Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 53)

До нас підійшов Кисіль.

— Радий вітати. Частуйтеся і ні в чому собі не відмовляйте. Давні часи не повернуться.

— Дякую,— сказав я і коротко описав йому сього­днішню пригоду з душієм. Однак про те, що той самий душій винен і в смерті його доньки, я змовчав, бачачи його веселий настрій. Такі речі краще сприймати натверезо.

Він похитав головою.

— З того, що я почув, у вас нема доказів, що їхній водій діяв у парі з кимось. Тому не радив би у нашій ситуації конфліктувати з Зябловим.

— Я й не збираюся. Чи не могли б ви його тихо відволікти від компанії?

— Зачекайте в моєму кабінеті. Я пошлю його туди. А ви розкоркуйте віскі з мого бару і пригостіть його.

Ми так і зробили, я розкоркував пляшку, розлив на двох, і ми з задоволенням випили. Потім розлив ще. Третя чарка чекала на дипломата. Зяблов увійшов, усміхаючись, обличчя мав розчервоніле від випитого. Але уві­йшов не сам, а з Вороніним. Чомусь я не здивувався.

— Цілком слушно, що ви вирішили з нами перебалакати,— сказав він.— Ага, це те віскі, про яке казав Ки­сіль… Налийте, будь ласка, і нашому торговому аташе.

Він хляпнув у фотель, біля нього сів Воронін. Я узяв чарку з креденса і налив також йому. Воронін вискалив свої кінські зуби, підняв чарку і виголосив:

— За побєду!

— Пане Зяблов,— почав я.— Ви не знаєте часом, де ваш водій?

— Сєрьога? А хрін його знає,— недбало промовив він.— Я відпустив його після того, як він завіз нас сюди.

— І ви обоє відтоді не покидали цього приміщення?

— Нє-е, не такі ми дурні — піти раніше за інших. Воліємо розслабитися, коли є така нагода. Грядуть величезні зміни. Хто на розливі, щоб руку не міняти?

Я налив знову і продовжив:

— Бачите… Ваш водій виявився тим самим маніяком, який душив жінок. Він також застрелив Альберта Коса і Камілу.

— Що? — Зяблов аж закашлявся.— Що ви таке кажете?

Воронін закректав зо сміху, а живіт його затрясся.

— Сєрьога! Та він тихіший трави!

— Цей ваш тихіший трави мене душив на Погулянці,— не втрималася Ірма.— Заманив туди, сказавши, що ви, пане Зяблов, хочете зі мною зустрітися.

— Що за нісенітниці! — обурився той.— Якби я хотів з вами зустрітися, то запросив би до ресторану.

— Одначе це так,— сказав я.— Поліція його вистежила і впіймала на місці злочину.

— Він признався? — запитав Воронін, продовжуючи розмовляти байдужим тоном і вдаючи, що насправді усе це мало його цікавить. Та вочевидь перегравав.

— Він мав при собі отруту. Заки ми його схопили, отруївся.

Зяблов стенув плечима і зиркнув на Вороніна. Той ви­йняв пачку «Біломору», закурив і відкинувся розслаблено на спинку фотеля. Зяблов кивнув мені, щоб я налив.

— Які у вас докази, що то був маніяк? — запитав Воронін.— Може, він просто запрагнув цю прекрасну жінку. Кров заграла, хто його знає.

— Він не вперше на мене нападає,— сказала Ірма.

— О! — пожвавився аташе.— А я що кажу! Він, може, і маніяк, але ви стали причиною. Не подумайте, що я його виправдовую. Зовсім ні. Я лише висловлюю глибокі су­мніви в тому, що саме він був маніяком. У вас же ж нема жодних доказів?

Я вже бачив усю безглуздість нашого спілкування, але мусив повідомити ще дещо.

