Юрий Винничук – Вікна застиглого часу (страница 15)
Парасоля
Старий Чигальский мав завше одну і ту ж звичку, може, й не дуже оригінальну, та все ж притаманну лише йому одному, – звичку, виходячи з дому чи то на прогулянку, чи до когось на гостину, брати із собою стареньку сіру парасольку, незважаючи на погоду – дощова чи сонячна. У дощ він розпускав її над головою, а в погіддя ніс просто в руках або під пахвою. Тому ми й були дуже здивовані тієї днини, коли він вийшов з дому без неї. Наші здивовані погляди не могли не прочитати на лиці старого заклопотання і збентеження, котре дало змогу припустити, що він, певно, загубив десь парасольку, і тепер нелегко йому почуватися без неї.
Ішов вузенькою вуличкою нашого невеличкого тихого містечка, виорюючи спохмурнілим поглядом кам’янисту бруківку, зашпортуючись очима за кожен виступ, ішов, не помічаючи нічого і нікого надовкруг, лишаючи все інше поза увагою своїх каламутних очей. Видно, тая парасолька займала важливе місце в його душі, якщо втрата її привела до такої пригнічености. Дійшовши того місця, де вуличка роздвоювалася, старий Чигальський спинився, мов роздумуючи, в який бік йому звернути, але так, видно, ні до чого й не додумавшись, звернув назад і ніс у ніс зіткнувся зі своїм знайомим Зільником, що було для Чигальського очевидячки такою несподіванкою, що він аж стрепенувся, різко спинившись, чим налякав зустрічного, і той витягнув уперед руки, мовби чекав, що тіло Чигальського має повалитися на нього за законами інерції.
Тільки цього не сталося. Сталося інше. Чигальський увічливо здійняв зеленуватого капелюха і мовив своє звичне «моє поважання». У відповідь Зільник потягся теж рукою до голови, але, пригадавши, що там нема ні кашкета, ні капелюха, посунув її собі десь на потилицю і, проказуючи слова привітання, добряче пошкріб пальцями. Він уже був розкрив рота, аби що-небудь мовити, так собі, щоб лише розім’яти оте дивне збентеження, яке напало на нього, але так і зостався із відкритим ротом, бо його випередив старий Чигальський:
– Ви не бачили її?
Для Чигальського було цілком зрозуміло, що він мав на увазі, але для Зільника це було туман туманом, адже він, не приховуючи збентеження, не помітив відсутності парасольки, але, як люди, котрі ніколи нічим глибоко не переймаються, відповів зовсім спокійно і без інтересу:
– Ні, не бачив.
Їхні очі ще деяку мить, зовсім, проте, не помітну для обох, оглядали одне одного, опісля якось знебарвились і, збайдужівши, розбіглися в простір.
– Вибачте, – промовив Чигальський по тій маленькій хвилі мовчання, що тяглася одначе надто довго, і, обминувши Зільника, посунув далі вузенькою кам’янистою вуличкою весь у густій павоті думок.
Зільник ще довго проводжав його очима, безнадійно пригадуючи, про що питав його Чигальський, бо відповідь свою він теж забув, і тепер йому зовсім було незрозуміло, чого вони власне взагалі зупинилися і завели тую балачку.
Цей день якось уже надзвичайно швидко добіг кінця, і темно-синє, пропахле цвітом акації, надвечір’я влилося у жили вулиць та провулків, спохмурюючи і знелюднюючи їх. Люди немов тікали від нього, ховаючись у свої будинки, і засвічували світло, аби позбутися тієї вечорової сині, відігнати її од себе.
Чигальський довгенько порпався перед дверима свого будинку у пошуках ключа, котрий мав дуже милу звичку: куди-небудь так пірнути, що на пошуки його, а потім на нудне скреготливе вкладання в іржавий замок, доводилося витрачати щонайменше хвилин п’ять, але це вже давно перестало хвилювати старого – він до того звик, як звикають до щоденного промивання заспаних очей.
Колись ці двері страшенно скрипіли, але відтоді, як Чигальський дбайливо їх змастив, заніміли і вже нікому не дошкуляли своїм жахливим рипінням, бо стали спокійнішими й лагіднішими, наче той собака, що його добряче віддухопелили кийком і тепер він зарікся гавкати без причини. Чигальський власне за те їх і незлюбив – йому здавалося, буцім вони підлабузнюються до нього, і це його настільки бісило, що він кожен раз так гепав ними, аж стеля осипалася. Він би ніколи в світі не став їх змащувати, коли б не Зільник, якому оте щоразове рипіння завдавало душевних мук і вбивало чудовий настрій. «Якщо ви їх не змастите, – сказав він господареві, – то більше моєї ноги тут не буде». І Чигальський мусив на це зважити, бо шанував свого єдиного гостя і не хотів його втрачати.
Вечір проминув у тривожних роздумах про загублену парасолю, котрої не було, котра була не з ним, котра тепер так само страждала, втративши свого пана, і нарікала на свою неприкаяну старість.
– Чи чули ви, які чудеса стали творитися в нашому місті? – спитав його кілька днів тому Зільник. – Ось уже буде місяць, як на будинках хтось малює чорною фарбою тризуби і пише «Слава Україні!».
