Юрий Винничук – Діви ночі (страница 7)
З’являється і Єлена. Так само в «левісах».
— Привіт!
Вона цілує мене в щоку. І це на очах публіки, яка там за дверима жадібно спостерігає за нами. Я повертаюся до неї обличчям: бачите, як виглядає галицький супермен? Ото щоб знали!
Потім виймаю з кишені гроші.
— Тут сто сімдесят п’ять.
— Що? — дивуються обидві. — Звідки?
— Дуже просто. Я мовчав, а він піднімав ціну. Зупинився на двохсот. Четвертак ковтнув портьє. А це решта.
— Хо! — ляскає мене Маріанна по рамені. — Ти нам подобаєшся! Давай працювати разом. Ліпшого опікуна годі й шукати.
— Еге, — підхоплює Єлена. — Катаймо разом в Ужгород. Там теж можна незле погуляти.
— А поки що поділимо гроші, — каже Маріанна.
— Всім по п’ятдесят, а четвертак на пропій і службові витрати.
Таким чином, крім мештів «Саламандра» і десятки від профури, я заробив ще півсотні, і все це за один день.
За столиком Єлена розливає шампанське і проголошує:
— Кіріє елейсон!
— Ми знову греки? — запитую.
— В обов’язковому порядку. Сьогодні в нас у гостях польська делегація.
— Звідки ти знаєш?
— Програма розписана до кінця тижня. Не переживай. Твої функції залишаються такими ж — приймеш гроші і даси четвертак портьє.
— Цей портьє незле заробляє.
— Незле. Але не все йде в його кишеню. Мусить ще поділитися. Свою лепту дістане адміністрація і черговий міліціонер.
— Боже, скільки людей знає, що ми не греки!
— О, їх значно більше. Доплюсуй усіх тутешніх проституток.
— Невже в них таке фахове око?
— У них свої можливості. До речі, тут одна вже підходила і пропонувала за тебе п’ятсот крабів.
— За ніч? — сміюся я.
— Ну, ти дуже високо себе ціниш. П’ятсот за те, що станеш опікуватися ними. Їм сподобалося, як ти працюєш. У тебе інтелігентний писок, а це в нашій роботі рідкість. Такий ось курдупель жодного довір’я у порядної людини не викличе. Хто повірить, що він у ресторані випадково? Він торгує проститутками, і ніхто навіть не сумнівається, що має справу з проститутками. А якщо за це візьмешся ти, клієнт справді може повірити, що береш гроші за сестру-студентку, яка дуже хоче прибарахлитися, та не має за що. І в ліжко з мужчиною йде, мов на державний екзамен, а вранці неодмінно заллється слізьми: «Ах, що я наробила! Ах, навіщо я пила стільки шампанського! Як ви могли скористатися моєю слабістю?!» і т. д. Ясно тобі?
— Може, й ви так уранці ридали?
— А ти думав! — встряла в розмову Маріанна. — Мій любий Теймураз наклюкався так, що тільки-но ми прийшли в номер і випили ще плящину, як він повалився і захропів. Ну, я хутенько його розібрала наголо, сама теж роздяглася і щасливо заснула. Вранці він, бідолаха, не міг згадати — мав зі мною щось чи ні. Далі з криком: «Вах! Сколка денег угробил!» кинувся мене ґвалтувати. Однак я завзято боронилася. «Шановний! — сказала я. — Ви заплатили за ніч. А зараз білий день…» За що я люблю грузинів — вони джентльмени. Теймураз дав мені спокій. Тільки, вдягаючись, щоразу приказував: «Пагулали, да? Могітхан?! Пагулали, да?»
Дівчата заливаються сміхом.
— Таким чином, я провела дуже цнотливу ніч.
— А як ти, Єлено?
— Ну, я змушена була попрацювати. Але в міру. Мій теж був залитий по вінця. Вранці він довго шукав гаманця, який чомусь опинився під ліжком. А з гаманця, уяви собі, не пропала ані копійка. Зрештою, там і було всього вісімдесят карбованців. Зате пропали два квитки до Тбілісі. Уявляєш, який розпач?
