Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 47)

— Один. Але ким він був, Наталія не могла сказати. Тільки й того, що молодий, високий, з енергійними рухами. Раніше вона його не зустрічала. Що відбувалося далі в будинку, вона не бачила, бо вікна були зашторені. Коли він прийшов, Кос зачинив кватирку. Тепер вона мало що чула. За кілька хвилин пролунала голосна сварка. А потім — два не надто голосні постріли і короткий розпачливий крик жінки. І знову настала тривала тиша. А відтак спалахнула пожежа. Коли вона почула гуркіт авта, яке від’їжджало, то вибігла і побачила, що двері відчинені навстіж, вогню в передпокої нема. Вона наважилася туди зазирнути. На очі їй потрапила жіноча торбинка на вішаку. Схопила її і втекла. В торбинці були ключі від помешкання на Чарнецького. Після цього Наталія пішла ночувати на Східну.

— В будинок Деккера…

— Так. Вона йому все розповіла. Промовчала тільки про валізу. Але Деккер підозрював, що Кос мусив десь ховати коштовності. Можливо, що в новому помешканні. Він звелів Наталії піти зранку на Чарнецького, поселитися там і чекати від нього вістей. А ще — придбати таке вбрання, в якому Каміла туди з’явилася, сховати волосся під відповідну перуку, вбрати чорні окуляри, капелюшок з широкими крисами і при зустрічі з шимоном розмовляти гаркавлячи. Наталія так і зробила. Старий шимон нічого не запідозрив. Але була одна проблема — вона не знала, котре саме помешкання винайняла Каміла. Тому сказала шимонові, що вивихнула руку, й попросила відчинити їй двері. І тут він запитав: «Котрі саме? Ті, що на першому, чи ті, що на другому?» Наталія не розгубилася і сказала, що обоє. Валіза виявилася поверхом вище.

— Чому ж вона, не маючи наміру ділитися скарбами з Деккером, не втекла, а шукала його? — запитав я.

— Все дуже примітивно. Деккер теж не був ликом шитий і відібрав у Наталії всі документи. Вона не могла нікуди виїхати.

— То от що вона шукала на віллі…— промовив я.

— Так. Шукала і не знайшла,— промовив професор.— Бо знайшли їх перед тим наші люди. На жаль, їхню увагу не привернула рамка зі світлиною… А Наталія, обстеживши валізу, вирішила залишити її собі. Однак треба ще було вициганити в Деккера документи. У валізі вона ви­явила цікаву папку з дбайливо виписаними розрахунками Альберта Коса з Зябловим та євреями. Скільки отримав Кос, скільки передав консуляту, скільки особисто Зяблову, скільки залишив собі. Все дуже детально — до останньої брошки чи бранзолетки, найменшого перстеника чи ланцюжка. Все там було запротокольовано і подекуди завірено підписами. Наталія вирішила виманити в Деккера свої документи взамін за цю папку. Вона поквапилася на Східну, переживаючи, щоб Деккер не зник. Але встигла ще його застати на місці. Деккер сказав, що залюбки віддасть їй документи, але тут їх нема. Просив зачекати днів два й, мовляв, сам привезе їй. Вона повірила і віддала папку. Коли Деккер побачив, що там, у нього загорілися очі. Він тут таки сфотографував кілька сторінок, ­проявив плівку, вклав негативи до конверта, вказавши адресу совєтського консуляту. В супровідному листі повідомляв, що, коли Зяблов не внесе сто тисяч золотих на вказаний рахунок, папка опиниться в поліції. Потім попросив Наталію кинути конверт до поштової скриньки. З того дня Деккер, знаючи, що на нього буде полювати Зяблов, сидів тихо, як мишка, і не висовував нікуди носа. Єдине, що кілька разів телефонував Наталії, наказуючи набратися терпіння і теж нікуди не рипатися. Також поцікавився, чи нема там часом валізи. Наталія сказала, що нема, а якщо не вірить, нехай сам приїде і переконається. Врешті їй така конспірація обридла, й вона звернулася до вас.

— Але ви мене випередили,— сказав я.

Ірма усміхнулася, а професор помахав мені пальцем:

— Но-но-но! Не кваптеся так з висновками. На жаль, наші люди потрапили на віллу надто пізно. Деккер уже був мертвий.

— Що? — здивувався я.— То це не ви його вбили?

— Ні. Деккер, звісно, заслужив свою кулю. І я сам її залюбки всадив би йому в чоло. Але ми запізнилися. Хтось якраз випередив нас.

— Тоді… як ви знайшли віллу? Не завдяки мені?

— Яким чином завдяки тобі можна було знайти віл­лу? — здивувалася Ірма.

— Хтось міг витягти адресу з кишені моєї маринарки… Наприклад, коли ми зустрічалися в ресторації з ­твоєю тетою.

— Тобто ти думаєш, що я або тета обшукали твою маринарку, поки ти на хвильку відлучився? — В очах Ірми світився праведний гнів.

— Я не маю іншого пояснення.

