майєр загубив ще до початку польської кампанії — тоді розметало їх по всьому світу.

Майєр обережно поцікавився серед спільних знайомих, де Гельмут зараз. Виявилося: працює тут, у Берліні, інженером-креслярем у штабі військово-будівельної організації Тодта. У цьому щасливому збігу нічого дивного не було, оскільки в рейху все підкорено вимогам війни. І тепер, окрім воєнних споруд, ніяких інших не зводилося.

Звісно, шкільні стосунки, вільні й невимушені, поновлюються легко. Цьому сприяють сентиментальні спогади дитинства — скарб невеличкої групи втаємничених, до якого решті людства й діла нема.

Проте чи не виглядатиме підозрілим його раптовий візит з дружніми обіймами? Надто багато часу спливло, і досі ні Гельмут, ні Віллі не цікавилися долею один одного. А треба ж завести мову про сувору військову таємницю.

Тому Майєр вирішив діяти обачливо, конструюючи обставини зустрічі так, щоб вона, з одного боку, мала вигляд випадкової, а з другого — вмотивованої службовою необхідністю. Найліпше було б завітати до місця роботи Гельмута Фогта у справах, пов’язаних з діяльністю «Цепеліна». Тоді зустріч із шкільним товаришем виглядатиме як приємний сюрприз, що ним примхлива вояцька доля подеколи понаднормово винагороджує сумлінних служак.

І ось якось уранці, ніби мимохідь, Майєр звернувся до Хейніша:

— Пане штандартенфюрер, чому ми не використовуємо контингенти відомства Тодта?

— Конкретніше! — зажадав Хейніш.

— Відомство має свою мережу концтаборів для остарбайтерів.

— То що з цього?

— Вони добирають собі контингент, що володіє певними технічними навичками. Якби ми знайшли там осіб, придатних для виконання диверсійних завдань, це значно скоротило б термін підготовки технічно обізнаних агентів. Адже ми, готуючи агентів, подеколи змушені починати з елементарних азів.

— А це думка! — оцінив Хейніш.

— Радий чути вашу похвалу, пане штандартенфюрер.

— От що, Віллі, — ухвалив Хейніш, — з реалізацією вашої ідеї не будемо зволікати. Доручаю вам негайно, сьогодні ж, навідатися до штабу відомства Тодта й дізнатися про дислокацію та призначення їхніх таборів. Особливо цікавтеся національним складом полонених… Хоча, — він скептично знизав плечима, — звідки у штабі можуть бути такі специфічні відомості?.. Отже, поки що обмежимося загальним: дислокацією і передумовами наших можливих відвідувань.

Упоратися з таким завданням було нескладно. Віллі дістав вичерпну інформацію, з якої фахівці могли б зробити далекосяжні висновки. «Копію доповідної необхідно передати Крістіні», — зазначив собі Майєр. Заразом дізнався й про номер кімнати, в якій працював Гельмут Фогт.

Він одчинив двері потрібного йому приміщення і мовив:

— Вибачайте, панове! Чи не підкажете, де у вашому лабіринті розташоване управління відомчих концтаборів?

З появою есесівця гомін у просторій кімнаті вщух.

Усі офіцери в формі інженерних військ звели голови і втупилися в прибулого.

І тоді пролунало здивоване:

— Віллі, невже це ти? Я не вірю власним окулярам!

З-за столу, розташованого ліворуч від входу, піднявся дуже примітний, опасистий чоловік. З характерною зачіскою — колом. М’яке, хвилясте волосся спадало на великі вуха. Поділена посередині рівним проділом зачіска підкреслювала обшири опуклого, квадратного чола. Все у нього було дорідне, масивне — щоки, ніс, важке підборіддя. Масні губи, товсті, мов сардельки, зовсім нетипові для тонких, суто арійських вуст. Перенісся осідлали величезні окуляри в тонкій металевій оправі.