— Пагулали, да? — регоче Маріанна.
— А ці квитки тепер у твоїй торбинці? — здогадуюся.
І тепер уже всі троє регочемо як навіжені.
— Ні, їх уже там нема. Ми ж їздили на вокзал за речами. — При цьому Єлена кладе мені в кишеню двадцять п’ять карбованців. — Ти задоволений?
Ще б пак! Вісімдесят п’ять крб., не рахуючи мештів! З них двадцять п’ять крадені. За таку суму ще не садять. Я можу спокійно пити шампанське.
Відчуваю, як усе глибше і глибше опускаюся на таємниче дно. «Граєшся з вогнем, — шепоче мені на вухо пані Осторога. — Ніхто тебе не врятує, коли вляпаєшся по вуха. Бо ти — сам. І ніхто». Ба й справді, хто я? Письменник? Але ж я ніде не друкуюся. Що я комусь поясню? Вивчаю життя повій? Щоб написати оповідання?… Ні-ні, цього в жодному разі говорити не варто. Я уявляю, як сивий капітан міліції дивиться мені в очі й докоряє: «Пишеш наклеп на нашу дійсність? Для тих, що за кордоном? Обливаєш багном свою Батьківщину? На кого ти працюєш? Признавайся! Добровільне зізнання полегшить провину!»
Майже такі слова я почув, коли мене затримала міліція при здійсненні жахливого злочину: я фотографував сміттярку. А в сміттярці порпався горбатий дідусь. Ніколи не думав, що сміттярки належать до військових об’єктів. А виявилося, що саме так. Плівку засвітили, мене кілька годин понудили, змусили написати пояснення і відпустили. До наступного разу.
— Ці п’ятсот крабів ми б поділили порівну, — зітхає замріяно Маріанна. — Погоджуйся, тут золоте дно.
— А Франьо?
— Гадаю, від комісійних він не відмовиться.
— А лягаві?
— Ну й дивак ти. З лягавими завше можна домовитися. Хіба ти ще не помітив, що міліція на проституток уваги не звертає? А не звертає тому, що їх у Радянському Союзі нема. У нас нема ані сексу, ані проституток. А як можна покарати того, кого не існує? Врубався?
— Сутенерів теж не існує?
— Натурально! Звідки їм узятися без проституток?
— Зате є інша можливість — притягти за неробство.
— Хіба якусь хвойду, як он та твоя знайома, — і Маріанна киває на профуру. — А путана має усі документи в порядку. Я, наприклад, працюю лаборантом у школі.
— Цікаво — такі зарібки, як за вчорашню ніч, мабуть, нечасто трапляються?
— Бувають і більші. Треба відчувати клієнта. Я одразу оцінюю його можливості. Адже ми працюємо під недосвідчених дівчаток. Я розумію, що це до певного часу, потім уже такий номер не пройде. Але зараз у нас такса — не нижче п’ятдесяти. Під час розмови з клієнтом орієнтуюся, наскільки він вляпався в мене і якими фінансами диспонує. Потім я піддаюся на вмовляння піти з ним на квартиру чи в готель, але попереджаю, щоб не пробував підкрадатися. Тоді він спокушає золотими горами. Зазвичай, дуже абстрактними. Але доки я не почую щось конкретне і, заливаючись рум’янцем від сорому, не погоджуся, доти я нікуди з ним не піду.
По дорозі натякаю, що він може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.
— А що буде, коли станете старшими?
— Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.
— Але ж є ще одна перспектива — вийти вигідно заміж! — встряє Єлена.
— А я цього й не відкидаю, — погоджується Маріанна. — Це взагалі ідеальний варіант — вийти заміж за дійсного члена академії наук.
— Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, — засміявся я.
— Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне — прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.
— До нас ідуть, — шепоче Єлена.
Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть із жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.
— Рrzepraszam… Сzy tu jest wolno[9]?
Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.
— Готі го арістос ятрос каі, — каже Єлена.
— Хреяс тон ен моріон, — підтримує розмову Маріанна.
— Батрахоміомахія, — пригадую назву поеми Гомера.
Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! — і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.