Юрий Винничук – Місце для дракона (страница 12)
– І навіть тоді вони тебе не пожаліли?
– Ні… вони мене викликали, суворо дивилися в очі і вимагали, щоб я признався, хто автор цього напису… Я вже хотів повіситися… я вже навіть одного разу запхав голову в петлю… Але в останній мент мене осяяло – адже вони так ніколи й не веліли мені скинути сорочку… Вони, обвинувачуючи мене, ніколи не бачили, що там написано… І тоді я сам помчав до них, я прибіг і скинув сорочку, наставив їм горб…
– Ну… і що було далі?
– Ти не повіриш… Це було так несподівано… Тільки вони прочитали, як почали реготати, мов несамовиті, вони тряслися з реготу, а я від страху… Коли ж вони досхочу насміялися, то почали плескати мене по плечах і заспокоювати… Сталася помилка, пояснили вони… і відпустили…
– Відпустили?
– Так, відпустили… Але з горбом…
– Як ти думаєш, чого вони до тебе присікалися?
– Я думаю… думаю хтось… на мене… але стривай… ти сам щойно казав… тебе ж розпитували про твоїх знайомих… отже про мене теж?
– Так… і про тебе…
– То це ти вигадав, що у мене на спині написано крамолу?
– Розумієш, коли тебе викликають щотижня і ти мусиш щотижня подати якусь інформацію, то мимоволі змушений будеш брехати… бо що тобі залишається… коли нічого нового нема…
– То це ти мене оббрехав?
– Я не знав, що це так серйозно… я ляпнув дурницю, я тепер розумію… але з тобою сталося ще не найгірше…
– Ага, то іншим ти так само насолив?
– Звичайно… і то набагато сильніше, ніж тобі… адже їх посадили… а ти вийшов сухим із води…
– Ах ти ж стукач! Сексот нещасний! Мені гидко за тебе!
– Яка дурниця… я пережив жахливіші муки… але зате, коли сталася революція, я відвів душу… я вистежив того, хто мене допитував… я вистежив його і видав… Я його особисто повісив… розумієш, яка це була насолода!.. Я вслухався до його хрипу, милувався його корчами… я особисто його й поховав… на сміттярці… так… десь тут… в тих паперах… десь тут і мої донесення… праця стількох літ… долі стількох людей… ти хоч живий… а скільки загинуло… в снігах… в сибірах…
– І всі вони тут… у нас під ногами… всі твої папочки…
– Тут чудово… це розкішне море паперу… так би впав і катулявся…
– Не дуже-то з горбом покатуляєшся…
– Що ти верзеш? Який горб?! Де ти бачив горб? Є тільки ти і я. Нема жодних горбів. Усе це вигадка! Наклеп! Не смій більше й натякати про це!
– Не верещи як недорізаний… нема то й нема… бідний думкою багатіє…
– Я не потерплю жодних натяків. Є тільки ти і я. Без горбів. Горби залишились там, звідки ми прийшли. А тут тільки паперове море. І ти та я…
– Кат і його жертва…
– Яка жертва? Ти?… Ти себе вважаєш жертвою? Це я жертва! Я, навпаки, пожалів тебе. Адже міг сказати про тебе, що ти говорив те-то й те-то, а я цього не сказав, я зморозив абсолютну нісенітницю…
– …яка мене мало не довела до самогубства…
– Не перебільшуй… фактично тобі повезло, що саме я тебе «заложив»… а не хто інший… бо ти такий, що тебе обов’язково хтось «заложив» би, ти створений для того, щоб на тебе сипалися всі мислимі й немислимі гріхи… а хтось інший міг тебе й на шибеницю завести.
– Справді? Що ж… тоді я тобі дуже вдячний… але зараз це вже не має значення… зараз нас вистежать… вистежать і знищать… тебе – за те, що ти був сексотом за старої влади… а мене знову за напис на спині… це якийсь жах… невже й справді там щось написано?… адже ти сам казав, що вигадав цю нісенітницю…
– Так… я вигадав… але хтозна… може, ця нісенітниця тепер здійснилася…
– Послухай… подивися, що там у мене на спині… я тебе дуже прошу… ну?… бачиш?