— Боже мій! — зрадів і собі Майєр. — Гельмуте! Оце зустріч! Звідки ти узявся? А мені казали, що ти захряс десь на Балканах…

— Я там зовсім не був! — заперечив Фогт. — Польща, Бельгія, Франція — ось де пролягали мої службові путівці. — Він поглянув на присутніх: — Панове, з вашого дозволу я вас залишу на кілька хвилин: гауптштурмфюрер — мій шкільний друзяка. Не бачилися понад три роки!

Майор, що поважно височів над столом посеред кімнати, відповів, чомусь звертаючись до Майєра:

— Чи вистачить кількох хвилин для такої зустрічі?

Віллі сумно зітхнув.

— Пане Фогт, ви сьогодні вільні на всенький день! — послужливо вирішив майор проблему.

— О! Не знаю, як і дякувати, — сказав Майєр.

— Не варто подяки! — любов’язно всміхнувся майор.

Коли вони вийшли на вулицю, Гельмут наполіг:

— Рішуче пропоную — в ресторан.

— Згода!

— Тут неподалік є досить затишний… Ось тільки прейскурант…

— Гельмуте, невже тобі не відомо, що моя форма значно урізноманітнює асортимент у будь-якому харчовому закладі? — засміявся Віллі.

— Знаю! — підтримав його Гельмут. — Тому як викінчений егоцентрист і хочу скористатися з щасливої нагоди.

— Тоді — вперед!

У ресторані ласий до кулінарних принад Гельмут Фогт повівся як досконалий знавець усіх потаємних припасів. Обер-кельнер тільки витріщувався на його замовлення. А Майєр з поважною міною на обличчі тільки схвально похитував головою.

Нарешті, записавши замовлення, обер-кельнер наважився делікатно натякнути:

— В наші часи такий дефіцит роздобути дуже нелегко…

— Дорого? — прямо запитав Майєр.

— Про це ліпше знає господар закладу, — ухильно відповів обер-кельнер.

— Грошви стане! — поклав край його ваганням Віллі.

Гельмут скинув оком довкола й мовив:

— Раніше тут було затишніше — залу освітлювали свічки. А тепер понавішували на стіни бліді електричні світлячки. Як у борделях…

— Тебе такі зміни не надихають? — руба запитав Майєр.

Гельмут сторопів.

— А-а, я забув про твій мундир… Сам розумію: віск нині дефіцит — війна. Але ж який приємний, запашний душок ішов од свічок. Іноді здавалося — пахне медом. От і в Мюнхені, — раптом запалився він, — все без змін!

— Звідки знаєш?

— Кілька днів тому повернувся з однодобової екскурсії по історичних місцях націонал-соціалістського руху. На чолі з екскурсоводом ми встигли відвідати геть усі бірхаузи[10] освячені генієм і думкою великого фюрера.

— Сподобалося?

— Ще б пак! Пиво там досі чудове.

— Пиво? Не розумію.

— За день ми встигли навідатися лише до пивних. Враження — незабутні! У самісінькому центрі старого Мюнхена на Платцль[11] із давніх-давен стоїть «Хофбройхауз» — «Придвірний пивний дім». У тамтешній пісеньці співається, що Мюнхену не загинути, «поки наш «Хофбройхауз» на майдані стоїть…» Уяви, Віллі! На першому поверсі «Хофбройхауза»— циклопічні зали з довжелезними дубовими столами на сотню випивох, на другому — зали «для чистої публіки» та екскурсантів по історичних місцях. Ще вище — велетенська зала, призначена для гульні цілого натовписька. Один «Хофбройхауз» може ковтнути все населення якогось невеличкого провінційного містечка. Ну й видовисько! Вражає.

Майєр терпляче, поблажливо похитуючи головою, слідкував за перипетіями історичних мандрів. Із старої пивної «Штернкерброй» на вулиці Ам Таль, де було утворено нацистську партію, екскурсанти потрапили до «Бюргербройхауза» на Дахауерштрассе, потім до «Маттезера» на площі Штахус і, нарешті, до «Льовенброя» поблизу залізничного вокзалу. Після того вже впакувалися у спальний вагон. Від спогадів очі Гельмута посоловіли, ніби він знову добряче набрався рідини з «імперського пивного заводу».

— А як твої службові справи? — перевів Майєр розмову на інше.