Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 7)
— Вам не забагато?
— Ні. Інакше я не заспокоюсь.
Тепер уже я кивнув кельнерові. Він підійшов і сказав:
— Пробачте, але то було дві останні пляшки «Вранаца». Але є схоже іспанське вино.
— Несіть,— погодився я, а потім розлив вино і сказав: — Цю пляшку фундую я.
— Ні-ні, в жодному разі,— заперечила вона.— Фундую я. Бо хочу вас найняти.
— Мене? Найняти? Ви хочете, щоб я написав статтю про вас?
— Та ні. Як приватного детектива.
— Але я не приватний детектив.
— Це вам тільки так здається,— усміхнулася вона і поклала руку на мою ногу.— Я хочу, щоб ви зайнялися цим убивством. І я вам буду платити.
— Така юна дівчина, а вже має чим платити детективам?
— А знаєте, хто мій тато?
— Ні.
— Роман Кисіль.
Я не стримався й свиснув. Роман Кисіль — тип з-під темної зірки, контрабандист, що має цілу банду готових на все бовдурів. Кажуть, у нього є навіть підпільне казино, куди не кожен може потрапити. Отже, це батько, а не донька буде мені платити.
— І як таке ніжне сотворіння могло народитися в гнізді контрабандиста? — засміявся я.
— Не кажіть так. То мій тато. Я в його справи не лізу.
— То це він вас послав до мене?
Вона засміялася. Сміх її був дзвінкий.
— А що, як він? — відповіла грайливим тоном.
— Та ніц. Я й так тією справою вже зайнявся. То навіщо мені платити?
— Ні, ви не зрозуміли.— Вона провела теплою долонею по моєму обличчю.— Ми хочемо, щоб ви спочатку розповідали нам, а вже потім поліції.
— Он воно що! — Мені це ставало все цікавішим. Але обіцяти я можу все, що завгодно. А зайвий раз заробити копійчину не гріх. Надто що наші інтереси сходяться. Ба більше, мати таку підтримку — це теж важливо. Бо доведеться зіткнутися з дуже поганими і рішучими людьми.— Отже, татусько вирішив, що ви на мене справите краще враження, ніж він?
— Не кажи мені «ви»,— провуркотіла вона, ще тісніше прихилившись до мене.— Я тобі чесно признаюся, я хотіла з тобою зазнайомитися. Але все якось не вдавалося, хоча ми не раз пересікалися. Але то ти з якоюсь був, то я з якимсь. Дивися… ти називаєш свої щоденні витрати і отримуєш аванс на тиждень. Після того як все завершиться, отримаєш тисячу золотих.
— Так твій золотий татусьо сказав?
— Звісно, що він. Сьогодні він мені дав сотку, і ми можемо її пропити.
— Ого! То нам доведеться пити до ранку. А може, й до обіду.
— Не лише пити. Я хочу жерти. А ти?
— Ну, як гуляти, то гуляти, замовляй пляцки картофляні.
— Жартуєш? В такій ресторації? Покладися на мене.
— Поки що ти покладалася на мене.
Вона розсміялася, покликала кельнера і запитала:
— Що у вас є таке гаряче, щоб принесли вже?
— Свиняче запечене коліно,— випалив не задумуючись кельнер.— Це наш спеціял!
— Несіть,— рішуче замовила Рося.
— З тушкованою капустою?
— Що за питання?
— Вже біжу.
Вона провела його поглядом і запитала:
— Отже, ти згоден?
— Згоден.
— Тоді я попрошу тебе завтра пополудні прийти до нас у гості. Я познайомлю тебе з татом, розповіси йому про все, що знаєш. Правда…— Вона засміялася.— Ми при ньому будемо знову на «ви». Еге ж?
— Еге ж. Ти мені все більше подобаєшся.
— Хіба я тобі не сподобалася з першого погляду? — глянула на мене кокетливим поглядом.
— Ще б пак! Але тепер ще більше.
— Рада чути. Але я не піду до тебе. За мною приїде авто і забере.
— Татусько так моцно пильнує твою цноту?
— Я й сама її пильную,— хихикнула вона сп’яніло.— У нас тільки Каміла була поганою овечкою. Вийшла за того ідіота.
— Чому ж твій батько його не провчив?
— Чому не провчив? Дали йому по макітрі одного разу. То він так відігрався на Камілі, що вона врешті втекла від нього.
— Далі не розумію. Твій батько має людей, які для нього зроблять будь-що. Вони могли просто того Деккера вивезти в ліс і живцем закопати.
— Могли. Але за Деккером стоять інші сили. Він не такий простий. Він німець і член Німецького народного союзу.
— Так, я вже це чув.
— Від кого?
— Не важливо.
— Але важливо те, що сил мого тата замало, щоб воювати з ними. Надто напередодні війни.
— Гадаєш, буде війна?
— У тебе ще є сумніви? Раджу запастися крупами, смальцем, сірниками, вугіллям…
— І вином.
— Так-так… і вином. Скоро воно зникне.
— Звідки тобі це відомо?
— Мій тато має свої канали.
Принесли запечене до червоного коліно, обкладене смаженою бульбою і окрему миску з тушкованою капустою. А разом з ним і рахунок в гарній барвистій скриньці. Рося зазирнула в нього одним оком і поклала до скриньки кілька папірців. Відтак ми почали жерти. Зрештою, я виголоднів. Кілька хвилин ми мовчали, потім допили пляшку. Рося зиркнула на годинник і сказала:
— Ну все, мені час. І поки мій охоронець милується танцівницями, можеш мене поцілувати,— прощебетала вона і підставила щічку.
Я виконав її забаганку, хоча цей поцілунок тривав лише секунду. За мить вона полетіла на веселкових крилах, а я зостався сидіти і думати: випити ще чи вже йти додому? Потім згадав, що вдома в мене є ще пляшка вина, і таки пішов.