— Ні, все було простіше,— втрутився професор.— Наші люди виявили агента, що стежив за клубом у бінокль. Сонце визирнуло з-за сосен, і скельця зблиснули. Він відразу спохопився, забрав бінокль від очей, але наші встигли його помітити. Я послав по нього Клауса.— Він кивнув на молодика, той криво всміхнувся.— Клаус нічого від нього не добився. Але коли обшукав, то знайшов посвідчення таємного поліційного агента і змушений був його ліквідувати. Окрім посвідчення Клаус приніс мені записник. Він знайшов його в траві. Видно, агент його викинув у надії, що знайде поліція. В записнику було занотовано, що відбувалося напередодні ввечері в околицях лещетарського клубу. Хоча нічого особливого не відбувалося — ми просто забирали деякі речі звідти, щоб перевезти на віллу. Агент старанно записував усе, що чув, в тому числі імена. Але там були нотатки не лише про клуб, а й про віллу.

Він узяв зі столу маленького нотеса і зачитав три адреси вілл, які капка в капку збігалися з тими, які добув я. Я був неабияк здивований.

— Можна поглянути?

— Не вірите своїм вухам? — усміхнувся професор і простягнув мені записника.

Так, то були ті самі адреси, які подав мені Збєжховський. Отже, то Шпак їх у мене переписав. А дзвінок від його дружини був навмисне зрежисований, аби лише відволікти. От же ж хитрун! Я перегорнув сторінку і прочитав: «Увесь день я стежив за віллою на Ялівцевій, 8. Увечері о 19:40 в одній з кімнат загорілося світло. О 20:12 під’їхало авто. Вийшло двоє. Один — високий і худий, другий — кремезний. Однак в сутінках не видно, хто це. Обличчями вони до мене не повертались. Худий постукав у двері. Відбулася коротка розмова, змісту її зі своєї відстані я не чув. Двері прочинилися. Тієї ж миті кремезний з силою рвонув у двері, збиваючи з ніг господаря. За ним до будинку заскочив і худий. Двері зачинилися. Я підкрався ближче. Вийшов на ґанок і приклав вухо до дверей. Чути було лайку, звуки ударів, стогін. Це все тривало хвилин двадцять. Раптом пролунав приглушений постріл. Я миттю відбіг у кущі й причаївся. Двоє вийшли. В світлі місяця я розгледів їх. Ні, такого я не чекав. Ми так не домовлялися. Кому тепер телефонувати? Я зробив дурницю. Так не мало бути. Коли авто від’їхало, я проник у віллу, присвічуючи ліхтариком. Д. лежав на підлозі. Кров пульсувала з його шиї. Куля застрягла в стіні. Я її виколупав і забрав з собою».

Он як усе відбувалося… Але чому Шпак себе картав? Яку нісенітницю він зробив? Кому хотів телефонувати?

Я повернув записник.

— Ну що, переконалися? — усміхався професор.— Ми тут чисті.

— Ви знайшли при Шпакові кулю?

— Ми її не шукали. Навіщо вона нам? Нас не цікавить Деккерів убивця. Хай би хто це зробив, він виконав нашу роботу.

— Але це ви все там перевернули догори дриґом?

— Так. Але не знайшли нічого вартісного, окрім документів Наталії.

— Якісь четверо чоловіків прийшли на віллу, коли ми були всередині. Ми втекли через кухню. Це теж були ваші люди?

— Яка то була година?

— Близько дванадцятої.

— О ні! По дев’ятій нас уже там не було.

Отже, ті четверо могли бути від Зяблова? А вони яким чином вийшли на віллу? На це я відповіді не мав. Та мене цікавило ще дещо.

— Я так розумію, про те, друге, помешкання на Чарнецького ви нічого не знали.

— Звісно, що ні,— сказав професор.— Ми й про валізу нічого не знали. Ми кілька днів стежили за Ната­лією в надії, що виведе нас на Деккера, або ж і сам Деккер себе зрадить. Але вигулькнули ви. Вам вдалося нас змилити. Тоді ми влаштували засідку в її помешканні. Один з ­наших тримав на мушці шимона, щоб не робив алярму. Ну, і вас довелося на деякий час вилучити. А її ми обшукали. І коли в торбинці виявили аж три пари ключів, то природно поцікавилися, від яких вони дверей. Та хитра бестія довго крутила нам юра. Казала, що одні ключі від помешкання на Чарнецького, другі — від будинку на Східній, а треті — там таки від підвалу. Але врешті при­зналася про помешкання нагорі. Там і знайшлася та валіза. Тепер вона піде на наші потреби. Надто що це коштовності, які Кос приховав від Зяблова.

— А знаєш, Марку…— похитала головою Ірма.— Ми до тебе з чистою душею, однак ти нас підвів.

— Що ти маєш на увазі?

— Не прикидайтеся! — обірвав мене професор.— Хіба ви не розповіли комісарові й Конарському про нашу зустріч? — В його голосі лунала неприхована загроза.— Вони обсадили агентами лещетарський клуб і вислали за вами з Ірмою стежу.

Я не знав, що відповідати, і бовкнув перше-ліпше, що спало мені на гадку:

— Нічого подібного. Агент Шпак вже кілька днів стежив за Ірмою. І таким чином виявив той клуб. Ви ж це знаєте.

— Звісно, знаємо. Але все це виглядає доволі підозріло. Нотатник агента у нас. Яким чином поліція дізналася про клуб?

— Від Шпака.

— Посмертно? — здивувалася Ірма.— При ньому нічого не було.

— При ньому ні. А на ньому — так. У нього під перукою знайшли записку. Після того вони стали стежити за тим будиночком.