Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 42)
– Іншого меча не маю. А цього я освятив у Єрусалимі.
– А камінь він розколе?
– Камінь? Певно, що ні.
– От бачите. А драконова шия міцніша за камінь. Хіба вам теє не відоме?
– Чув я й про те.
– Хе-хе, чули, а їдете на вірну смерть?
– Вам не все одно?
– Далисьте старій бабі їсти. Я вам поможу.
– Поможете з драконом битись? – осміхнувся лицар.
– Куди бабі до герців? Але знаю, де є меч, яким не те що камінь – ковадло розколете.
– Овва!
– Чого вам так весело?
– Та ні. Просто дивуюся, що вам відомо про те, про що жоден лицар не знає.
– Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?
– Чорний лицар з Тарновиці? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.
– Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.
– І це ви мені таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?
– Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.
– Язик? На біса вам язик? Ви хто – відьма?
– Хе-хе! Відьма не відьма, але своє діло роблю.
Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?
– Ви ще роздумуєте? – спитав уголос. – Поїхали мерщій за тим мечем.
– Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?
– Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.
– Заки він його здобув, то встиг учинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти з розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?
– Ну що там? – озвалася баба, дожувавши м’ясо.
– Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемося ми з цього лісу до вечора?
– Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.
– Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.
– Хе-хе, пошкоду-уєш…
Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.
Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.
– Чортова карга! – вилаявся пан Лаврін. – Вона, здається, пошила нас в дурні.
– Схоже на те, – погодився джура. – За її словами – це мав бути коротший шлях, а виходить, довший.
– Перевізник казав, що цей ліс на три дні дороги. Нині маємо третій день, а краю й не видно. Ну його к бісу. Розвертаймося та виїжджаймо на стару дорогу, поки не пізно.
Розділ III
– Доброго вечора, – привітався князь до пустельника, що сидів на призьбі.
– Доброго й вам.
– Як здоров’я?
– Та нічого, тільки ноги слабнуть. А ви як там живете? Все по-старому?
– Звідки нове візьметься? Все як було. Вас, бачите, доганяю.
Князь усівся на колоду, а воєвода, запримітивши рясні кущі ожини, примостився поруч неї та заходився ласувати.
– Я до вас на пораду приїхав, – сказав князь.
– О-о, то щось велике в лісі здохло.
– Ви чули про змія, що ото в нас об’явився?
– Чого ж не чув?
– У нас, бачте, який клопіт… Лицарі поз’їжджалися з усього князівства. Є й з Моравії, і з Польщі, і з Карінтії, і з Сілезії, і з Крайни. А змій, чортяка, заліг у печері й носа не показує.
– Він і не покаже.
– Як то?! А вам звідки теє відомо?
– Я говорив з ним.
– З драконом?!
– Так. Це дуже миле сотворіння.
– Вперше щось подібне чую.
– А так воно є. Це дуже дивний і незвичайний змій. Не їсть м’яса, а лише траву та овочі. Він ще нікому зла не вчинив. Коли видихає повітря, то задирає високо голову, щоб не обсмалити дерева.
– Гм, це й зіправді якесь диво дивнеє.
– То ще не все. Він і книги читає.
– Книги? Та ви що, глузуєте з мене?!
– Чого б я з вас глузував? Кажу, як воно є. Я сам його навчив грамоти.
– Пресвята Трійця! А то вам для чого було робити?
– Він мене попросив.
– І що ж він там читає?
– Все, що даю йому.
– Певно, й Біблію та Євангеліє далисьте?
– Дав.
– Та-ак… Тепер усе ясно. От яку ви мені свиню підсунули! Без ножа зарізали! Мститеся?!