Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 50)
— І яка твоя пропозиція? — запитав я.
— Спробуй викласти у своїй газеті таку ненав’язливу думку, що не варто українцям втручатися у німецько-польську війну. Це марна витрата сил, які вам ще згодяться.
— Запізно. Мій «Новий Час» закривається. Завтра вийде скорочене останнє число, і воно вже заповнене. Зосталася лише одна газета «Діло».
— Тоді я раджу тобі й твоїм друзям тікати звідси на Захід. Найкраще це робити в напрямку Румунії. Бо коли прийдуть рускі, буде всім дуже несолодко. Особливо державним службовцям, зокрема суддям, прокурорам, поліції та кадровим офіцерам… Так що й Обуха попередь. Газетярів теж не помилують. Ти ж бо не раз писав про сталінський терор, про Голодомор… Згадають і твої захоплюючі рецензії на «Пекло на землі»[79]…
— Ти все це читала?
— Так, любий, я читала майже все, що ти друкував. І останній твій репортаж про танцівниць теж. Надзвичайно цікаво.
— Дякую. А в тебе які плани? Будеш тікати?
— Я тепер офіційно працюю в німецькому консуляті. Мене все це ніяким чином не торкнеться. Що з маніяком? Ви наблизились до розгадки?
— Лише трохи.
— Розкажеш?
— Ні. Чому це тебе цікавить?
— Просто так…— знизала вона плечима.— Чим це в тебе смердить?
Я принюхався. Пахло ячмінною кавою.
— Ти п’єш ту гидоту? Ось маєш — справжня кава. Завари, будь-ласка, а ту вилий. Мені три ложечки. Цукру не треба.
— А я й не п’ю з цукром, а з медом.
— З медом? Які чудесні відкриття ще мене очікують! — Вона усміхнулась, не зводячи з мене очей. Потім зітхнула: — Душно в тебе…— І, заки я заварював каву, стягнула з себе сукню, зоставшись лише в білизні і панчохах.
Я слабка людина, тому не опирався інстинкту — взяв її на руки і заніс у ліжко. Ми обоє були нестримні і божевільні, лопотіли одне одному все, що виринало на язику, захлиналися цілунками і не думали про війну. Але війна думала про нас. Вона насувалася все ближче.
Коли ми лежали на розбурханій постелі, попивали каву і віскі й мовчали або гомоніли на далекі від війни теми, ополудні пролунав у небі глухий шум, який поволі тривожно наростав. Ми кинулися до вікон і побачили німецьку ескадру, що летіла високо над нами, скидаючись на величний ключ срібних птахів. Летіли вони в напрямку головного двірця трійками — посередині бомбардир, а обабіч мисливці. За кілька хвилин бомбардири стали знижуватися і на висоті 200–300 метрів скидати бомби. А потім різко набирали висоту і знову займали своє місце в трійці. Бомби розтинали повітря з гучним свистом, а відтак усе здригалося від страшного вибуху. Все це тривало зовсім коротко, і раптом настала мертва тиша. Зовсім мертва. Здавалося, все живе, разом із пташками, зачаїлося, запалося під землю, перечікуючи це жахіття.
Протилетунська сирена обізвалася щойно через кілька хвилин після того, як уже все затихло, викликаючи у львів’ян тільки обурення. Та й було чого.
— Ну, то ж треба,— промовив я.— Цілими місяцями перед тим привчали нас, що маємо робити на випадок ворожої атаки, демонстрували місця, де можна ховатися, випробували різні види сирен, а тут нам доводиться пережити велике бомбардування без найменшого попередження! І то ополудні!
— Ось бачиш,— сказала Ірма.— Що з того, що Конарський завдяки тобі довідався про день «Х»?
Я увімкнув радіо. Бомби впали на будинки в околиці вулиці Пєрацького[80], за кількасот метрів від двірця та на залізничні майстерні. Наступні атаки бомбардирів уже попереджувало ревіння сирени, люди встигали ховатися до підвалів, бо бомбосховищ у Львові не було. Але потужні бомби пробивали нерідко весь кількаповерховий дім аж до пивниці, і тоді гинули всі, хто там шукав захисту. В одній пивниці люди подушилися, коли бомба розірвала газові рури, а гори цегли загородили всі входи, в другій людей затопила вода з розірваних водогонів.
Мовби передчуваючи останні щасливі й безтурботні дні, ми з Ірмою всю п’ятницю і суботу віддавалися бурхливим любощам, в яких не було ані сліду справжніх глибоких почуттів, а були тільки жага любові і бажання забутися, спати, бачити фіялкові сни і не прокидатися в цьому страшному непередбаченому світі.
Час від часу я вмикав радіо, і ми слухали новини. Але не чули нічого втішного. На шпальтах газет війна дала про себе знати другого вересня. Повідомлялося про бомбардування багатьох польських міст, про збиття шістнадцятьох німецьких літаків.
У суботу ми вирішили пообідати в місті, пішли на Ринок до «Атляса» і з подивом побачили давній Львів з тлумами перехожих на Академічній, зі столиками під дашками, де мирно собі сиділи люди і частувалися, а з вікон лунала музика. Не пропали ніде й вуличні співаки, а з ними і жебраки. Львів ані на хвилю не перервав свого нормального життя. Ось продзвенів трамвай, яким керувала молоденька моторова, продзвенів колією, яка ще зранку була пошкоджена бомбами. Ніщо не здатне вивести Львів з рівноваги. Живемо далі.
Розділ шістнадцятий
За вже узвичаєною звичкою Ірма зникла з самого ранку, залишивши мене в ліжку. Коли я продер очі, побачив на столі записку: «Любий Марцю, коли мене моцно запрагнеш, телефонуй до консуляту. Твоя Ірма».
