Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 41)

– Ой, я розібрана! – вискнула Ляля і знову щезла в лопухах, хоч не настільки швидко, щоб не дати Антосеві можливості роздивитися її фігуру.

Вони піднялися співучими дерев’яними сходами на ґанок і зупинилися перед оббитими невідомо чим дверима. Марта постукала.

– Відкривайте! – відгукнувся Франьо.

Засліплені сонцем очі мусили призвичаїтися до темряви, яка зустріла їх на порозі. Запах старого шмаття, горохової зупи, яблук, олійних фарб і ще чогось незрозумілого війнув перед обличчям теплим крилом. Темрява поступово лагідніла й відступала, аж поки не забилася в глухий кут і там причаїлася до якогось часу.

Франьо сидів за столом і малював русалку.

– Чому вона така тлуста? – здивувалася Марта.

– Бо з Лялі змальовую.

На стінах всюди, куди оком не кинь, квадрати цупкого паперу з мальовидлами. Деякі вже осліпли від старості, вкрилися порохом, і їхні неприродні барви перемішалися в одну темну пляму. На решті картин можна розрізнити коричневу, червону землю, руде небо. Стебла трави, наче велетенські дерева, а поміж ними жуки й комахи з якимись клунками, з парасольками, в капелюхах. Старий хлів, у дверях дядько тримає на вилах гній. Вулиця, де було гетто, жінка котить візок з лахами, на рукаві жовта зірка. Місто, над будинками летить на кочерзі чарівниця і сипле сніг з торби.

– Це моя тітка, – пояснює Марта.

Тим часом Франьо лізе під стіл і добуває запилюжену пляшку вина.

– Ану сідайте, та й си трохи дзьобнем.

Він дістає келишки, витирає рукавом, хукає і ставить на стіл, власне, на картину з русалкою.

– Поплямите, вуйку.

– Все їдно ніхто не купе. Таких русалок нема.

Наливає вино, стоячи на одній нозі.

– Беріть.

– Я вас не познайомила… Це Антось, він до мене з Італії приїхав.

– Ага, чув.

З ґанку долинає голосний гомін:

– …бо я тобі казав, аби ти не брав мого ровера! Що, не годен си заробити?

– Во-во, ади, тіко його зачепи! Та не буду більше брати, нехай горит!

– Поцілюйсі в ніс! Най твоє горит, а мого не руш!

– Ей, дай ми спокій, причепа францувата.

– Що? То ти так?

– Забери руки!.. Чуєш? Забери руки, бо як дам по хавці!

– Хто – ти?!

– Я! Забери руки! Та не рви сорочку! Вар’ят!

Тут вривається межи них голос баби Люцини:

– Агій на вашу голову! Чого сі завели їден з другим? Я того ровера, бігме, розіб’ю на ваших головах! Ти, шмаркачу! Ти чо до старшого руки простягаєш? Ти чо го друлєєш?

– А чого він?…

– Я ти дам чого! Язда в хату! – І галас стихає.

Сухі дошки ґанку рип-рип, рип-рип, потім несміливий стукіт у двері.

– Прошу!

Наче корабель з піднятими вітрилами, погойдуваний хвилями, випливає Ляля, а за нею услід запахи парфумів та бузини.

– Можна? – кокетливо запитує Ляля і, почувши ствердну відповідь, лине до столу.

Хода її така, мовби вона переходила річку і боїться послизнутися на камінцях, обидві руки зігнуті в ліктях і підняті вгору, а пальчики якось так чудно розчепірені, й голівку набік схилила. Франьо підсовує Лялі келишок, теж перед тим витерши рукавом і хукнувши в нього.

– Ой, я не п’ю, – комизиться Ляля.

– Що, вчора перебрала? – шпигає Франьо.

– Таке ска-жете! Що про мене поду-умають?

Вона червоніє і потуплює очі.

– Ну, ти зовсім як гімназистка.

– Хі-хі… Мартусю, а ти вже випила? Тоді цокнися зі мною, бо мені самій незру-учно. Антосю, чому ви мовчите-е? Ой, Франю, а що це у вас намальовано? Русалка? А чому вона така груба?

– Гарбуза проковтнула.

– Гарбуза? Хі-хі, а де він взявся?

– Плив по річці. А русалка якраз тоді позіхала та й ненароком проковтнула.

– Ой, вам би тільки жарти.

Мені здається, саме в цей момент і з’явилася бабуся Люцина. Вона сьогодні, правда, виглядає незвично. Наприклад, зверніть увагу на її ліву руку в бинтах. Ноги теж забинтовані, але цього ви помітити не можете через довгу спідницю. Що ж трапилося з нашою дорогою бабусею? Невже дійсно це Бузинова пані? Правда, не схожа? Я з вами згоден – у неї таке лагідне обличчя, що мені й самому не віриться. Мабуть, все-таки це небилиці. Про всяк випадок запитаємо в неї вустами Франя. Цікаво, що ж вона відповість? Отже, з’являється бабуся Люцина.

– Пробачте, я не знала, пане Франю, жи у вас гошьчі.

– Ей, та ми свої. Сідайте, прошу.

– Я си шєду. А то той пан, жи з Італії, так? Йой, такий ладний пан. А ви, прошу пана, мою Лялю вже знаєте? Як то файно, так си шіли та й шошь п’єте.

– Випийте з нами, пані Люцино.

– Та я віп’ю, як дашьте, чо не. Я ше-м, слава Богу, здорова… Ну, то я віп’ю, прошу пана Антошя, аби вам Бог дав таку жіночку, як моя Лялюня.

– Ой ба-абцю… – півоніє Ляля.

– Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Моя Лялюня – що то за шьлічна дитина… То ше таку пошукати. Таке тихе, таке спокійне. Воно би тіко щошь робило та й робило, бо то, видите, є такі їдні, жи тіко би лежєло та й лежєло, а то таке, що тіко би робило та й робило.

– Бабцю, перестаньте. Кому то цікаво?

– Чіхо, чіхо… Я знаю, що говор’ю. Панові чікаво. Такий ладний пан. Чо би му не було чікаво?

– А що то у вас, бабцю, з рукою? – нарешті Франьо додумався запитати, а то я вже й надію втратив.

– А во нині рано сі ошпарила, бодай му пек. Білльо виварювала.

Комедія! Не могла чогось вірогіднішого сказати. Хто повірить, що бабуся Люцина в неділю виварювала білизну? Що це наші герої мовчать і не дивуються? Ну, Франю!.. Ого, ви помічаєте, що вона робить? Ковзає очима по їхніх обличчях, наче гіпнотизує… От бестія!.. Увага – вона щось говорить…

– Йой, та у вас нема ніц, що пити. А я маю таку наливоньку, що гай-гай. Ще-сьте такої не пили. Зара принесу.

І, не чекаючи відповіді, хутенько виходитье. І та мана, яку вона напустила, щезає разом з нею.

– Щось, Лялю, твоя бабуся юра нам крутить, – хитає головою Франьо. – Скілько тут жию – нігди не видів, аби вона в неділю щось робила. Білизну виварювала – ото придумала!

– А що то вас так хвилює? – дивується Ляля. – Часом, як треба…

– Ну-ну, не кажи… Відав, Антося фест вподобила, коли за наливкою побігла. Але ніби нащо їй Антось, такій старій? Гм… Ти не знаєш, Лялю?

– Дайте спо-окій…