— Поліція має докази щодо підпільної діяльності вашого консуляту. Їм відомо, що ви депонували коштовності й валюту євреїв, які намагалися виїхати до Палестини, а потім пропадали. Маємо теж свідків, які дивом врятувалися з корабля, який віз їх з Констанци до ­Одеси.

Зяблов не стримався, щоб не розреготатися:

— Це, звісно, найдотепніший анекдот, який я почув за сьогоднішній день. Ми до цього не маємо жодного стосунку. І зараз… в умовах війни вам справді хочеться скандалу?

— Ні.— Я скрушно похитав головою.— Не хочеться. Та й не дозволять нам робити якісь різкі кроки. Просто хотів поінформувати.

— А як щодо Деккерових плівок, які ви нам обіцяли? — запитав Воронін, нахилившись вперед і просвічуючи мене риб’ячими очима, в яких читалося роздратування.

— Я вже пояснив, що їх забрала поліція.

— Ні, це не зовсім так. Ви самі їх знайшли і передали поліції, хоча в нас домовленість була інша.

— Це вам розповіла Наталія Рознер? — запитав я.

— А це хто ще, в біса, така? — здивувався Воронін, ­похмуро звівши брови на переніссі.— Пєтя, ти чув щось ­про неї?

— Вперше чую.

— Професор Йоахім Гайнц стверджує, що передав її вам,— сказала Ірма.

— Хто такий той ваш Гайнц? — Воронін поволі наливався кров’ю.— Ви мелете якусь абсолютну нісенітницю. Ніхто нам нікого не передавав. У нас є свої канали, щоб довідатися, як усе було насправді. І ви нас, Марку, сильно підвели.

Однак я наполягав на своєму:

— Німці на ваше прохання передали Наталію Рознер. Ви її допитали, бо вас цікавила папка з розрахунками Альберта Коса.

Зяблов сіпнувся і перезирнувся з Вороніним, алкоголь його розслабив, він вже не стримувався і запитав:

— Ви знайшли її?

— Ні. Наталія передала папку Деккеру. І слід її пропав. Що з нею сталося після того, як ви її допитали?

— Припиніть! — визвірився віцеконсул.— Я поняття не маю, хто така та Рознер! А щодо папки… Так. Вона нас цікавить.

— Мене теж цікавить, як Наталія опинилася в моєму помешканні задушена, зґвалтована, гола і без очей. І ще: що ваші люди робили на віллі Деккера?

Обоє раптом знервовано підвелися, цього разу уже не вдаючи награного спокою.

— Дякуємо за інформацію. Я не для того вас наймав, щоб ви лізли в наші справи,— буркнув Зяблов.— Щось у мене горло пересохло від вашого віскі. Ходімо, Льоша, хляпнемо водочки.

Вони вийшли, а я зітхнув:

— Ми довідалися те, що нічого не довідалися. Не варто було й пробувати. А до речі, ти переконана, що Гайнц не збрехав? Може, то він мені трупа підкинув?

Вона стенула плечима:

— Нічого стверджувати не можу. Я не була присутня при допиті Наталії в нашому консуляті, бо мусила відпровадити Мольтке.

— Мені стає біля тебе моторошно,— пожартував я.

— Не перебільшуй. Я була лише зв’язковою між тобою і організацією. Мене вони ніколи не допускали до якихось своїх потаємних справ. Зате мені стає незатишно біля тебе.

— Чому?

Вона прискалила очі:

— А що, якою була в ліжку та Каміла-Наталія?

— Е-е, ми так далеко не заходили,— збрехав я впевненим голосом.

— Аякже! Вона все розповіла. І ти, засранець, перчив жидівку?

— Не знаю, навіщо вона це вигадала. Я з нею не спав.

— В принципі, мені байдуже. У мене до тебе значно глибші почуття. Але ніколи мені не бреши. Ходімо наділ. Найближчими днями нас не чекає нічого доброго.

— Може, Франція й Англія все ж таки…— промовив я, підводячись.