Юрий Винничук – Вілла Деккера (страница 1)
Юрій Винничук. Вілла Деккера
Головні дійові особи:
Марко Крилович, 37 років, автор популярних репортажів про кримінальний світ Львова в газеті «Новий Час», підписаних псевдонімом «Нічний репортер».
Роман Обух, 37 років, комісар львівської поліції. Давній товариш Марка. Ще гімназистами вони вступили до армії УНР і воювали проти більшовиків.
Владислав Ґождзєвскі, 52 роки, інспектор, комендант Львівського воєводства.
Герман Фінкельштейн, 67 років, комісар львівської поліції за часів Австрії.
Антек Радомський, 26 років, капрал.
Владислав Конарський, 52 роки, шеф штабу контррозвідки.
Роман Кисіль, 54 роки, займається контрабандою тютюну і цигарок, тримає підпільне казино.
Мирослава, 19 років, його донька.
Ірма Краузе, 32 роки, працівниця німецького консуляту у Львові.
Пйотр Зяблов, 51 рік, віцеконсул совєтського консуляту у Львові.
Алєксєй Воронін, 49 років, торговий аташе совєтського консуляту у Львові.
Вступ
В «Баґателі»[1] танці тривали допізна. Велика компанія Товариства коліярського[2] влаштувала собі бенкет з нагоди відходу на пенсію презеса пана Михальського, що був уже добре п’яненький, але все ще хапався за дівчат і тягнув їх до танцю, хоча ноги йому запліталися і лика він не в’язав. Від презеса не відставали й решта коліярів, їм усе ще було мало гулянки.
Дівчата, які заробляли танцями з гостями, вже вибилися з сил і попросилися в директора відпустити їх додому. Директор дозволив чотирьом з них піти, а інших чотирьох змусив залишитися, обіцяючи премію.
Відпущені танцівниці хутко перевдягнулися і, поки директор не передумав, вибігли на безлюдну вулицю Рейтана[3]. Незабаром дісталися до готелю «Жорж», де їхні шляхи розбіглися. Вікця пішла Академічною[4] до Зиблікевича[5], де винаймала маленьку кімнатку на піддашші. Була втомлена й сонна.
Наближалася північ, у деяких помешкання ще світилося, і на хідник падали жовті плями світла. Накрапав легенький дощик. Процокотіла бруківкою дорожка[6] в напрямку центру, на козлах куняв дорожкар під напнутим дашком. За спиною у дівчини захурчав мотор. Вікця озирнулася й побачила авто, що пригальмувало біля неї. Незнайомець у класичному водійському кашкеті вихилився з вікна і запитав німецькою:
— Пробачте! Не підкажете, як проїхати на Полтвяну?
Вікця з німецької завше мала погані оцінки, але таке просте питання ще зрозуміла і стала щось пояснювати каліченою німецькою, а що слів бракувало, то допомагала собі жестами. Водій сказав, що йому так важко зорієнтуватися і чи не могла б панна сісти до нього в авто і показати. А потім він завезе її, куди треба.
— Зараз буде злива,— додав.— Куди вам?
— На Зиблікевича,— відповіла Вікця.
— Сідайте,— сказав чоловік.
Вікця роззирнулася, ніде не видно було живої душі, дощ набирав сили, босоніжки вже хлюпали. Водій був молодий і мав цілком привітний голос. Вікця підійшла до авта, чоловік відчинив їй дверцята, й вона сіла біля нього. Несміливо спідлоба зиркнула на незнайомця. Симпатичний. В ніздрі прокрався незнайомий запах, схожий на квіткову кольонську воду.
Авто виїхало з Академічної на Романовича[7] і помчало по Зиблікевича, а Вікця з усіх сил кричала, що вона вже приїхала, намагалася на ходу відчинити дверцята, але вони не піддавалися. Водій задоволено усміхався. Ось вони вже мчали Полтвяною, розтраскуючи калюжі. І коли він промовив кілька страшних слів, вона не повірила своїм вухам.
Розділ перший
1
Захопившись репортажами з нічного життя, я мимоволі загрузав усе глибше в кримінальний світ, а заразом і в роботу поліції. Уже не раз мені доводилося самому братися за розслідування, наражатися на небезпеку і виборсуватися з халепи теж самому. Але з часом я вже не міг без цього, поволі це перетворилося на зміст мого невпорядкованого життя. Я часто тинявся зачучверілими кнайпами і мордовнями, спелюнками[8] і борделями, діставав по писку, а то й майхром[9] по животу, падав, обриганий, у рівчак, бо окрім як нахлятися з тими, хто хляв, іншого способу добути щось цікаве чи сенсаційне не було. Щоб увійти їм у довіру, я мусив говорити їхньою мовою, пити те, що й вони, лаятися, як вони, і реготати, як вони, вгощати в кнайпах повій, дозволяти їм гладити себе по голові, і не лише по голові, цілувати мене у вуха і шию, мусив курити опій в борделі, щоб і там щось вициганити для себе корисне, а потім, щоб те все не вивітрилося, виходив до дерев’яного кльозету на дворі і при тьмяному світлі жарівки занотовував ключові слова, сенс яких ніхто, окрім мене, не второпав би. А поволі вже так втягнувся, що не треба було мені й компанії. Я сам собі став компанією — і це було найгірше.