– Ні… нічого не бачу…
– Як нічого?
– А так… нічого там не написано…
– Але я сам бачив у газеті свій портрет… там написано, що мене розшукує служба безпеки… що я небезпечний злочинець…
– Але про спину і напис там нічого?
– Нічого… це мене, звичайно, здивувало… але я подумав, що іншої причини нема…
– Тепер епоха нових стукачів… нові сексоти змінили старих сексотів… і на місце старих папочок прийшли зовсім нові… хтозна, що там про тебе написано… Я ж казав, що ти просто створений для того, щоб тебе заложити… На тебе глянеш, і перша думка, яка виникає, чому така людина на волі? Чому вона не сидить?
– Але це якесь безглуздя… що нам робити?
– Запорпаємося в цей папір. З головою… Боже, яка насолода!.. Лізь сюди і побачиш, як відразу твоя душа очиститься і вознесеться… Скільки літ я позбавлений був цього раю!
– Так, тут і справді не зле…
Горбані запорпалися в папери і тільки голови їхні стирчать…
– Ти гадаєш, вони нас тут не помітять?
– Коли почуємо їхні кроки, пірнемо з головою. Не думаю, що вони нас аж так пильно шукають. Ми виживемо. От побачиш, ми виживемо. Я ще дочекаюся, коли настане мій час. Я навіть думав, що такі, як ми, ще повинні прийти до влади.
– Ти це серйозно?
– У відповідний момент ми з’явимося з тобою. І настане наша ера. Я тоді відновлю оцю красу… я підніму рівень паперу до найвищих висот… Збудую собі палац серед того моря і житиму тут, як малюнок у книзі…
– Малюнок у книзі… Ти це гарно сказав…
І в цей мент починають лунати важкі кроки, світло шаленіє, воно метається, мов зацьковане… Шелест вітру і свист… А кроки гучнішають і гучнішають… Горбані запорпуються з головами… Світло мигтить усе швидше і швидше…
Кроки… шелест… світло…
І ось з’являється велетенський чобіт.
Чобіт робить крок, ще крок – і наступає на те місце, де сховалися горбані. Чується лункий хрускіт.
І все… Світло гасне… Шелест стихає…
Чобіт залишається…
Львівські легенди
Кіт Абель
– Його звати Абель! – І вона чарівно засміялася. – Ви ще мені подякуєте за цей подарунок. Це дуже милий котик. Перська порода, пане Луцик.
– Так-так…
Він покірно кивав головою, пробуючи уникнути цього пронизуючого погляду, який змушував чинити те, що цій жінці хотілося. Він уже бачив, що відмовитися не стане сил, та й пізно вже, бо, коли вона подавала йому кота, руки самі простяглися навстріч і прийняли чорне пухнасте тіло в розкриті долоні.
– Але… але я не маю, де його тримати. Жию на квартирі. Невідомо, як до цього поставиться господиня.
– Пусте, – мов од мухи, відмахнулася чарівна незнайомка. – Їй також повинен сподобатися. Він дуже охайний, слухняний і зовсім не дикий. А звати його Абель. А-бель, запам’ятаєте?
Вона говорила без емоцій, наче диктувала текст, який хтось мав записати. Її смолисто-чорне волосся спадало на рамена і манило до себе з такою силою, що не міг відвести очей.
Вона хоче, щоб я запам’ятав її слова.
І ці слова, як заклинання, оповивали пана Луцика й підкорювали його собі.
А вона прекрасна, диявольськи прекрасна… Чому я згадав диявола? Може, тому, що в неї такі очі? Ну, звичайно, у неї очі диявола! Дивовижні очі… Але я для неї ніхто…
– Маєте рацію, – засміялась вона, мовби вгадавши його думки.