Чигальський стенув плечима, усім своїм виглядом показуючи, наскільки це йому байдуже.
– Мене політика не цікавить, – відказав.
– Ну, поки ви працювали, то могла й не цікавити. Але тепер, як пішлисьте на пенсію, то чого б і не поцікавитись?
– Тому що це не є безпечним.
– Але подумайте: цілий місяць день у день хтось малює таку крамолу, а злапати його не годні, га? Ото є мені совєцька міліція разом з тим КаГеБе. Що вже казати про ріжні злодійства і ґвалти. Але хтів би-м зобачити того сміливця, що так водить за носа аж дві великі організації.
– А що, так багато людей займаються його вистежуванням?
– Пані Френзлякова, що її син служить міліціянтом, казала мені, жи ціла комісія приїхала з Києва помагати місцевим кадрам. Працюють день і ніч. Креслять мапи, мітять червоними прапірцями, збирають цілі консиліюми, аж їм голови пухнуть, а з Москви, кажуть, телефонував навіть лічно Лєонід Ілліч і вимагав негайно «арєстовать нєгодяя і прєдать суду». Як го не злапають до неділі, то буде звільнено всьо наше начальство.
– Хто б подумав! І то через якогось нещасного тризуба?
– Ви ще забули «Славу Україні!».
– Теж мені крамола! Слава то й слава.
– Еге, але щоразу з’являється той напис в іншому місці, а вони мусять знайти і затерти, щоб люди не бачили. Проблема у тім, жи заки знайдуть, то вже купа людей прочитає.
– Я би на їхнім місці не затирав, а дописував одне слово.
– А то яке?
– «Слава Радянській Україні!».
Зільник замислився.
– Гм… І справді, так дотепніше. Але вони мають свої мізки і наших не потребують. Сидять там навіть психологи і вичислюють, у якому місці з’явиться той напис наступного разу.
Приснилася йому гроза і зелене безмежне поле, на якому від дощу і грому ніде сховатись, і він, єдина жива істота посеред того безмежжя, затуляється налякано руками від дощу, від блискавок, від грому…
Прокинувся Чигальський зіпрілим, ковдра йому збилася аж десь біля ніг, а простирадло наполовину звисло з постелі. Голова гуділа, наче од хмелю, і в очах було якось так мутно-мутно. Коли він поглянув у вікно, яке забув затулити фіранкою, – незвичний випадок як на завше педантного чоловіка, – то угледів ясну прозору днину, що зазирала йому до покою сонячним промінням, зеленим гіллям вишні і вузьким прямокутником небесної блакиті.
Пора вже було вставати, одначе м’язи зовсім не підкорялися його наказам. Врешті звісив ліву ногу з ліжка, та тільки-но вона діткнулася прохолодного паркету, як одразу й смикнув її назад, проте прохолода тая вплинула на нього, і він, уже зовсім виборсавшись із липких мацаків сну, піднявся з постелі, розправив худі кістляві плечі й потягся до вмивальника, де довгенько хлюпав зимною водою в обличчя.
Опісля поволі й роздумливо готував собі сніданок, який складався з двох яєць і шклянки чаю.
Сніданок не був йому до смаку, але він уперто продовжував жувати зварені натвердо яйця, а вони ставали впоперек горла щоразу, коли ковтав їх. Жував довго й зосереджено, хоча усвідомлення того, що снідає саме яйцями, а не чим іншим, у нього зникло, і думки його кружляли в цей час понад містом, наче худе вороння, зазираючи у всі закапелки і виглядаючи найціннішу річ з усіх, що йому зостались на старість.
Після сніданку довго міряв кроками кімнату, весь час наштовхуючись, наче п’яний, на різні речі, що траплялися на шляху. Блукав по кімнаті з таким виглядом, з яким блукає мандрівець у африканській пустелі, безмежжя котрої не дає окові спинитися хоч бодай на якійсь ледве вловимій цятці. Такої цятки не знаходив для свого ока і старий Чигальський – стіни розійшлися перед ним у боки, і простір, що відкрився з чотирьох сторін, був безмежним і сірим до нудоти.
Десь в обідню пору почав моросити дощик, і Чигальський подумав: добре, що він у хаті і жодна крапля не може упасти йому на голову. Притулився щокою до шиби і одним оком довго позирав на змокрілу, наче курка, вулицю, якою бігли незнайомі йому люди у сірих плащах, але швидко його щоці стало холодно і він відійшов від вікна до невеликої шафки з книжками і, добувши котрусь із них у протертій зжовклій палітурці, заходився гортати сторінки, бездумно і безцільно, просто аби вбити час і забути, що там за вікном іде дощ і по вулиці біжать люди, але будинки їхні далеко і вони, доки добираються до них, добряче намокають. Коли перегорнув усю книжку, поклав її на місце, а вийняв іншу, що теж була старою, і сторінки її хрумтіли. Він і ту догортав до палітурки і вже був би взяв іншу, коби дощ не перейшов у дрібне моросіння, а далі поволі ослаб і стих зовсім. За хвильку вигулькнуло сонце і на вулицях знову з’явилися люди, вони вже нікуди не квапились, були спокійні і в кожного з-під пахви стирчала парасолька.