Мені довелося займатися багатьма цікавими злочинами, розслідувати таємниці вбивств дуже поважних осіб, але жодна з тих справ не засіла так міцно в голові, як справа Цинамонового душія.
Львів того року налічував 318 186 мешканців, абонентів Львівського радіо було 51 024. З огляду радіофонізації Львів займав перше місце за кількістю радіоприймачів на 1000 мешканців — 160. І коли 13 серпня пролунала на радіо звістка про першу задушену дівчину, фордансерку[10] з «Баґателі», новина миттю розлетілася містом, а увага всіх львів’ян прикипіла до дій поліції. Душія нарекли Цинамоновим через те, що він притрусив очі задушеної дівчини цинамоном. Точніше — не очі, а очні ямки. Очі він акуратно вийняв і забрав із собою. Досі чогось подібного Львів не знав.
З фордансерками та кабаретовими танцюристками траплялися всілякі трагедії — час від часу вони труїлися або стрілялися, як от танцівниця з кабарету в Рівному. Бо здебільшого їхні кар’єри завершувалися спочатку ліжком директора ресторації чи кабарету, а потім уже любовною трагедією.
Мій давній товариш комісар Роман Обух відразу зайнявся цією справою, але мене вона спочатку настільки не зацікавила. Я працював у газеті «Новий Час», час від часу писав репортажі про підземний Львів, невидимий Львів, але який дуже цікавив моїх читачів. Я жив на Длуґоша[11], і з вікон мого помешкання виднівся університетський ботанічний сад. Моє бюрко стояло біля вікна, і, коли думка починала гальмувати, я піднімав голову і дивився на той сад. Остання моя пасія Емілія врешті не витримала такого партнера, як я, і знайшла собі когось вигіднішого. Можливо, відчула, що я їй не довіряю, маючи відчуття, що то вона минулого року виманила свого коханця на віллу, де його почали вишукано допитувати. А вона за усім цим спокійно спостерігала і трощила цукерки, запиваючи шампаном, коли він кричав і ревів від страшного болю. Жити під одним дахом з дівчиною, що має такий твердий характер і готова стати співучасницею убивства, було незатишно, і я волів більше часу перебувати деінде, аніж вдома. Та й те сказати, писалося мені по кнайпах не гірше.
Не зацікавив мене спочатку Цинамоновий душій ще й з тієї причини, що я якраз захопився іншою справою. І знову тут були замішані жінки. Почалося все з того, що я пополудні завітав до Обуха в комендатуру львівської поліції, коли задзеленчав телефон. Обух взяв слухавку.
— Комендатура поліції? — перепитав чийсь м’який вкрадливий голос.
— Так,— відповів Обух.
— Чи маю честь розмовляти з комісаром Обухом?
— Так. Слухаю.
— Хотів би-м з паном перекинутися кількома словами.
— Саме зі мною?
— Так. Але, звичайно, не в панськім бюрку.
— Добре. Тоді де?
— «Під мокрим рядном» за п’ять хвилин.
— Як я упізнаю вас?
— Сам підійду до пана.
Обух поклав слухавку і сказав:
— Можливо, щось цікаве, а можливо, пшик. Я вибіжу. Зачекаєш на мене?
— Ще чого! Піду з тобою. Не маю ніц проти філіжанки кави.
Офіційно такої кнайпи з такою назвою не існувало, була кнайпа пана Мокрого на Фредра, а хтось прозвав її «Під мокрим рядном», і так то пристало, що ніхто її інакше й не називав, хоча вже й самого пана Мокрого не стало, а новий власник мав зовсім інакше прізвище. В кнайпі не було людно — лише кілька відвідувачів. Ми сіли за столик, і щойно нам принесли каву, як з глибини приміщення випірнув низенький чоловічок років п’ятдесяти і подріботів до нас, тримаючи в руці горнятко. Він підсів до нашого столика і тихо промовив:
— Не сподівався, що побачу пана в товаристві…
— Це мій товариш Марко Крилович. Можливо, чули — нічний репортер.
— А-а! Ще б пак! — зрадів чоловічок.— Як не чути! Читаємо газети, слухаємо радіо. Мене звати Кароль Гловек. Адвокатська контора «Зайдель і К». Я в справі смерті такого собі добродія Альберта Коса.
— Альберт Кос? — Обух здивовано зиркнув на мене, чекаючи, що, можливо, я пригадаю хто це, але я похитав головою.— Наскільки мені відомо, жодна справа на таке ім’я не потрапляла до нашої комендатури.
— Та це й не дивно,— усміхнувся Кароль.— Альберт Кос помер учора вночі. Лікарі констатували смерть від надмірного вживання алкоголю. Чоловік, мовляв, перепив, а потім, наливаючи до лямпи гасу, хляпнув на себе і загорівся, спричинивши пожежу…
— Ну, що ж…— промовив Обух.— І таке буває.
— Я б навіть уточнив, що й не таке буває. Але у цьому всьому і криється таємниця. Щось у цій смерті нечисте.
— Що саме? Такий нещасний випадок цілком вірогідний. Не так давно на Замарстинові жінка палила листя, хлюпнула на нього гасу, полум’я охопило її гумового плаща, і вона загинула. Ви ж самі кажете, що спричинив пожежу алкоголь.