Того дня я ще її так моцно не запрагнув. В комендатурі все ще не було новин стосовно маніяка. Дівчата й далі швендяли вечорами під пильним оком батярів та агентів, і всі в поліції мали сподівання на 5 вересня, шукаючи Юстин серед фордансерок та повій. Це не було простим завданням, бо майже всі вони вживали різні імена. У всіх рестораціях сиділи агенти, вже не по одному-двоє, а щонайменше четверо. Для цього залучили студентів, кожен з яких мав у презент по дві гальби пива — одну від ресторації, другу від поліції.
— Ромку,— промовив я до комісара, коли ми зосталися самі.— Німці з совєтами уклали пакт. Галичина дістанеться руским.
Він поглянув здивовано на мене.
— Ти вже здався?
— Ще ні. Але маю сумнів, що втримаємо ту армаду. Та ще й з обох боків.
— Нікому не кажи, бо обірвеш,— застеріг він мене.— Поляки зизом дивляться на українців, відправляють паками до Берези Картузької. Навіть священників і черниць, обзиваючи їх «коровами». Вони все ще вірять у перемогу. Можливо, небезпідставно, якщо Англія і Франція почнуть рішуче діяти. А може, й Америка.
— Ти начитався газет? На жаль, усі ці красиві новини мають мало спільного з правдою. А нам треба пам’ятати, що рускі таких, як ми, арештують насамперед, як і всіх державних службовців та військових старшин.
— А це ти вже встиг з Ірмою поспілкуватися?
— Як ти здогадався? — усміхнувся я.
— А що тут здогадуватися! Я слухав німецьке радіо. Вони те саме сказали.
— Вони сказали щось про пакт?
— Ні, але обіцяли полякам лояльний режим. І що коли не підкоряться, то отримають совєтську окупацію. Ну і далі те, що й ти, про державних службовців і таке
інше.
— Що будеш робити?
— Служити. Що ж іще? На фронт мене не послали. Не довіряють. Директор навіть порадив тихенько піти у відпустку, але Конарський мене захистив. Займаюся тепер винятково нашим душієм.
— Але поступу нема.
— Нема,— зітхнув Обух.— Чекаємо.
Задзеленчав телефон. Обух підняв слухавку і відразу простягнув мені. Телефонувала Рося.
— Ага, я так і знала, що застану тебе тут. Хочу запитати, чи не пішов би ти зі мною до кіна?
— Дівчинко,— сказав я.— Йде війна.
— Так, я знаю. Але дуже хочеться заковтнути ще тамтого мирного життя. То як?
Її голос бринів, як пісня, мені хотілося його слухати і слухати.
— До якого ти хочеш кіна? — поцікавився я.
— До «Альґамбри».
— А що там?
— «Вбивство в Монте-Карло».
Я розсміявся.
— Щоб я скис, коли не про маніяка… Дуже актуально.
— Всі хвалять…— відповіла вона злегка ображеним тоном.
Ми домовилися на четверту.
— Йди, йди,— махнув рукою Обух.— Не скоро така нагода випаде.
Обом було сумно. Я обняв його і поплескав по плечах. Ми знову через двадцять років біля розбитого корита.
Дорогою до кінотеатру я зазирнув у Пасаж Миколяша. Бойка з печеними каштанами при вході вже не було. Всередині було тлумно, люди й досі не втратили цікавості до прикрас, гарного посуду, вбрання. Біля трафіки[81] вишикувалася довга черга курців, які цілком слушно вирішили зробити запаси того, що скоро стане дефіцитом. Я не був аж так узалежнений і не склав їм компанію.
Львів, незважаючи на війну, продовжував жити жвавим світським життям. В кнайпах їли і пили, а вечорами й співали і танцювали, кінотеатри працювали, як і раніше. В «Копернику» показували «Сина Франкенштейна», в «Світовиді» — «Поразку білої кобри», в «Атлантику» — «Шифр 418», в «Міражі» — «Трафальґар», в «Ріяльто» — «Додек на фронті», в «Аполльо» — «На крилах слави»…
Про війну свідчили тільки черги до крамниць і постійні пересування війська.
«Альґамбра» містилася в самому кінці Коперника. Коли прийшла Рося, я вже мав у руках квитки. Кінотеатр був заповнений наполовину, ми сіли на гальорці. Однак нам так і не вдалося довідатися, хто там був маніяком, бо серед сеансу на нас обвалилося небо.
Спочатку долинув гуркіт літаків, потім засвистіло щось у повітрі і прокотилася жахлива детонація, але мало хто сприйняв це як вибухи бомб, залунали заклики не нервуватися й не поширювати паніки, бо це, мовляв, звичайні протилетунські вправи. Та ніхто не повірив, люди чимдуж кинулися до дверей, перевертаючи стільці, падаючи, чіпляючись одні за одних. А за хвилю обвалилася велика частина стелі ближче до екрана, і на наших очах десятки людей опинилися під завалами. Гальорку не зачепило, але стеля й далі сипалася, тріщала разом зі стінами. Я схопив Росю за руку і потягнув до найближчих дверей. Щойно ми вибігли у вестибюль, за нами гахнула стіна і сіра курява оточила все надовкіл. Ми пробиралися навпомацки, все круг нас дрижало, згори сипалися електричні іскри, а з-під завалів добувався крик. Не видно було, хто кричав, ми йшли в суцільному тумані, долаючи гори каміння, скла і залізяччя. Попри нас рухалися темні тіні, вони стогнали, зойкали, падали, піднімалися. З-під завалів добувався стогін. Але ніхто нікому не помагав, бо вся будівля могла ось-ось обвалитися і поховати під собою усіх, хто зумів поки що врятуватися.